Альбертського університету Канади Гусейн Ойлупинар. Нас здивував прихід гостя, а ще більше вразила мета перебування, як потім виявилося, підданого Туреччини, в Україні. Він уже не один рік досліджує відродження українського козацтва, вивчає фольклористику, українську культуру, звичаї. Скориставшись такою оказією, ми попросили гостя з канадського міста Едмонта розповісти про свої враження, про аспекти його наукових досліджень українського етносу.
"УК":Пане Гусейне, то с чого розпочалося Ваше зацікавлення Україною?
Гусейн Ойлупинар: Я написав магістерську роботу в Туреччині про міжнародні відносини України під час незалежності. Закінчив цю роботу у 2004 році в місті Ізмір. Тоді я вперше познайомився з Україною. Це було цікаво. У нас у Туреччині майже немає ніякої інформації про Україну. Є кілька істориків, які вивчають Османську імперію, зокрема, стосунки з козаками, але центру україністики чи славістики немає. Думаю, що ще під час холодної війни Радянський Союз проводив таку політику, щоб про вашу країну ніхто нічого не знав. Як я вже говорив, у Туреччині майже немає наукових знань про Україну, тому я вирішив хоч щось робити. Україні та Туреччині треба знати одна про одну. Тому спочатку я написав одну статтю, а потім узявся за магістерську роботу. Цей процес мене неабияк зацікавив, і я продовжив вивчати вашу країну. Потрібно вникнути в тему, полюбити її, тоді й можна дізнатися багато цікавого. Мені дуже подобається Україна! Відчуваю себе тут нечужим, мені ця країна близька. Хотілося б, щоб був міст між нашими культурами і люди знали краще одне одного.
«УК»: Будьте ласкаві, дещо детальніше про Вашу дисертацію, її основний лейтмотив.
Гусейн Ойлупинар: Тема дисертації - відродження козацтва, колективні пам’ятки, фольклористика. Основна ж суть мого дослідження полягає у тому, яку роль сучасні козаки відіграють у творенні культури та суспільства. Тому активно спостерігаю за фестивалями, культурними подіями... Уже відвідав більше десятка фестивалів та різноманітних свят. Цього року вже четвертий тиждень перебуваю в Україні й до кінця серпня планую побувати ще на кількох етнофестивалях, народних мистецьких заходах, ярмарках. Спостерігаю за козацькою темою та народною творчістю. Цього літа ще планую побувати у таких містах козацької звитяги, як Конотоп, Полтава, Батурин, Запоріжжя, Чигирин. Надзвичайно цікаво спостерігати за тим, як кобзарі допомагають су-спільству у створенні колективної пам’яті та національної ідентифікації і яку роботу проводять задля цього сучасні козацькі організації. Тому я не випадково завітав і до редакції газети «Україна козацька». Зізнаюся, що це зробив за порадою доктора Володимира Мезенцева, виконавчого директора Батуринського історико-археологічного проекту від Канадського інституту українських студій. Він сказав, що співпрацює з вашим часописом у висвітленні реалізації цього проекту. Сподіваюся і я на вашу допомогу у вивченні діяльності реєстрового козацтва. На сьогодні знаю, що це найдієвіша, багаточисельна й добре структурована козацька організація. Гадаю, що саме завдяки вашій газеті та цій зустрічі більше дізнаюся про сучасне реєстрове козацтво в Україні.
«УК»: Безперечно. Ми із задоволенням надамо примірники нашої газети. Є у нас і збірка найкращих публікацій за попередні роки. Так що буде можливість поповнити дослідницькі теки чимось новим. І все ж, пане Гусейне, Ваш інтерес до козацтва не виник на порожньому місці?
Гусейн Ойлупинар: Мій інтерес обмежений народними та козацькими фестивалями. З народною творчістю України познайомився з пісень-дум. У них якраз розповідається про козаків, а також можна зустріти рядки про Османську імперію, зокрема й турків. Там турки змальовуються як чужаки, ворожі люди, хоча були періоди в нашій історії, коли турецькі та українські воїни билися пліч-о-пліч проти спільного ворога. Про це також потрібно пам’ятати. Тоді я вирішив ознайомитися з думами детальніше у середовищі кобзарів.
«УК»: Це фольклор та історія. А що Ви думаєте про розвиток сучасного українського козацтва?
Гусейн Ойлупинар: На мою думку, козацьких організацій в Україні занадто багато. Тому мені треба більше часу, щоб дізнатися про них. Але там є багато цікавої інформації. Загалом я не оцінюю ніяких процесів і подій, не кажу - добре це чи погано. Я просто вивчаю і спостерігаю. У вас молода держава. Двадцять років - це багато у житті людини, але це зовсім мало у житті держави.
«УК»: Відповідь дипломата.
І якщо ми перейшли на такий рівень, то цілком закономірне запитання: якими ви бачите відносини між Туреччиною та Україною сьогодні?
Гусейн Ойлупинар: Гадаю, що сучасні відносини між Україною і Туреччиною не зовсім достатні. Є над чим працювати. Сподіваюся, що у нас буде більше інститутів україністики і можливостей навчання.На мій погляд, ще недостатньо міжнародних угод. У політичному просторі я не спостерігаю проблем. Усе мирно - це великий плюс. Не думаю, що в майбутньому будуть якісь проблеми. Потрібно, щоб у Туреччині було якнайбільше безпосередніх і глибших знань, інформації про Україну. Для цього потрібно знати мову, літературу, культуру.
«УК»: Пане Гусейне, Ви добре володієте українською мовою. Де навчалися?
Гусейн Ойлупинар: У Гарварді. З 1977 року там діє Український науковий інститут. Також є літня школа. Я був два рази у ній. Вивчав історію, політику, мову. Я був першим студентом із Туреччини і сподіваюсь, що не буду останнім. Там навчаються студенти з України, з діаспори, іноді навчаються й американці. А потім відшліфовував ці знання у Канаді, в Альбертському університеті. У цьому закладі функціонує Освітній центр української мови. На факультеті мистецтв викладається українська мова й література та українська фольклористика. Окремий проект підтримки українських двомовних шкільних програм існує під назвою «Портал українознавства». У мене є два консультанти українського походження. Вони мене дуже підтримують. Без них було б дуже важко. Але найбільше користі дало мені безпосереднє спілкування з людьми у різних містах і селах України.
«УК»: За науковими дослідженнями, за безкінечними мандрами світом Ви хоч відвідуєте рідну землю?
Гусейн Ойлупинар: Зараз я майже не маю зв’язку з Туреччиною, бо треба писати дисертацію у Канаді. Крім цього, мені необхідно часто бувати в Україні, щоб збирати інформацію для своєї наукової праці. Але незабаром, сподіваюсь, у мене буде достатньо часу, щоб говорити більше про Україну в Туреччині та писати книги. Я мрію повернутися на батьківську землю і створити у Туреччині Інститут україністики. Щоб люди там могли вивчити культуру, літературу, політику та мову України. Це зміцнює дружбу турецького й українського народів, в історії яких чимало спільного. Це моя заповітна мета.