|
|
| Як і кілька сотень років тому, у церкві с.Орли проходить посвята у реєстрові козаки жителів Лисянщини. |
Українські реєстрові козаки з Лисянського районного товариства УРК, що на Черкащині, обрали козацьке село Орли місцем проведення козацьких рад та посвят новобранців у реєстровики. Перша посвята тут відбулася ще 2005 року. Відроджуючи козацькі та чумацькі традиції, на які віками були багаті Орли, реєстровики залучають до своїх лав все нових і нових людей, які пам’ятають, що вони козацького роду.
І козакували, і чумакували
Козацтво й Україна, козацтво й український народ… Ці святі поняття нерозривні. Українські козаки оберігали наші землі від загарбників, кобзарі сприяли духовному пробудженню народу, а чумаки допомагали розвивати економіку країни, зруйновану постійними війнами та грабунками. У селі Орли збереглося чимало переказів та легенд про місцевих чумаків.
Зародилося чумацтво як візницько-торговельний промисел ще у ХІІ столітті, а поширилося й досягло найвищого розвитку у ХVІІ столітті. Проіснувало до другої половини ХІХ століття. Занепало у зв’язку з розвитком залізничного транспорту та швидким заселенням степів у районах чумацьких шляхів з поширенням там посівних площ, що позбавило чумаків дешевого пасовища. Проте і в ХІХ столітті, після остаточного входження Правобережної України до складу Російської імперії, чумаки зберігали свої успадковані козацькі традиції, зокрема у південній Київщині.
Чумакували здебільшого козаки та державні селяни, інколи - кріпаки й міщани. Про перехід козаків до мирного чумацького промислу історик М.Костомаров розповідає так: “Відображенням згаслого лицарства є в Малоросії чумак. Козака покликала до діяльності потреба народна, а чумака породило становище Малоросії, суспільні потреби і народний дух. Малороси скінчили своє войовниче покликання, настали інші часи. Шаблю замінила коса, гармату - плуг”. “Не хочеш козакувати, іди чумакувати”, - радили діди своїм допитливим онукам, що мріяли про подорожі.
Найголовнішими продуктами чумацького промислу були сіль та зерно. Возили чумаки ще й рибу та різні іноземні товари: тканину, взуття, жіночі прикраси, дорогі вина. Чумацькі валки їздили в Білорусію, Молдову, Польщу, на Кубань, Дон, Південний Кавказ і навіть у країни Скандинавії.
Орли - село козаків та чумаків
На Київщині у ХІХ ст. чумаки були майже в кожному селі, а іноді існували цілі чумацькі села. Одним із таких було село Орли Лисянської волості Звенигородського повіту Київської губернії ( нині Лисянського району Черкаської області). Розташоване за кілометр від містечка Лисянка, воно відігравало значну роль у козацькій історії України XVII ст.
Назва Орли, ймовірно, пішла від імені козака, який поселився в тій місцевості. Довгий час населений пункт існував як хутір і називався Орлов. Перша згадка про село датується 20 вересня 1656 року, коли згідно з універсалом України Б. Хмельницького Орли були передані у власність чоловічому Ірдинсько-Виноградському монастирю.
Як і багато інших сіл Лисянщини, воно мало типове чумацьке розташування: простягалося на 1,5 км завдовжки і 1 км завширшки. Через село проходив яр, по якому простягався шлях. Але по цьому шляху ніхто не їздив, а лише гнали худобу до водопою, ходили по воду до криниць, що тут були викопані. Сільські садиби починалися від поля і спускалися до яру, всі вони були огороджені. Село від поля було обкопане, а до кожного помешкання вела дорога. Оскільки в чумаків волів і возів було багато (подекуди в одного чумака налічувалося від 30 до 60 возів), то в обійстя чумаки в’їжджали тільки з поля. Всі воли з возами в селі поміститись не могли, тому через два дні після того, як худобу випрягали з ярма, її гонили на пасовисько. Нерідко частину волів залишали зимувати на півдні, де було достатньо трави, щоб запастися сіном на зиму.
Хати в чумацькому селі та інші будівлі стояли серед садиби, далеко від поля і від яру, в садках. Складалося враження, що все село - це один великий сад, у якому незамінним атрибутом господарства була пасіка. Готуючись у дорогу, чумак оглядав воза та все приладдя, лагодив зіпсований реманент.
Чумак, який мав тільки 5 возів, приєднувався до якоїсь валки, а той, що мав свою валку, наймав наймитів для її обслуги. Валка складалася з 25-30 возів, а найбільша мала 40 возів. Якщо чумак мав більше 40 возів, то він робив дві валки, оскільки у дорозі могли виникнути проблеми з водою, бо в криниці вистачало води тільки для 40 волів.
На чолі гурту стояв отаман, якого на демократичних козацьких засадах обирали більшістю голосів. Досвідченого, кмітливого, авторитетного й обов’язково непитущого. Підкорялися йому беззаперечно, тому дисципліна у валці була зразковою. Отаман вказував шлях, установлював обов’язки кожного, давав розпорядження під час їзди та відпочинку, розбирав сварки між ватажками тощо. І в той же час він не мав ніякої юридичної влади, ніякого права на майно і особистість чумака. За ним стояла тільки сила його особистого авторитету.
Рано-вранці, а то й з вечора (щоб ніхто не перейшов дороги), чумаки збиралися за селом і вирушали в путь. Із собою брали зброю, щоб боронитися від розбійників, як колись захищалися від татар. У разі нападу робили з маж кругову оборону. Так чинили й під час відпочинку, особливо в південних степах.
Найбільшим багатством чумаків були могутні й красиві воли, за якими вони пильно доглядали: обливали водою, витирали соломою, розчісували хвости, чистили роги склом, щоб блищали, прикрашали налигачі китицями. При цьому деяким волам чумаки, будучи в Одесі, інколи золотили роги. Воли були переважно сірого кольору, з довгими рогами, щонайменше півтора аршина в боки, трохи загнутими, щоб не ушкодити іншого вола. Деколи траплялися й чорні з білою цяткою на лобі. Таких особливо цінували, бо вважалося, що вони відвертають від інших тварин усілякі хвороби. А коли воли хворіли, чумаки доглядали за ними, як за дітьми. Чумацький віл мав іти рівно, не бути клишоногим і не бити п’яткою. Назви волам давали переважно такі: Дунай, Журавель, Чорноморець, Юзко, Юрко, Сикса, Розвага, Буг, Ріжко, Козак, Лебідь, Сокіл, Орел тощо. Кожен чумак намагався мати якнайбільше волів, бо це був один із показників його заможності. У деяких господарів налічувалося до 100 пар.
Чумацькі вози називалися мажами, а слово чумак, між іншим, у перекладі з татарської означає “перевізник”. Кожен чумак майстрував собі мажу сам, була вона більшою за звичайного воза, майже повністю з дерева, без заліза, як правило, гарно оздоблена.
Одягалися чумаки у полотняні сорочки та штани. Сорочок було по дві. Одна - у дорогу, обмазана дьогтем (щоб ніяка зараза не пристала), друга - на випадок смерті. Чоботи були з такими довгими халявами, що спочатку їх підкочували зверху вниз, а потім знизу вгору. Коли ж доводилося переходити річку, розкочували їх до краю. В халяві лежали сопілка, люлька та молитва від пропасниці. В прохолодну пору чумак одягав свиту з саморобного овечого сукна, а зимою - кожуха й кирею, на руки - довгі, аж до ліктів, кожушані рукавиці. І взимку, і влітку чумак не розлучався зі смушевою шапкою. А ось бриля не носив ніколи, бо це вважалося непристойним.
На шляху чумацьких валок стояли криниці, за 25 верст одна від одної. Поруч - шинок. Тут і відпочивали чумаки. Під час перепочинку в дорозі по черзі двоє чумаків пасли волів, інші варили обід - галушки або куліш. Усе це варилося з рибою. Уживали й сало. Замість хліба - сухарі. Волів пасли 1,5 години, потім їх напували. Після цього чумаки обідали, мастили вози і виїжджали в дорогу. Повагом ішли воли, а чумаки співали. Один затягне - інші підхоплять.
У дорогу чумаки обов’язково брали півня. Він правив і за годинника, і за сторожа. Вибирали найбільшого, найкращого, найголоснішого. За півнем пильнували, щоб у якомусь селі не «чкурнув» до курятника. Бувало, і валку затримували, щоб упіймати втікача. Місце для півня було почесне - на передньому возі. Якщо він гарно служив, то супроводжував валки до кінця свого життя.
У Криму чумаки їхали до соляних кагатів, де завантажували мажі. Насипали по 70 - 80 пудів солі і прямували до “соляного вахтера”, який вибирав одну з маж, перевертав її, зважував сіль на терезах і крейдою писав на кожній мажі цифру, яка була в контрольній. Потім гуртовий отаман розподіляв, куди кому везти сіль. Серед чумаків був гарний звичай: заїжджаючи в село, вони дарували частку солі вдовам і сиротам.
Чумаки славилися винятковою чесністю. Письменник Григорій Данилевський розповідає бувальщину про наймита Павла Бобрика. Збід-нілий пан послав його в Перекоп за сіллю. Повернувся той аж через 2 роки (був на війні з турками) і віддав панові всі гроші за сіль, волів і воза до копійки. Від нагороди відмовився, попросив тільки дозволу сходити з жінкою до Києва на богомілля.
Хоч і романтичним було життя чумаків, але дуже нелегким. То чумаку від розбійників треба було оборонятися, то хвороба, а з нею і смерть нерідко чигали його в дорозі. В поході для лікування використовували горілку, настоянки з трав, трав’яне зілля. З цією ж метою обкурювалися тютюном, ладаном. Хворих везли у возі. Коли чумак помирав, його ховали у першому ж селі, що траплялося по дорозі. А якщо чумак помирав від чуми або іншої небезпечної хвороби, то у степу.
Ховали чумака з усіма почестями. Вибирали місце біля гомінкого шляху. Одягали чисту сорочку, клали в яму й насипали могилу. Чим довшою була валка, тим вищою виходила могила. Щороку проїжджаючи повз неї, чумаки віддавали шану побратимові і насипали по шапці свіжої землі, як у козацькі часи. За чумацькими, як і за козацькими, могилами доглядали місцеві дівчата, висаджуючи на них калину та барвінок.
З розвитком залізничного транспорту чумацький промисел почав занепадати. Так, з проведенням у південній Київщині уманської гілки залізниці Шпола-Вапнярка чумацький промисел Звенигородського повіту, до якого входило й згадане чумацьке село Орли, з 1892 року втратив свою актуальність. Місцеві селяни обмежувалися підвезенням вантажів до залізничних станцій Звенигородка й Вільшана та поїздками в Херсонську губернію по сіль, яку, привізши додому, розпродавали на місцевих ярмарках.
Проте на цьому історія чумацького села Орли не закінчилася. Так, саме з виступу орлівців 3 червня 1918 року розпочалося одне з найбільших козацько-селянських повстань в Україні проти гетьманської влади та німецьких військ. Жителі Орлів розгромили німецький каральний загін. Повстання перекинулося на Лисянку й сусідні села - почалося знамените Звенигородське збройне повстання, основу якого становили загони Вільного козацтва отаманів Туза і Квітковського.
Свідком тих подій є стара дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка протягом століть освячувала всі найважливіші етапи життя й діяльності мешканців Орлів. У ній же 13 грудня 2005 року вперше були приведені до присяги козаки Лисянського районного козацького товариства ВГО «Українське Реєстрове Козацтво». Щиро й зворушливо звучали слова: «Я, козак Українського Реєстрового Козацтва, перед Богом нашим Всевишнім присягаю козацтву і матері Україні». Козаки, цілуючи шаблю і козацький прапор, поклялися служити народу України, оберігати рідну державу, гідно відстоювати традиції дідів-прадідів. А тому історія села, як і козацтва, продовжується.
Наше завдання - зберегти пам’ять про нього для наступних поколінь, воскресити цю призабуту сторінку нашої славної історії.