Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

З БОЮ У БЕЗСМЕРТЯ(продовження)

Козацьке віче у Капулівці відкриває представник Гетьмана УРК у Дніпропетровській області, отаман Криворізького міського товариства УРК, генерал-полковник УРК Юрій Засядьвовк.

Біля пам’ятника Іванові Сіркові – делегація реєстрових коза¬ків з Маріуполя.

У 1658-1660 роках Сірко був вінницьким полковником, згодом полковником Харківського слобідського полку, жив із родиною у місті Мерефі. Козак-характерник чимало років провів на Січі, де мав величезний авторитет та шану за боротьбу проти Кримського ханства і ногайських орд. Тільки проти ординців Іван Сірко провів понад 60 боїв і всі виграв.

Усе своє козацьке життя легендарний кошовий прагнув зберегти права і вольності запорожців, був великим патріотом своєї землі. Після Переяславської ради 1654 року запорожці, у тому числі й Іван Сірко, відмовилися присягати царю Олексію Михайловичу. Не поставив отаман і підпису на російсько-українському договорі 1659 року, оскільки вважав його нерівноправним і невигідним для України. Замість Сірка руку до цього документа приклав сам Богдан Хмельницький.

Після укладення тяжкого для України Андрусівського миру 1667 року, за яким Московська держава і Річ Посполита ділили між собою Україну, на Лівобережній і Слобідській Україні вибухнуло антимосковське повстання (1668). На Слобожанщині повстання очолив Іван Сірко, якого свого часу вважали претендентом на гетьманську булаву. Занепокоєна Москва, діючи у змові з гетьманом Іваном Самойловичем, спромоглася заарештувати Сірка і відправити його до Тобольська, у Сибір. Відпустили кошового у 1673 році, коли виникла загроза нового турецького наступу.

За активну участь у розбудові Українського Реєстрового Козацтва, натхненну працю з патріотичного виховання молоді орденом Івана Сірка нагороджено командувача Прикарпат¬ського округу УРК, генерал-полковника УРК Василя Гриніва.

Серед відзначених високими козацькими нагородами – заступник отамана Криворізького міського товариства УРК, генерал-майор УРК Анатолій Лісний.

У народній пам’яті Іван Сірко, а про нього ще за життя складено чимало пісень, легенд і переказів, залишився героєм, непереможним характерником, що уособлював у собі найкращі якості козака-запорожця. Тож до могили отамана у Капулівці завжди йдуть люди, щоб вклонитися пам’яті надзвичайної людини, для якої Україна, козацтво,честь були дорожчі за життя, щоб, залишившись сам на сам з кошовим, поміркувати про свою козацьку долю, своє розуміння честі і свободи.

Козацьке віче у Капулівці, започатковане цього серпня з ініціативи Українського Реєстрового Козацтва, координаційної ради Нікопольського краю та Нікопольського краєзнавчого музею, стане відтепер традиційним. Про це та про необхідність гуртування козацьких товариств навколо національної ідеї, ідеї розбудови незалежної, сильної, квітучої України говорили у своїх виступах голова координаційної ради козацтва Дніп-ропетровської області, депутат обласної ради Юрій Вілкул, секретар координаційної ради, депутат Дніпропетровської області Валентин Антипов, голова Нікопольської райдержадміністрації Сергій Воронов, командувач Прикарпатського округу УРК, генерал-полковник УРК Василь Гринів, керівник координаційної ради козацтва Нікопольського краю Юрій Полоз та інші.

Вклонитися легендарному кошовому Іванові Сіркові до Капулівки на Дніпропетровщині прибули реєстрові козаки з різних куточків України.

Після врочистого молебню за Іваном Сірком, який провели священики Української православної церкви Московського патріархату на чолі з архієпископом Криворізьким та Нікопольським Єфремом, та покладання квітів до могили отамана відбулося нагородження козаків орденом Івана Сірка, який заснувала низка козацьких товариств, що взяли участь у підготовці та проведенні свята.

Майоріли на степовому вітрі козацькі знамена, звучали високі слова, вірші Тараса Шевченка кликали пам’ятати, якого ми роду, біля пам’ятника Сірку люди співали наші, козацькі, пісні. Проводити велелюдні свята, високо піднімати знамена ми навчилися (і це добре!), а от чи кожен із присутніх зрозумів і усвідомив, за яке козацтво, з його непорушними традиціями і звичаями (а це, насамперед, вірність рідній землі - не східним, західним чи заморським сусідам; вірність рідній мові - не татарській, турецькій чи московській, бо без мови немає нації, немає Вкраїни, немає народу; вірність рідній церкві, бо це основа основ державності та єдності громадянського суспільства), і за яку Україну він бореться? І не треба говорити, що рано створювати єдину Українську помісну церкву, що поки не час принципових змін у козацькій мовній політиці, що колись-таки (не зараз, бо теж не час) ми будемо виховувати не на кадетських традиціях (це й близько не наша традиція, хоч її активно й культивують у деяких регіонах), а на наших, козацьких.

Якби Іван Дмитрович Сірко очікував слушного часу для битви, а не кидався у вир боротьби, він не виграв би оті 60 битв з ординцями, він би не увійшов у безсмертя.

У безсмертя без бою не входять…