Передмова
|
|
| По дорозі на Січ. |
|
|
| Біля Кургану Пам’яті вершники-козаки. |
Рідна Україна ніби боляче пробуджувалася від тривалого сну, зберігши віру і надію у гідне майбуття свого багатостраждального народу, тяжко, але, здавалось, уже безповоротно виходила із затяжної передсмертної коми.
Російсько-радянська комуноімперія, попри відчайдушні потуги її ідеологів, розвалювалася, мов картковий будиночок. Не оминули життєдайні вітри перемін і Україну. 3 лютого 1989 року розпочало свою бурхливу діяльність нове суспільно-політичне об’єднання - Народний рух України, відроджувалася «Просвіта», після повернення в’язнів «есесерівських» таборів активізувала свою діяльність Українська Гельсинкська спілка, яка згодом зорганізувалася в УРП, розширював обрії своєї роботи «Меморіал», вирувало шахтарське середовище, відроджувалося на місцях українське козацтво.
|
|
|
|
| Вічна кобзарева пісня. |
Щойно, 16 липня, прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет офіційно закінчився перший етап у новітній історії України на шляху до самостійності. Попереду - «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року.
У часових межах цих знакових, доленосних для українського народу, для його історичного календаря дат-подій і відбувся грандіозний захід, що проходив від славної Нікопольщини до легендарного Запорожжя, - відзначення 500-річчя Українського козацтва, що, безумовно, дало могутній духовний поштовх до відродження козацького руху на вітчизняних теренах, які, на превеликий жаль, уже рясно поросли бур’янами безпам’ятства, національного збайдужіння.
Свято на Дніпрі стало місцем і часом проведення Першої Отаманської Ради. Саме звідси почалося об’єднання розрізнених козацьких товариств у єдину громадсько-політичну організацію «Українське козацтво».
Час збігає невпинно. Але та непересічна подія двадцятирічної давнини назавжди чітко закарбувалася в пам’яті. А ще залишилися пожовклі записники, газетні матеріали, повні вражень і сподівань, ексклюзивні чорно-білі фото, зроблені друзями, учасниками того Свята.
У ці святкові серпневі дні хочу і зобов’язаний поділитися часткою того , що збереглося в пам’яті, на папері, з читачами газети. Можливо, з погляду часу, цей матеріал виглядає теж дещо емоційно, оптимістично. Але ж все це відбувалося на зорі нашої Незалежності, коли щиро вірилося майже у райдужне майбутнє, швидке і нестримне, як літня повінь після рясного веселкового дощу. На жаль, далеко не все так нині сталося, як тоді гадалося… Але ж було! І так має бути!
Тож пропоную вашій увазі нотатки із записника, зроблені мною двадцять років тому на Святі козацької слави і відразу ж по його завершенні - з достеменними фактами і щирими почуттями.
Дорога до витоків
Ось уже дві години, як ми в дорозі. Ми - це 200 пасажирів, що на шести «Ікарусах» вирушили з Донецька 2 серпня 1990 року на святкування Днів козацької слави, які ось-ось мають розпочатися в містах та селах сусідніх Дніпропетровщини та Запоріжжя. Крім того, на своїх автобусах ще раніше виїхали з Донеччини представники громадських організацій Дзержинська та Жданівки. Було задіяно і чимало приватного транспорту. Уся ця вервечка машин розтягнулася по трасі «Донецьк-Запоріжжя» більш ніж на кілометр. Частина земляків поїхала на Свято залізничним транспортом. Загальна кількість учасників від шахтарського краю сягала 500-600 осіб.
Тож ми - у дорозі. Ми - це керівники обласного відділу культури і Руху, члени Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка, представники козацтва Донеччини, митці обласної філармонії, аматори сцени, письменники і журналісти, шахтарі і металурги, вчителі, студенти, школярі. Ми - українці, росіяни, греки, представники інших національностей.
Розганяючи срібний степовий вар, мчить наш автобус уперед - до витоків славного українського козацтва. На його лобовому склі яскраво майорить синьо-жовтий прапор. Чи можливо було таке ще рік тому, коли довкола національної символіки розгоралися такі гострі і часом непримиримі баталії?! Тоді перший-ліпший інспектор ДАІ міг зупинити наш рух щонайменше з вимогою зняти прапор. А сьогодні національним кольорам - «зелена вулиця».
Практично у кожному місті колона машин зупиняється, спонтанно збирається мітинг, спільними зусиллями як учасників походу, так і місцевого населення у святковій атмосфері над Будинками Рад здіймається (вперше!) Державний прапор. Так, зокрема, уже було у Кураховому, Покрівці, Вільнянську.
Обабіч шляху за вікнами пролітають безкраї поля прадавнього Дикого поля. Чорноокі, із золотавими чупринами соняхи, які вдосвіта ще сонно споглядають на схід, уже підняли свої важкі голови догори, де завмерло на хвильку в орнаменті блакитного зеніту спекотне сонце. На розлогих баштанах кавуни, мов козарлюги у широких смугасто-зелених шароварах, з оселедцями, сплять покотом на літньому осонні…
|
|
| На могилі легендарного кошового Івана Сірка. |
|
|
| На славній Хортиці. |
Незчулися, як минули Запоріжжя, Нікополь (сюди ще повернемося). Частина нашої делегації зупинилася у селі Чкалівка, що за кілька кілометрів від Дніпра, а частина поставила свої намети на березі Олексіївської затоки.
Село Чкалівка, як розповів мені його старожил І. Біленко, - споконвіку козацьке поселення. За всю свою історію ніколи не було закріпачене, бо жили тут волелюбні люди, нащадки славних козаків. І мало воно відповідну історичну назву - Чортомлик. Та за радянських часів його було перейменовано на честь відомого льотчика, який, як сумно жартують самі мешканці села, жодного разу не пролітав над їхніми хатами. Так із географічної мапи України щезла ще одна козацька назва.
А тим часом у надвечір’ї на березі Славути йде жваве знайомство сусідів. Адже поруч, у літніх будиночках, туристичних палатках, у салонах авто, просто зоряного неба, розташувалися донеччани і галичани, луганчани і волиняни, представники майже усіх регіонів України. То тут, то там, біля численних степових багать, стихійно виникають гомінкі гурти, йде жвава розмова. І так до самого світанку. А завтра ж офіційне відкриття Днів козацької слави на Нікопольщині.
Ранок. Нікополь. 3 серпня. Палац культури південнотрубного заводу. На підступах - вируюче людське море. Починаєш вірити, що існує-таки міфічна машина часу: огледівшись довкіл, відчуваєш, що ніби потрапив в атмосферу принаймні XVII-XVIII століть. Ось обабіч неквапом походжає товариство славних козаків-запорожців - у червоних жупанах, широких, як море, шароварах, з довгими вусами та оселедцями, з шаблями та пістолями при боці, вірними люльками в зубах. Велично колихаються на степовому вітрі козацькі знамена, бунчуки, хоругви, національні прапори. Осторонь гарцює на баских конях загін чернігівських хлопців-козаків. Біля фонтана хвацько виграють музики, вдаряють гопака танцюристи. У всіх - піднятий, урочистий настрій!
Така ж піднята, святкова атмосфера і в самій залі Палацу культури, де розпочинається один із центральних заходів Днів козацької слави - науково-практична конференція „500-ліття запорозького козацтва і сучасність”.
Відкрив її відомий поет, народний депутат, голова Руху І.Ф. Драч. Січ - це явище неоціненне. Тут створювалася Українська держава, наголосив він. Коли ми прагнемо відродження, нам конче необхідний сьогодні козацький дух.
Змістовними були виступи провідних вітчизняних істориків О.М. Апанович та М.Ю.Брайчевського, науковців з Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Донецька.
Так, у своїй доповіді Олена Апанович підкреслила, що українське козацтво - феномен історії. Розбійниками називала запорожців польська шляхта, а народ шанобливо величав своїми захисниками, лицарями. Козаки - то були вчорашні селяни, які за історичних і соціальних обставин змушені були озброюватися, воювати. Але у той же час в атмосфері постійного ризику вони і працювали на землі. В одній особі козак поєднував хлібороба й воїна - рало й шаблю. Цікавою і несподіваною є думка, що козацькі зимівники - то є тип фермерства. Уряд Запорозької Січі ще три віки тому дбав про навколишнє середовище, екологію. Про це свідчать історичні факти. На кожне зрубане дерево - документ. Кіш брав письмове зобов’язання - два роки поспіль з однієї ділянки не косити сіно.
Історик також констатувала, що на Січі, саме на українському грунті, виникла особлива, самобутня культура, у створенні якої брали участь інші втікачі від соціальної неволі – білору си, поляки, росіяни, грузини, представники інших націй та народностей. Саме на Січі зародилося козацтво - совість і філософія народу. Тут виникла військово-маршова музика, з’явилися такі всесвітньо відомі танці, як гопак, метелиця. Січ - це ціла скарбниця козацького фольклору.
Наша історична наука конче завинила перед українським козацтвом, на що були вагомі об’єктивні причини. Сьогодні ж слід відійти від класових підходів у справі вивчення цього феномена, його слід вивчати лише на основі історичних документів.
Слово бере голова Спілки письменників України Ю.М. Мушкетик. Чимало його творів присвячено темі козацької долі. Згадаймо хоча б його роман „Ясса”. Іван Сірко - це не одна людина, наголосив у своєму виступі письменник, це багато людей. Сірко - це людина-легенда. Але в той же час це звичайна людина, син свого народу, свого часу. Не треба забувати, що очільники козацтва були розумними, університети науки, життя, військової справи. Серед них і Іван Сірко - цей велет народного духу, полководець-звитяг, що виграв усі битви.
На завершення Ю.М. Мушкетик зачитав власний проект листа-звернення учасників Свята до нащадків, який слід покласти у Курган козацької слави. Там мають бути і такі слова: „Ми - є, і будете - ви! ” По-науковому осмислює феномен Запорозького козацтва і голова фі-лософського товариства України Мирослав Попович. Запорожці ніби завжди сміються над собою, над світом, над небезпекою. За усім цим - відвага відчайдух, сила героїв! Емоційним був виступ поета Юрія Сердюка. Козацтво - це найміцніше кільце ланцюга, ім’я якому - слава України. Здавалось би, останніми впали в цьому ланцюзі Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин. Але „ми тут живем, і нам немає згину!”
Піднесено лунали у залі виступи письменника В.О.Шевчука, колишнього політв’язня Є.О.Сверстюка, народного артиста Анатолія Мокренка, представників української діаспори - від Скандинавії до Австралії, представників українських церков, громадських організацій, студентства і молоді, посланців Прибалтики і Росії, хазяїв свята - нащадків славних козаків.
Були пісні, гімни і марші, були вигуки «Єдність!», була пісня сивого бандуриста, пісня-прохання, пісня-закликання!
А за вікном весело, як у дитинстві, періщив свіжий веселковий дощ. Певне, і на площі тисячі людей бачили над Дніпром веселку, що символічно єднала два його береги.
Ідуть люди до Сірка
А вранці суботнього дня розпочалася Всеукраїнська панахида на могилі кошового отамана Івана Сірка. Колгоспне поле біля села Капулівки, де втретє (нарешті…) знайшли спочинок останки славного сина України, заповнене від краю до краю людьми.
Народ усе прибуває. Об могилу, на якій височить бронзовий бюст Івана Сірка, хвилями б’ється море національних (ще не державних) та козацьких знамен. На самій вершині йде літургія. Ритмічно-урочисто лунають постріли козацьких гармат, майстерно вилитих нащадками славних запорожців.
Так вдячні спадкоємці відзначають 310-річчя безстрашного козацького ватажка, без перебільшення - людини-легенди.
А люди все йдуть та йдуть. Ось козацьким кроком ступають наші земляки - представники уже відродженої Кальміуської паланки. Трохи осторонь в оточенні місцевих жителів просуваєтьcя пан Буряк зі Швеції, ведучи з ними жваву розмову про майбуття України. Уздовж лісосмуги прямують до пам’ятника-могили кубанські козаки, тримаючи над головою портрет останнього виборного кошового отамана Кубанського козацтва Миколи Рябовола.
Заціпенів на хвилю. Прямо назустріч, пробиваючись до могили Сірка крізь натовп, на інвалідних візках, спираючись на турботливі руки спецмедиків і перехожих, прямують десятки пацієнтів із місцевого клубу інвалідів «Відродження». Подумалося: повернення до історичних витоків - то і пробудження милосердя.
А ось сцена дещо іншого плану, яка теж не може залишити байдужим. Поклонитися пам’яті козацького героя йде притихле українське весілля. Попереду - щасливі молодята. Кладуть на могилу квіти, опускаються на коліна, випростовуються. Хвилина мовчання… А за ними йдуть інші пари молодят. Що це: зародження нової народної традиції? Хай буде так!
А море людське все ширшає. Чи можливо полічити його рухливі краплі?! Статистика народна свідчить, що у святі-реквіємі на березі Олексіївської затоки Дніпра, неподалік колишньої Чортомлицької Січі, взяли участь близько 300 тисяч осіб.
Опісля біля Сіркової могили відбувся велелюдний, воістину народний, козацький мітинг. До єдності, рішучості і витримки закликали народні депутати Д.Павличко, В.Яворівський. Воля виборюється не лише за допомогою сили, нам її треба виборювати мудрістю своєю і словом правди. А для цього потрібна народна єдність! Нинішнє свято - це виклик тим, хто стверджує, що є дві України: Західна і Східна. То неправда, є одна-єдина Україна! Лунають гарматні постріли, багатоголосне гучне «Єдність»!
Пристрасними були виступи інших народних депутатів ще існуючої УРСР - І. Драча, О. Шевченка, Л. Танюка,
М. Поровського, М. Гориня, І. Зайця та інших.
Сердечно привітав усіх присутніх зі святом на землі, де народилася слава козацька, звідки дух народного лицарства розійшовся по всій Україні, керівник делегації Верховної Ради республіки І.Плющ. Він зачитав звернення ВР УРСР до народу України у зв’язку з 500-річчям українського козацтва. У ньому - заклик до мудрості, до консолідації усіх прогресивних сил. Зерна добра, волелюбності, демократизму, засіяні нашими славними предками-козаками, проростуть і дадуть щедрі плоди у нашому сьогоденні, майбутті, послужать об’єднанню усіх верств населення, політичних рухів і течій нашого суспільства…
Мітинг тривав чотири години під спекотним степовим сонцем. І ніхто не розходився. А надвечір - ще одна надзвичайна подія Свята козацької слави - насипання Могили Пам’яті, яке відбулося за старим козацьким звичаєм за участі всіх учасників усенародного зібрання. Ось делегація з Полтавщини насипає землю шапками-бирками, жінки у вишитих сорочках розв’язують свої біленькі вузлики із черкаським чорноземом, старенька бабуся з Прикарпаття запалює на Могилі-кургані три свічки. До цього символічного дійства - на спомин нащадкам і во славу Українського козацтва - долучилися і посланці Донбасу, які додали до Кургану… рюкзак добірного шахтарського вугілля.
На очах виростає до неба символ народної пам’яті, якому, певен, судилося стати безцінною реліквією українського народу. Хай же завжди височіє Курган з освяченим хрестом над нашою землею, над часом!
Останній святковий акорд Нарешті - Хортиця. Легендарний козацький острів посеред широкого Дніпра. Історичий острівець пам’яті посеред чималого болота забудькуватості і, того гірше, - яничарства духовного. Саме сюди спрямувало свою потужну ходу Свято козацької слави. Пройшовши знаменитим козацьким колом зі всіма його атрибутами і традиціями, похід рушив вулицями і проспектами індустріального Запоріжжя. На десятки кілометрів розтягнувся цей урочий хід пам’яті, національного відродження, єдності, ввібравши у свої бурхливі лави близько 500 тисяч учасників. Такого Дніпрогес ще не бачив!
«Слава Україні!», «Героям Слава!»,«Єдність!», «Слава запорожцям!», «Україні - самостійність!», «Запоріжцям - рідну мову!», «Збережемо Хортицю!», «Чисте небо, чисту воду - українському народу!» - дружно скандують колони. Уже позаду - гребля Дніпрогесу. Вийшли на центральну магістраль міста. Відчувається, що більшість запоріжців морально, психологічно ще не підготовлені до участі у такому грандіозному, не запланованому «згори» заході, що, ніби грім у задуху, гучно котиться їхнім містом. Та поступово святкова атмосфера великого національного дійства торкається їхніх сердець, розуму. Похід вбирає в себе все нові й нові сили. І ось уже запоріжці йдуть в одній лаві з гуцулами. До донецьких шахтарів із Жданівки, що крокують у козацькому вбранні, прямісінько із ближнього будинку вибігають схвильовані мешканці, підносять хліб-сіль.
Завершився святковий похід по Запоріжжю багатотисячним мітингом і концертом на широчезній і красивій Вознесенській площі міста. Симво-лічно, що цей майдан було перейменовано напередодні за назвою козацького села Вознесенівки, яке стояло колись на цьому місці.
Загальна дружня атмосфера, свіжість від численних красивих фонтанів і, врешті, веселий літній сліпий дощ, що пролився над містом, надали фіналу козацького свята у Запоріжжі піднесеного настрою.
Ось такою незвичайною і пам’ятною видалася неділя 5 серпня 1990 року для запоріжців та їх численних гостей з усіх куточків України.
У той же день у Капулівці на могилі Івана Сірка, на Кургані Пам’яті, відбувся мітинг-ушанування Укра-їнського козацтва, запалено безліч свічок пам’яті й «Велике Багаття Повернення».
А більшість членів нашої делегації того вечора збиралися додому, адже завтра - на роботу! Певен, учасникам Свята козацької слави буде що розповісти вдома - своїм близьким, друзям, знайомим. Певен, перекажуть вони і слова, що в ті серпневі дні 1990 року неодноразово чули від посланців усіх регіонів України : «Немає Східної України, немає Західної. Є одна-єдина і неділима соборна Україна - мати наша!»
Післяслово Ось і пішли один за одним ювілеї. Цього серпня - козацький, а наступного - державний: 20-річчя незалежності України. Та чомусь не дуже святково на душі. Важко відроджується самостійна Україна, розпорошене козацтво. Але віриться, що наш народ гідно здолає і ці складні випробування. До цього нас зобов’язує і пам’ять про славних пращурів-козаків, і турбота про майбуття наших нащадків.
Тож будь, рідна Україно!