Знатне козацтво в Сорочинцях
Із Сорочинцями як містом полкового правління й резиденції Данила Апостола були пов’язані кілька українських родів, які перебували в родинних стосунках із гетьманською сім’єю. Зокрема, це рід Журахівських. Це відомий козацько-старшинський клан Лівобережної України, який у XVII-XVIII століттях правував, здебільшого, на Чернігівщині, в ньому були сосницький, глухівський і ніжинський полковники. Василь Журахівський у 1710-1724 роках займав посаду генерального осавула в уряді гетьмана І. Скоропадського. Саме він 1723 року посилав до Петра I відомі Коломацькі чолобитні - звернення козацької старшини, в яких українська еліта домагалася відновлення автономних прав України. Реакція імператора на ці петиції була жорстокою: наказного гетьмана Павла Полуботка, миргородського полковника Данила Апостола, генерального бунчужного Якова Лизогуба і генерального осавула Василя Журахівського було заарештовано й ув’язнено в Петропавловській фортеці.
Рідний брат генерального осавула Лук’ян Журахівський, ніжинський полковник (1708-1718), був одружений із донькою миргородського полковника Ганною Данилівною Апостол. Журахівські перебували у родинних зв’язках з українською елітою - Полуботками, Ломиківськими, Скорупами, Лазаревичами, Кулябками, Сулимами.
Остроградські. До Миргородської полкової еліти належала родина Остроградських. Особливо вагомою постаттю в історії Миргородщини був Федір Матвійович Остроградський (близько 1693 - 1768), освічений і поважний діяч свого часу. На початку XVIII століття він був говтвянським сотником, згодом миргородським полковим суддею, а з 1752 року до кінця 60-х років - миргородським полковником.
|
|
| При в’їзді у сотенне село Багачку зі сторони Красногорівки увагу подорожуючих привертають камінь з козацьким хрестом і дерев’яна фігура козака. |
|
|
| При в’їзді у сотенне село Багачку зі сторони Красногорівки увагу подорожуючих привертають камінь з козацьким хрестом і дерев’яна фігура козака. |
Жученки. У 1713-1722 роках сотником Сорочинської сотні Миргородського полку був Петро Жученко, брат полтавського полковника Федора Жученка. Син Петра Яків Жученко (?- 1762) здобував освіту в Київській академії, в якій, згідно з тодішніми віяннями,змінив своє родове прізвище і став Жуковським. По закінченні Академії одержав звання значкового товариша, служив у генеральній артилерії.
Цікаво, що полтавський полковник Федір Жученко ще 1661 року виявив непокору російському цареві, а 1689 року ходив з Іваном Мазепою походом на Москву. Рідні сестри Федора і Петра Жученків Любов і Параска перебували у шлюбі відповідно з Василем Кочубеєм та Іваном Іскрою. В одній із сорочинських церков на початку XX століття ще зберігався синодик із родоводом Жученків.
Гамалії більше відомі як козацько-старшинський рід Лубенського полку, проте вони залишили помітний слід і в історії Миргородщини. Іван Андрі-йович Гамалія мав звання бунчукового товариша, брав участь у Хотинському поході 1739 року. 1734 був членом Генерального суду, а з 26 серпня 1750 року по 1752 рік - наказним миргородським полковником: дійсний мирг Капніст за цих років був посланий урядом на боротьбу з гайдамаками. 1750 року Гамалія охороняв кордон у Кременчуці. Його резиденція була у Сорочинцях. 1757 року І.А. Гамалія звільнився зі служби з чином генерального судді. Свою доньку Олену він віддав за відомого українського автономіста Григорія Андрійовича Полетику, знайомого миргородській козацькій еліті.
Кальницькі. Ще 1722 року в переліку поважних шляхетних імен „корогви дворянської” Миргородського полку значилося ім’я Тихона Кальницького. 1730 року він був городовим отаманом у містечку Сорочинцях. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 років Т.Кальницький на уряді миргородського полкового хорунжого брав участь у Кримському (1735) й Очаківському (1737) походах. Як досвідченого старшину, Кіш Запорозької Січі відряджав його у складі слідчих комісій для розгляду різних конфліктних справ.
Козачківські. Одним із найвідоміших полкових суддів був Федір Максимович Козачківський (Козачковський, 1712-1794). За тих років, коли козацькі прізвища ще не набули стабільності,зустрічається також, щоправда, рідко, його прізвище у формі Козачинський. Уперше згадка про нього трапляється в документі від 23 січня 1739 року як про канцеляриста військової канцелярії; примітно, що його підпис під документом стоїть поряд із підписом його ровесника, теж військового канцеляриста Андрія Безбородька, майбутнього генерального писаря й генерального судді. У 1741-1753 роках Федір Козачківський перебував на уряді миргородського полкового писаря, а в 1758-1767 роках - миргородського полкового судді.
У 70-х роках Федір Максимович мав невеликі маєтності поблизу містечка Сорочинців, 6 хат у селі Зубівці, 3 двори і 78 бездвірних хат у селі Черевках, 5 хат у Сорочинцях. 1772 року він купив у грузинського дворянина Георгія Герсеванова 36 дворів: 20 у Миргороді, 10 у Яреськах і 5 у містечку Багачці. Постійно жив у Сорочинцях, мав овечий завод, винокурню.
По ліквідації козацького ладу бунчуковий товариш Федір Козачківський одержав цивільний чин колезького асесора. На схилі літ цей діяльний чоловік не покидав громадських справ, зокрема, дбав про облаштування церков на Миргородщині. За часів свого суддівства звертався листовно до Софії Андріївни, вдови миргородського полковника Василя Капніста, з проханням пожертвувати кошти для створення іконостаса в церкві Святого Василія, великого патрона її чоловіка (Капніст за життя обіцяв надати храмові таке благодіяння).
Миргородський полковий суддя мав синів Гаврила, Олексія і Григорія. Гаврило жив у містечку Яреськах. Олексій Козачківський (? - 1820), дійсний статський радник, у 1808-1810 роках був на посаді полтавського цивільного губернатора. Йому належали маєтності на південь від Миргородщини, будинок у Кременчуці, 1800 десятин землі із 129 душами селян у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії; частина цих земель йому дісталася від батька.
Третій із синів Федора Козачківського - Кирило Федорович, генерал-лейтенант, який у 1809-1812 роках одержав численні нагороди, в тому числі золоту шпагу „За хоробрість” та орден Святого Георгія, належав до масонів, був засновником однієї з лож у місті Іркутську.
Цікавим є ще одне відгалуження роду Козачківських, яке йде від Йосипа Козачківського, префекта й учителя філософії у Переяславській Михайлівській соборній семінарії, згодом протоієрея. Син останнього Андрій Осипович Козачковський (1812-1889) закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, служив військовим штаб-лікарем на флоті, у чині титулярного радника працював міським лікарем у Переяславі, викладав медицину у духовній семінарії. Як згадував сам А. Козачковський, 1841 року він познайомився у Петербурзі і подружився з Тарасом Шевченком. У 1845-1846 роках Шевченко жив і лікувався у свого друга у Переяславі, де й написав відомий усьому світові „Заповіт”. Своєму приятелеві Шевченко присвятив вірша „А.О. Козачковському”. По смерті великого поета й художника, саме завдяки піклуванню Андрія Осиповича, було збережено найбільшу частину мистецької колекції творів Т.Г. Шевченка. Ось такими були нащадки старовинного роду Козачківських.
Козиненки. Серед козаків Миргородщини чи не найвідомішим був Марко Антонович Козиненко, або ще Козина (близько 1726-1793). Син козака, здобувши освіту, він у 14-літньому віці вже став служити у Миргородському полку сотенним писарем, 1758 - осавулом полкової артилерії, а з 1760 - миргородським полковим хорунжим, з 1767 по 1783 рік - миргородським полковим осавулом. Під час російсько-турецької війни, в 1769, 1771 і 1772 роках, брав участь у походах і боях. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років кордони Російської імперії перемістилися на південь України, де було розпочато будівництво нової системи прикордонних укріплень - так званої Дніпровської лінії, що простяглася від Дніпра до Азовського моря. Старий ряд фортець - Українська лінія, що йшла від Дніпра по річках Орелі, Берестовій, Береці до міста Ізюма, - ще потребував захисту від нападів татар і турків. Саме для прикриття „старої лінії” й було відряджено команду Миргородського полку, на чолі якої став миргородський полковий осавул Марко Козиненко. За цих років йому, як старшому над козаками, доводилося виконувати різні бойові завдання й рейди. Він мав чинити постійні роз’їзди в степу, переслідуючи недругів,що раз у раз уривалися через кордони. Захищав від ворожих наскоків жителів рубіжної річки Орелі, ходив походом із миргородцями від Бахмута до Сиваша. 1771 року командував Миргородським полком у складі 2-ї армії в Криму. По здобутті Перекопської лінії Марка Козиненка було відправлено до фортеці Кінбурна, де він зі своєю командою робив проти ворожої кінноти «часті перепалки». Коли 1783 року Миргородський полк було розформовано, Марко Козиненко виявив бажання продовжити службу в російському війську, дійшов до звання майора. По відставці служив земським справником у Миргородському нижньому земському суді На одному із архівних документів XVIII століття - в епістолярії гоголівської родини - зберігся залишок особистої родової печатки Марка Козиненка з родовим гербом, на якому зображено серце, пронизане стрілою. Марко Антонович Козиненко протягом багатьох десятиліть був щирим приятелем Панаса Дем’яновича Гоголя-Яновського.
Пищимуки. Міцний і розгалужений козацький рід Пищимук. Непросто збагнути етимологію цього прізвища, либонь, за давніших часів воно звучало як Печимука. У козаків Миргородського краю поширені були прізвища такого типу - Січиоко, Порубайвіз, Замниборщ, Недайборщ. Тож і Печимука - з такої групи назв.
Ще в першій половині XVIII століття такий собі Тимофій Пищимука належав до сорочинської козацької старшини. У козацькому війську служили сорочинські жителі Данило, Панас, Федір, Павло, Лаврентій, Яків, Кіндрат Пищимуки. Більшість із них були парафіянами Преображенської церкви в Сорочинцях.
На рубежі XVIII і XIX століть більшість козаків із роду Пищимук стали дворянами, служили на дрібних посадах, як-от Іван Пищимука, котрий 1804 року був реєстратором при миргородському повітовому маршалові О. Данилевському.
Дворяни Степан Пилипович і Никифор Пилипович Пищимуки мали чини титулярних радників. Їхній брат Семен Пилипович, у 60-х - 70-х роках XIX століття бухгалтер Миргородського повітового скарбництва, служив у цій установі разом з юним Панасом Рудченком - майбутнім письменником Панасом Мирним. До речі, вони доводилися Рудченкам родичами за лінією матері письменника - Тетяни Іванівни Гординської.