Роман Коваль проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої “міжнаціональної толерантності”. Ніби та війна за місцем під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені.
Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, в 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюхував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґера-сімов, а екс-президент України благав голову “вєтєранов войни” Івана Алєксандровіча Ґерасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами...
Роман Коваль одержимий любов’ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали - це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом.
…Зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: “...Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід і з одвертою душею пішов боронити його, не спізнавши, що нарід... це сіра маса, яка... не здатна й гадати про... свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем... тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де дівся”.
…Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише “буржуазний націоналізм”. Того ж “багатія”, “куркуля”, як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці “куркулі-бандити”, народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від “сірої маси” насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим із цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: “Начитався Шевченка і став бандитом”. Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки... томик “Кобзаря”.
“Писати без почуттів немає сенсу”, - каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих “учених”, що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. “Я прикутий до факту”, - так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.