«Україна козацька» продовжує тему Холодного Яру і пропонує читачам витяги з книги відомого в Україні історика й письменника Романа Коваля «Коли кулі співали». Нове видання автора містить низку біографічних нарисів про повстанських отаманів, що діяли в Холодному Яру та його околицях у 1917-1920 роках, а також документи та біографічні довідки учасників боротьби за Українську державу. Книга заповнює прогалини в історичній пам’яті українського народу та оживляє його синів, які полягли в боротьбі за волю і честь.
ПРО АВТОРА
|
|
Від грудня 1989 р. - член Української Гельсинкської спілки, редактор газети “Прапор антикомунізму”, член редколегії газети “Вільне слово”, у 1990 р. - редактор газети “Визволення”, в 1991 - 1993 рр. - редактор газети “Нескорена нація”, від грудня 1993 р. - редактор газети “Незборима нація”. У 1990 - 1991 рр. - член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. - заступник голови Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, а з 1993 р. - незмінний голова об’єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу “Холодний Яр” (від січня 1997 р.). З 1998 р. - член Національної спілки письменників України.
Автор та автор-упорядник понад півсотні історичних книг.
Автор документальних фільмів: “Незгасимий огонь Холодного Яру”, “Вільне козацтво”, “Гуцули у Визвольній боротьбі”, “Отаман Зелений”, “Семен Гризло, кошовий Вільного козацтва”.
Лауреат літературної премії ім.Михайла Стельмаха (2008).
Коли кулі співали
Відродження Вільного козацтва
У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давноминулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який уже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми - свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, - цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.
Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість - зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” - спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 - 1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили - українського козацтва.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: “У ньому (українському народі. - Ред.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків - та здобувати над ними блискучі перемоги”.
Відродження козацтва в 1917 році відбулося на найдзвінкішій ноті - бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров - і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу, і порядок у ній забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
Як це було?
Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва.
Почалося все у Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх.
І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, вийняв він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан.
Назвали вони себе вільними козаками, - мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”. “А ми вільні! Ми - козаки!”
Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко.
Сотня швидко зросла до 240 осіб. У Гусаковому та сусідніх селах забив гарячий пульс козацького життя. Невдовзі у волості створили курінь. Гусаківським курінним став Никодим Петрович Смоктій. Був він молодшим братом українського етнографа Андрія Смоктія, який публікував свої праці в “Киевской старине”. Андрій Смоктій написав і видав книжечки про Тараса Шевченка, Устима Кармалюка та оповідки з життя козаків, чумаків і селян. Напевно, і молодшому братові оповідав не раз про гайдамаків, про козацьке минуле України. Може, якраз тоді й зародилася у Никодима мрія відродити козацтво.
Юрій Тютюнник писав про нього: “Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, (був) високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав; Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою, обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували”.
Гусаківці вирушили в агітаційний рейд по сусідніх селах. “Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво”.
Щоб боронити села й оселі
У козацтво записувалися насамперед, щоб боронити села від російських дезертирів - утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах.
Чисельність сотень залежала від кількості мешканців села. Найчисельнішою була Кирилівська сотня - до 1000 козаків. Горді земляки Тараса Шевченка стали до лав захисників Вітчизни одні з перших. Сотні однієї волості об’єднувались у курінь, курені, у свою чергу, складали кіш.
Організаторами, а отже, й курінними стали: Калниболотської (Катеринопільської) волості - Семен Гризло, Тарасівської - Ананій Шевченко, Лисянської - Сорока, Козацької - Грицько Шаповал, Пидинівської - Красюк, Вільховецької - Антін Шкільний. До Пидинівського куреня входили Моринська, Будинська та Пидинівська сотні. Моринська нараховувала понад 500 козаків. “У кожній сотні були сотник, хорунжий, писар, скарбник, санітар та бібліотекар із похідною книгозбірнею”.
Вже у березні 1917-го у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом обрано народного вчителя Семена Гризла. Ухвалили і постанову, в якій зазначалося, що козацтво організовується “для оборони вольностей Українського народу та охорони ладу”. Окремим пунктом було вказано, що до козацтва не можна приймати “людей, ворожих до України” та покараних судом за кримінальні злочини.
Генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник, уродженець Звенигородщини, стверджував, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємовідносин . У той час як соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави і весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”.
Сотні творилися в Києві, Одесі, на Чернігівщині, Херсонщині, Катеринославщині, Полтавщині, Поділлі, Київщині, на Кубані… “Ідея організації Вільного козацтва з метою боротьби за нашу державність була найглибшою і найдоцільнішою, - писав підполковник армії УНР Данило Лимаренко. - Тут була зачеплена чисто українська риса характеру і його підсвідома туга за славною давниною”.
Рішучі настрої козаків можна було розгледіти під час Другого всеукра-їнського з’їзду військових. Делегати від Вільного козацтва Звенигородщини - серед них і Семен Гризло - з’явилися на з’їзд у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, з шаблюками, зрозуміло, з оселедцями. У виступі одного з них, курінного Шаповала, пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не озираючись на Москву. «Вільне козацтво, - говорив він, - не просило дозволу (у Тимчасового уряду) організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше...»
…Не дивно, що Вільне козацтво Звенигородщини на чолі з кошовим Гризлом у липні 1917 року без зволікань відгукнулося на заклик полуботківців скинути владу російського Тимчасового уряду в Україні. Юрій Тютюнник назвав це “першим наступом (українського) села на Київ”. Керував походом на столицю звенигородський кошовий Семен Гризло.
Рішучі і прагматичні кроки Вільного козацтва засвідчують, що вже влітку 1917 року воно піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради, які навіть не прагнули вийти із зачарованого кола автономістських прагнень. “Провід Української визвольної революції не був революційним”, - так окреслив проблему український старшина Яків Гальчевський. А Дмитро Донцов про керівників Центральної Ради висловився так: “Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з “братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! (А) в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи…”
На з’їзд - у гетьманську столицю
Та, попри обережність і зрадливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювалися в організаційно-мілітарні форми: 3 - 7 жовтня (за ст. ст.) 1917 року у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані.
На з’їзді у Чигирині військовим отаманом Вільного козацтва обрали генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, а Полтавця-Остряницю - наказним отаманом. Не одразу, та все ж Скоропадський збагнув, що Вільне козацтво може “стати тим здоровим рухом, який врятує Україну” . На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро “зв’язку з минулим, що є, - за визначенням Юрія Липи, - підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”. Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, а й відверто побоювалися її. Озброєний український народ лякав їх. Тож Винниченко поспішив вжити заходів. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 року він поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затвердження обрана там генеральна старшина. Володимир Винниченко вирішив скасувати обраний на з’їзді керівний орган - Генеральну раду. До того ж він увів параграф, згідно з яким у населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва. І це порушення волевиявлення громадян називалося демократією…
Всіляко гальмував ріст Вільного козацтва директор центральнорадівського департаменту Вільного козацтва пан Певний. Очевидно, що не про оружну силу Української держави дбали урядовці Центральної Ради, а про збереження своєї влади хай навіть і в обеззброєній Україні. Та все ж “козацький рух ширився. Намагаючись зробитися національною фортецею, він починав уже набувати значіння державно-творчого чинника”.
Вільнокозацький рух поширився і на Кубань. Делегат з’їзду у Чигирині Кіндрат Бардіж та два його сини (сотник Віанор і хорунжий Микола), виконуючи рішення з’їзду, сформували Гайдамацький і Чорноморський коші Вільного козацтва загальною чисельністю 5000 багнетів і шабель, які, за їхнім задумом, мали стати підмурівком збройних сил Кубані. Невдовзі козаки провели грандіозну операцію очищення Чорноморсько-Кубанської залізниці від більшовиків .
Бойове хрещення холодноярців
А бойове хрещення Вільного козацтва під проводом Павла Скоропадського відбулося вже наприкінці грудня 1917 року, коли декілька сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули для підтримки фронту у район Шепетівки - Козятина - Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався з Південно-Західного фронту до Києва - столиці Української Народної Республіки… Павло Скоропадський у своїх “Спогадах” зазначав, що козаки в цих боях виявили себе добре.
Але Центральна Рада не довіряла Вільному козацтву. Прем’єр Всеволод Голубович, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовицьких загонів, не дозволив прибути до Києва Звенигородському кошу, позбавивши таким чином столицю УНР захисту. Кіш мусив повертатися…
У грудні 1917-го та січні 1918 року Звенигородський кіш сягнув 20000 осіб. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення і про організаторський хист кошового Семена Гризла. У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го російського корпусу. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та
7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с.Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.
“Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка. - Ред.), - зазначав у своїй праці “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва” Юрко Тютюнник. - Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений (у полон) комендант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ”.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Михайло Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...”
Переконавшись, що Вільне козацтво є неприступним бастіоном Української держави та захисником Центральної Ради, Рада Народних Міністрів УНР 5 лютого 1918 року ухвалила рішення про переведення Українського вільного козацтва у статус козацького реєстрового війська. На це асигнували значну суму. То була велика подія!
|
|
| Перші організатори Вільного козацтва Никодим Смоктій і Семен Гризло. |
|
|
| І сьогодні сучасні козаки освячують шаблі в Холодному Яру. |
Побачивши, як стрімко більшовики відкочуються в Росію, Центральна Рада раптом дійшла висновку, що все ж таки краще спекатись Вільного козацтва… І 23 березня 1918 року вона ухвалила припинити його фінансу- вання, а невикористані кошти передати в розпорядження Міністерства внутрішніх справ УНР на організацію народної міліції.
За Україну, за її волю!
“Тим часом козаки продовжували звільняти рідну землю від більшовиків. 3 квітня 1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гаврила Горобця увійшов до визволеного Катеринослава, а за два дні в. о. військового міністра Олександр Жуковський видав наказ №145 про розформування і скасування Українського вільного козацтва, де було сказано: “Уперто і завзято весь час Вільне козацтво захищало Україну від численних її ворогів. Така непохитна боротьба та оборона України з боку Вільного козацтва яскраво показує, що і серед широких мас громадянства ще не загинули люди, в котрих можна знайти підпору”. Далі йшов подиву гідний висновок: “Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам - перейти до своєї звичайної праці”.
Де-юре діяльність Вільного козацтва на території УНР було припинено, сотні підлягали роззброєнню: боєприпаси і зброю необхідно було здати на військові склади. Однак козаки і не думали слухати Центральну Раду, тож сховали понад 20000 гвинтівок, десятки кулеметів та набої до них.
Військовий отаман Вільного козацтва Павло Скоропадський, який 29 квітня 1918 року усунув з політичної арени Центральну Раду, намагався оживити історичну традицію і взявся творити Українську державу як державу козацьку.