|
|
| «Ой, Морозе, Морозенку!» |
Степан Ганжа з’явився на світ білий на Вінниччині, в селі Жорнищі. Й пощастило йому від народження: далеко не кожному таланить зростати серед чарівної природи Подільського краю, мати творчу родину. Тата, Олександра Дорофійовича Ганжу, знали не лише в рідному селі, а й далеко за його межами як майстра-гончара, чиї горщики-куманці глечики-скульптурки використовували не лише вибагливі господині для домашнього вжитку, а й прикрашали музейні колекції глиняних виробів. Старший брат Петро одразу обрав шлях у малярство й невдовзі став відомим художником, а молодшенький - Степанко - спочатку став… артистом балету. Згодьмося, небагато селянських синів «ідуть у артисти», не типова це для дітлахів від землі професія. Тим паче, що сіроокий русявенький хлопчик ріс сором’язливим, не надто публічним, багато читав, особливо поезії, й сам потихеньку віршував, непогано малював... Логічніше було б подати документи, скажімо, в педагогічний, на філологічний факультет… Або в художній, як брат Петро, де вже трохи було протоптано стежину… А тут танці, хореографія, сцена… Однак мудрі тато й мама не перечили, підтримали вибір сина, котрий після демобілізації з армійської служби (її проходив у ансамблі пісні й танцю при Київському військовому окрузі) подав документи в столичне училище.
Випускникові хореографічного училища 1966 року поталанило знову - потрапив у знаний на весь світ колектив - Український народний хор імені Григорія Верьовки. Разом із ним подолянин об’їхав чи не весь світ. Ясна річ, у перервах між виступами артисти знайомилися з традиціями, мистецтвом країн, де гастролювали, намагалися побачити якомога більше. Використовували кожну нагоду.
- Як митець Степан Ганжа формувався чи не з самого дитинства, та приховані здібності виявилися несподівано й випадково, - розповідає про друга-побратима колишній колега по ансамблю, а нині прекрасний художник і знаний поет Олесь Доріченко. - Під час гастролей у Парижі зайшли ми якось із ним на славнозвісний Монмартр - своєрідну Мекку художників, які на майдані просто неба для сотень туристів демонструють свою творчість. З-поміж інших привернули нашу увагу роботи молодого африканця. Вони яскраво вирізнялися незвичним колоритом та своєрідною орнаментальністю. То були дивні композиції з ритуальними масками й амулетами, переплетені химерними геометрично-рослинними візерунками. На них співав кожен мазок, грала кожна цяточка. Автор немов переливав у полотно спраглу за своїм краєм душу… Африканець малював, а ми стояли й спостерігали. Врешті-решт, він нас помітив і, доброзичливо усміхаючись, запитав, чи подобаються нам його картини? Ми на мигах висловили своє захоплення. Зрозумівши, що має справу не з французами, художник поцікавився, звідки ми? Марно намагалися нашою аж надто скромною французькою донести, що з України. Від відчаю стали наспівувати українських пісень. Та й те не допомогло. Тоді Степан попросив у художника паперу й почав несміливо виводити кольоровими фломастерами якісь дивні візерунки, що набували незвичної форми й українського колориту, а фігура козака Мамая доповнила експромт щойно народженого художника. Потім, ніяково усміхаючись, угорі вивів кирилицею УКРАЇНА і простягнув свого малюнка африканцеві. Ми попрощалися й пішли, а він уважно розглядав Степанів малюнок і щось шепотів… Сам неабияк здивований, я запитав Степана, де він учився малювати? І почув: «Ніде».
Мине час, і друзі не раз згадають закордонні мандри, а особливо той випадок на Монмартрі. В артистів балету творчий вік закороткий, рано виходять на пенсію. Тож часу для спогадів не бракує. Настала пора завершення хореографічної кар’єри й для Степана. А що, скажіть, робити чоловікові, якому ледве сповнилося сорок?! Ловити рибу, збирати гриби чи зайнятися вирощуванням помідорів?.. У кожного своє хобі. Як з’ясувалося, було воно й у Ганжі, тільки дрімало до пори до часу. Аж тут раптом чомусь перед очима все частіше почали з’являтися… килими, рідні подільські, з півнями, берегиньками, знаками-символами ще з часів Трипілля, з народними мотивами. І різні сюжети, чудернацькі візерунки, козаки з далекого минулого почали приходити у сни, немов просилися на світ Божий. А як дати життя отим непроханим і водночас бажаним гостям?! Адже ніхто із знайомих не займався цією марудною справою. (Закінчення на 24 стор.)