Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

КОЗАЦЬКІ КИЛИМИ Степана Ганжі (Початок на 23 стор.)

Лауреат Державної премії ім.Тараса Шевченка Степан Ганжа.

- Якось в одну із безсонних ночей мене раптом немов осяяло, - розповідає пан Степан. - Згадалося, як тато колись обгороджував двір. Позабивав вербові кілочки, а між ними снував павутиною, нанизував лозові гілочки. Я допомагав йому, подавав галузки. І такий красивий тин вийшов, немов килим! Червоні лозинки чергувалися із зеленими, салатовими, світліші - з темнішими… Мимоволі все те складалося у дивовижні візерунки. Не пліт - витвір мистецтва. Отож подумалося: а чому б і собі не взяти цей принцип за основу?..

Так і вчинив. Сам виготовив велику раму, понабивав гачків, змайструвавши приспособу, на якій і досі тче чи плете - не знаю, як точніше назвати метод роботи пана Степана, - диво-килими. Може, на традиційному верстаті було б і легше працювати, але де його поставиш у шістнадцятиметровій однокімнатці?! І так нема де повернутися: на всю стіну рама, під нею підставки, бо ткати-плести вгорі навіть тоді, коли висота стелі ледве сягає двох з невеликим хвостиком метрів, просто з підлоги неможливо. Отож і з’їдають аж надто скромну площу оселі-майстерні ще й сходинки-підставки. Умеблювання доповнюють вузьке ліжко та шафа, до стелі заставлена книжками… Живе чоловік аж надто скромно. Чим дихає в обмеженому просторі, наповненому ще й пряжею, цей килимар, яких не густо не лише в Україні, а й у світі, один святий Бог знає. Інший би прагнув розбагатіти, продати свої справді високомистецькі витвори якомога дорожче, а він радіє, коли його килими йдуть у люди, потрапляють у хороші руки, живуть самостійним життям у різних куточках земної кулі. Для нього головне - творити, приносити радість громаді, висловити те, що несеш у душі. А ще - допомогти іншим сказати своє слово. Щоб і їх почули… Тому, як розповіли мені по секрету, частину своєї урізаної торік, і без до того не надто вагомої у грошовому вираженні, лауреатської премії імені Тараса Шевченка він передав на видання художнього альбому Олеся Доріченка, який завше підтримував друга в прагненні творити.

«Із-за гори, з-за лиману...»

«Квіти Поділля».

- Другодні після відвідин Монмартру ми пішли до магазину й накупили всілякої всячини, що потрібно для художника. Тим паче, що я також уже пробував себе в малярстві, - згадує Олесь Доріченко. - Із Франції везли фарби, пензлі, папір, а не різне шмаття, якого тоді бракувало в Союзі. Відтоді й почав свою творчість молодший син Олександра Дорофійовича Ганжі - Степан. Завдяки невтомній працьовитості та винятковій інтуїції він за дуже короткий час досягнув того, на що іншому потрібні були б роки.

Становленню художника-килимаря посприяло також знайомство з відомими живописцями Володимиром Патиком, Іваном

Остафійчуком, Іваном Марчуком, Омеляном Мазуриком. На його творче формування значною мірою вплинула тривала дружба з Володимиром Федьком. Щоправда, безпосередньо навчанням Степана ніхто не займався, та власним прикладом і порадами вони спрямовували талант у потрібне русло. Допомогли повірити у Божий дар і власні сили. У відповідь на репліку: «Та який із мене маляр?!» настійливо радили братися за фарби. Пояснювали, й самі дивуючись його феномену, що для людини, яка ніколи не тримала в руках пензля, перші спроби просто вражають. Це засвідчують портрети тієї пори «Батько», «Марися», «Художник Іван Марчук», «Народна майстриня Селюченко», «Художник Володимир Федько». Мабуть, міг би стати непоганим художником, але… взяло гору килимарство.

У віршах, а Степан Ганжа ще й дуже ніжний та вдумливий поет, він опоетизував своїх героїв і висловив власне життєве кредо: «Я килимами простелю/ Твій шлях до волі, рідний краю, / Ім’я святе благословлю - / Любові лик твій заквітчаю». Бо «в тобі - і щастя, і снага, в тобі, пречиста Україно».

…Нитка до нитки - снується материн мотив. Козаки на конях із шаблями та бунчуками боронять свій рідний край… Стоїть на вічній варті Мати-Берегиня… Чаклує-ви- химерює ліпшу долю козак-характерник… Дивовижні птахи на дереві життя, козак Мамай… Схилив голову бандурист, співає… Мчать чайки запорозькі, яких не здатна зупинити жодна в світі зловорожа сила… На таких січовики досягали Кафи, Константинополя, визволяючи братів-запорожців із турецької неволі («Із-за гори, з-за лиману»)... Осяяні сонцем першоцвіти («А вже весна»), чудернацькі півні, що віщують день («Ще треті півні не співали»), козаки, герби… Все в яскравих кольорах, аж очі вбирає. Барви, що переповнили душу, вихлюпнулися через край.

«Гей, у лузі червона калина...»

«Ранок. Півень».

«Пальці сновигають - кольори снують»… Це - Степанові слова про свою роботу. «Нитка та й до нитки - жито у росі»… А це - про настрій і мотиви… Жито, житечко, саме життя… Та щоб лягли оті нитка до нитки, потрібно ой скільки терпіння й уміння!.. Щоб «сновигали пальці» зрання й до пізньої ночі…

- Попервах я ткав один килим майже рік, - ділиться Степан Ганжа. - Траплялося, що працював місяців зо три, а потім щось не сподобалося, візерунок вийшов не такий, як змалював собі в уяві. Тоді потихеньку все розплутував і снував заново… І так по кілька разів, поки доможуся того, чого прагнув. Тепер я став хитріший, не зав’язую вузлики до кінця. Отож, коли треба щось підправити, розпускаю тільки те місце і помаленьку гачком протягую нитки. Нині можу за рік виткати два-три килими. Це залежить від настрою, здоров’я, і від того, як нитка лягає…

Пан Степан сказав мені, що мріє виткати великий килим «Наша мрія, наша пісня не вмре, не загине». Щоб відтворити її красу, всьому світові розповісти про велич українського слова, вбраного в дивовижні мелодії, і про народ, що створив її. А мені знову згадалися рядки з його поезії:

«Ранок. Півень».

«Берегиня».

А я все чаклую, усе тчу та тчу -

Рідну пісню чую - вірші шепочу…

Про свою Вкраїну, про її красу,

Я до неї лину - і любов несу.