(Продовження. Початок у №№ 13-24 за 2009 рік та в №№ 11-16 за 2010 рік)
|
|
| Олена Теліга, українська поетеса. |
|
|
| Олег Ольжич (Кандиба), український поет, учений, мислитель. |
24 вересня 1941 р. За радіосигналом з Воронежа у Києві почалася серія вибухів тих мін, які не знайшли німецькі сапери. Злетів у повітря «Дитячий світ», де була німецька комендатура, готель «Континенталь», який став гуртожитком для офіцерів, кав’ярня-кондитерська та інші будинки. Протягом п’яти днів вибухи перетворили на руїни 20 центральних кварталів, майже весь Хрещатик, повністю були знищені 324 будівлі. Загинуло 300 німецьких військовослужбовців 454-ї охоронної дивізії. Близько 55 тис. киян залишилися без житла.
16 жовтня 1941 р. Українські старшини батальйонів «Нахтігаль» виробили звернення до німецького командування й керівників Рейху, яке відоме в історії під назвою «Меморандум українського Легіону». У документі містилися вимоги відновити проголошену 30 червня незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і спрямувати його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині. У разі продовження служби Легіону надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт терміном на 1 рік.
Роман Шухевич мав під собою 800 вояків, а Вермахт мав на той час близько півмільйона. Повернути в 1941 р. зброю відверто проти Вермахту й сказати: тепер ми як військові формування «Роланд» і «Нахтігаль» воюємо проти Вермахту, - означало бути знищеним на місці. Р. Шухевич та інші українські старшини подали петицію командуванню Вермахту про те, що бійці припиняють виконувати наказ. Німеччина ж не захотіла, аби українці були незалежним політичним чинником, тому бійців з «Нахтігалю» відправили в табори перепідготовки, де вони фактично перебували в статусі полонених, яких у кожен момент могли розстріляти. До кінця 1942 року вони мали підписаний контракт, який зобов’язував їх залишатися в лавах батальйону «Шуцманшафт». Коли контракт закінчився, ці люди заявили: ми більше з вами служити не будемо. Багатьом із них це коштувало життя. Романа Шухевича тоді повезли до Львова, і він, розуміючи, що його очікує, утік з-під варти...
Жовтень 1941 р. У Терновій балці Кривого Рогу німці влаштували для українських націоналістів, які діяли на Сході і Півдні України, концтабір. У Миргороді гестапо розстріляло провідника крайового проводу ОУН на східноукраїнських землях - Миколу Лемика. У Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, а загальні втрати ОУН від рук нацистів становили близько 14 тис. осіб. На Донеччині, за попередніми підрахунками, втрати ОУН становили 60-80 чоловік. Членство в ОУН на Донеччині було таким: 50% - місцеві, 40% - вихідці з Центральної України, 10% - із Західної. З 1944 до 1947 року НКВС викрило близько 400 оунівських підпільників. Останнього пропагандиста ОУН на Донеччині КДБ заарештував у 1958 році.
Листопад 1941 р. За допомогою радіоміни команда капітана Лужина висадила у повітря перлину Києво-Печерської лаври - Успенський собор ХІІ ст., марно сподіваючись, що туди прибуде на екскурсію сам Гітлер. Скориставшись ситуацією, гестапо звинуватило в терорі євреїв-енкаведистів, знищуючи в Бабиному Яру десятки тисяч євреїв.
13 січня 1942 р. Розпочалося примусове вивезення українського населення з окупованих територій на роботу до Німеччини. За 1942-1944 роки вивезено понад 2 млн. осіб.
14 січня 1942 р. У повідомленні керівника поліції безпеки і СД ідеться про значне зростання впливу ОУН у Херсонській, Миколаївській областях і Кримській АРСР.
Лютий 1942 р. Гітлерівці розстріляли сотні прихильників обох фракцій ОУН. Над храмом Святої Софії зник жовто-блакитний прапор. Розтанули черги на запис до Української національної армії на Софійській площі. Гестапо також заарештувало голову Київської міської управи, члена Української Національної Ради Володимира Багазія і його сина Ігоря. Обидва загинули в катівнях гестапо, поховані у Бабиному Яру.
Арешт і розстріл в Києві німецькими фашистами групи українських націоналістів, у тому числі поетеси Олени Теліги.
25 липня 1942 року. Три військові угорські суди розправлялися над 150 членами націоналістичного підпілля на Закарпатті.
1 грудня 1942 р. Бійці батальйону «Нахтігаль» відмовилися продовжувати контракт з німцями, щоби надалі не брати участі в німецьких військових акціях. Рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцерів-українців німці заарештовували й утримували в ув’язненні до квітня 1943 р. З весни 1943 р. Роман Шухевич перебував у підпіллі.
1943 р. За приналежність до ОУН органи НКВС заарештували на Сумщині 280 осіб. Тут активно діяла УПА, боротьба з якою тривала до 1948 р. Начальником оперативного відділу (в тому числі й розвідки) Головного військового штабу (ГВШ) УПА був сумчанин, полковник УПА Іван Литвиненко.
28 серпня 1943 р. У селищі Помірки під Харковом розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти Павлу Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 року очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 року були невдалими. Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів Правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Раднаркому УРСР М. Хрущов, секретар ЦК КП(б) України Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР В. Старченко, секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, офіцери та генерали.
31 січня 1944 р. Виступ Сталіна на Політбюро ЦК ВКП(б), у якому підкреслено, що кіноповість О. Довженка «Україна в вогні» - це «платформа вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського та всього радянського народу». Через рік О. П. Довженко про цю інквізиторську акцію напише у щоденнику: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».
Червень 1944 р. У німецькому концтаборі Заксенгаузен закатовано українського письменника Олега Ольжича-Кандибу (сина О. Олеся).
22 червня 1944 р. Лиховісний наказ № 0078/42 Берії і Жукова «О ликвидации саботажа на Украине и о контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными из освобожденных областей Украины». З України наказано було виселити тільки українців; росіяни та інші не підлягали виселенню, навіть якщо вони працювали на німців; не підлягали виселенню й українці, якщо вони не залишались на окупованих землях, тобто перебували в армії або евакуації. Військових не депортувати, але депортувати їхні сім’ї, якщо вони перебували в умовах окупації.
Липень 1944 р. «Коли до Львова вдруге прийшли більшовики, до міста масово почали мігрувати росіяни. У наступні декілька років їх приїжджало по 10-20 тис. щороку, і більшість із цих мігрантів залишилася тут назавжди. Усього з 1940 до 1950 рр. до Галичини переселилося понад 200 тис. росіян, і половина з них оселилася саме у Львові, де швидко сформувалося стійке російське етнічне ядро, чисельність якого в наступні десятиліття залишалася доволі стабільною - на рівні 120-130 тис. осіб, - підкреслює Р. Лозинський. - Серед тих росіян, що переселилися до Львова, окрім працівників державних та партійних органів, військовиків і працівників інших силових відомств, було також багато вчителів, медиків, науковців тощо. У професійному складі росіян-мігрантів переважали інженерно-технічні працівники та висококваліфіковані робітники. Сформувалася нова міська еліта - майже виключно не місцева, переважно російська чи російськомовна.
Вересень 1944 р. Підписано договір між Польським Комітетом національного визволення й урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з Польщі і польського - з території України. Договір укладений без згоди українського населення. Єдине, що було підкреслено, що це добровільне переселення. Переселення проходило трьома етапами. Перший етап: вересень 1944 - липень 1945 років. Він охопив 482 800 українців.
3 жовтня 1944 р. Берія і Меркулов підписали наказ № 00124/00380 «Про заходи посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквідацію збройних банд у Західній Україні».
21 жовтня 1944 р. У селі Кривеньке на Тернопільщині селяни вчинили опір 15 чекістам, які приїхали виселяти родини повстанців. Почалася стрілянина, трьох чекістів убили. Наступного дня в село приїхало 60 чекістів. Ось як описував подальші події прокурор у секретній доповідній: «Банду в селі не виявили. Перебуваючи у нетверезому стані, майор Полянський, молодший лейтенант Молдованок розстріляли ні в чому не винних громадян віком від 60 до 80 років у кількості 10 осіб та спалили 45 будинків». Прокурор особливо засмучувався не про загибель людей, а про те, що згоріла «велика кількість намолоченого хліба».
30 жовтня 1944 р. Загін чекістів оточив будинок священика Прибитовського в селі Смордва під Рівним, бо думали, що там є повстанці. Обстріляли будинок, підпалили сарай. Ніяких партизанів у будинку не виявилося. «Вони нанесли декілька ударів священику Прибитовському та розбили всі меблі. Не заспокоївшись на цьому, дільничний уповноважений Клименко та міліціонер Шваб вивели на вулицю всю сім’ю: священика Прибитовського, його дружину, сина 11 років, батька 70 років та дочку, поставили на коліна перед палаючим сараєм, а самі в цей час забрали одяг та цінності. Після всіх цих знущань дільничний уповноважений Клименко відвів у бік священика та розстріляв його».
Листопад 1944 р. Пленум ЦК КП(б)У розглядав питання суспільно-політичного життя в Західній Україні й ухвалив негайно посилити боротьбу проти націоналістичного підпілля й УПА, ідеології, яка пробуджувала національну свідомість. Московський комуністичний режим розгорнув масові депортації українців. Упродовж 1944-1950 рр. було депортовано 140 тис. осіб. Наймасовіше вивезення українців із західних областей України відбувалося 1947 року - 78 тис.
5 травня 1945 р. Народний комісар освіти П. Тичина підписав і надав чинності схваленій 1943 року новій (третій) редакції «Українського правопису», що її почали розробляти 1938 року. У правописі 1945 року не відновлено жодного з вилучених правил 1928 року. Деякі елементи ще тісніше наближено до російського правопису, зокрема введено флексію - і в родовому відмінку однини іменників із - ен: імені замість імени. Перше видання цього правопису вийшло друком 1946 року.
(Далі буде)