|
|
| Свято-Миколаївський кафедральний собор зведений на кошти парафіян. Освячений у 1991 році. |
|
|
| Храм Архістратига Михаїла. Відкритий у 1997 році. |
Питання про те, хто й коли збудував перший православний храм на території, котру займає сьогодні м.Маріуполь, якраз і відноситься до таких фактів. У ньому, як у краплі води, відбивається вся історична сутність православ’я на Приазов’ї, вирізняється особлива роль запорозького козацтва як носія православної віри.
Лише на перший погляд цей факт видається простим і одномірним. Тим більше, що за минулі віки навколо нього накопичено чимало взаємовиключних версій. А версії, як відомо, частіше за все віддзеркалюють не стільки історичні реалії, скільки суб’єктивні погляди їх авторів.
Але ж, наголосимо ще раз, питання це виключної ваги: історія першого православного храму - а ним була козацька Свято-Миколаївська церква - дозволяє з’єднати розірвану нитку історії міста, яка все ще існує, якщо не на офіційному, то на особистісному рівні.
Ось цю тезу ми й покладемо в основу краєзнавчих нотаток, пропонованих читачам газети.
Кожного разу буваючи на площі Визволення (колись вона називалася Базарна), я підходжу до “Куба” - пам’ятного знака, ще й ще раз читаю відлиті в металі слова: “Пам’ятний знак установлено на честь 500-річчя Українського козацтва. Тут знаходився сторожовий пост - козацький центр Кальміуської паланки Запорозького козацтва (кінець XVI ст. - 1775 рік)”.
Здавалось би, який зв’язок між цим текстом і історією церкви? Та прямий. Якщо мова йде про те, що на цьому місці в указані роки стояв “сторожовий пост”, то тоді все ясно - ні про який храм говорити не доводиться. Та чи так воно?
Виявляється, що й факти, інформація про які відбита в металі, бувають такими, що викликають сумнів, вимагають ретельної перевірки. І ця прикра обставина має своє пояснення.
Упродовж століть, і за царизму, і за радянських часів, владоможці та їх підспівувачі твердили одне: поселення Кальміус, як і фортеці Кальміус, до 1778 року не існувало. Був козацький пост, який виставлявся лише на літній час для здійснення сторожової прикордонної служби. Тут не було поселення й постійного, приписаного до нього населення.
Тоді що ж було на цьому місці?
Шукаючи відповідь, ідемо у краєзнавчий музей. В експозиції одного із залів першої половини ХІХ століття представлена карта Маріуполя, складена в 1825 році. На нинішній площі Визволення чітко позначена фортеця, усередині якої зображена відповідним знаком Свято-Миколаївська церква. Але ж у 1825 році минуло вже піввіку, як у 1775 році за велінням Катерини ІІ була ліквідована Запорозька Січ, а разом з нею і Кальміуська паланка, її військово-адміністративний центр. А козацька фортеця все ще стояла, і всередині її красувалася церква! Забігаючи наперед, скажу: фортеця простояла ще двадцять років, аж поки її не розібрали, бо місту конче потрібен був будівельний матеріал.
Але чи не помиляємося ми в емоційному запалі? Спробуємо переперевірити себе.
У науковій бібліотеці краєзнавчого музею зберігається в чотирьох товстих книгах виданий Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів у 1993-2007 роках “Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775 рр.” Чи немає там, в архівних документах, відомостей про церковні справи в Кальміуській паланці?
Але спочатку треба нагадати читачам, що період з 1734 по 1775 р. отримав в історії України назву “Нова Запорозька Січ”. Для зручностей управління вся територія Вольностей Війська Запорозького Низового в 1734 році була поділена на вісім паланок (округів). Однією з них і була Кальміуська паланка з центром Кальміус.
Гортаємо першу книгу “Архіву”. І ось на 121 сторінці під номером 59 знаходимо цікавий для нас документ.
У 1754 році київський митрополит Тимофій Щербатський писав начальникові запорозьких церков Ієромонаху Макарію про необхідність спорудження в Кальміусі “церкви во ім’я святого Миколая”.
16 травня того ж року полковник Кальміуської паланки Андрій Порохня письмово повідомив кошового отамана Данила Стефанова про те, що вже заготовлені всі необхідні матеріали для спорудження кам’яної церкви і придбано церковне майно. Тоді ж і було розпочато будівництво Свято-Миколаївської церкви (документ № 60).
А тепер звернемося до своєрідної “Біблії” маріупольських краєзнавців - книги “Мариуполь и его окрестности”, що вийшла друком ще у 1892 році. Чи не висвітлені на її сторінках ті ж самі події? І справді, на сторінці 119 читаємо:
“Старейшая церковь - Свято-Николаевская. Сведения о ней относятся к половине XVIII столетия. В 1754 году полковник Кальмиусской паланки Андрей Порохня по причине ветхой старой церкви, просит кош «приказать изготовить нужные леса в самарской товще, переправить его до паланки. Для той же церкви и в том же году Тимофей Щербатский, митрополит Киевский, послал походный антиминс (т.е. вместопрестольник) и благословил грамоту на ее освещение».
У цьому тексті особливу увагу звернемо на слова “по причине ветхости старой церкви”. Виходить, що церква, яку будували у 1754 році, не була першою, на її місці вже багато років, можливо, з 1734 року, коли була утворена Кальміуська паланка, стояла церква, яка від часу стала “ветхою”.
У зв’язку з цим доречно послатися ще на один документ: в одному зі своїх послань архієпископ Феодосій свідчить, що в Кальміусі церква була “поставлена давно, з незапам’ятних часів”.
У цьому контексті пригадується узагальнююча думка відомого в Маріуполі краєзнавця Лева Руцького: “В своей скитальчеcкой военной судьбе запорожцы пользовались походными церквями, которые возили с собой. Стационарные же храмы они строили лишь в тех местах, где были слободы со стабильным многолюдным населеним. Вот еще одно доказательство того, что в устье Кальмиуса располагалась не только крепость, но и казачья слобода - каменная Свято-Николаевская церковь”.
Життя в Кальміуській фортеці, що стояла на самому кордоні з Кримським ханством, було вкрай небезпечним. Татари й ногайці мало рахувалися з офіційними кордонами, для них головним були буйні пасовиська та наявність джерел прісної води. Ординці постійно полювали на козаків, юнаків і дівчат, підступно захоплювали їх і продавали в неволю.
У 1769 році трапилося останнє агарянське (татарське) нашестя.
За два роки до того, у зв’язку з тривожним становищем, козаки для безпеки перенесли майно Свято-Миколаївської церкви спочатку в Самарський монастир, а потім - у слободу Кам’янку.
А тим часом 17-тисячна орда татар і ногайців ринула на Приазов’я. Вороги знищили і спалили всі зимівники (козацькі хутори) в окрузі, а потім оточили фортецю Кальміус. Розпочався штурм укріплення. Але сили були нерівними. У бою загинула вся залога фортеці на чолі з полковником.
Та пройшов якийсь час, і фортеця з залогою була відновлена. І передусім воскресла з попелу Свято-Миколаївська церква.
Ось у цій Свято-Миколаївській козацькій церкві митрополит Ігнатій на перших порах, починаючи з липня 1780 року, і правив службу. Єдине, що він зробив, це змінив священиків - потрібні були священнослужителі, які знали грецьку мову.
Таким чином, функціонування Свято-Миколаївської церкви не припинялося! Вона продовжувала працювати у звичайному режимі, з’єднуючи дві епохи в історії нашого міста. Цей факт ми виділяємо особливо, коли говоримо, що через Свято-Миколаївську церкву, її історію здійснювався зв’язок часу: до і після переселення на Приазов’я православного населення з Криму. Ця обставина дає право розпочинати історію поселення в гирлі Кальміусу не з 1778 року, а принаймні з 1734 року.
А перед тим усі жителі Кальміуської слободи в наказному порядку були переселені на територію колишньої
Самарської паланки, на річку Вовчу, де їм веліли закласти місто Павловськ. Держава викупила в українців-переселенців 55 кам’яних будинків, щедро сплативши 2519 рублів 90 копійок. Ці будинки були передані безоплатно найбіднішим грецьким сім’ям. В одному з них, до якого зробили прибудову, поселився митрополит Ігнатій. Але, на жаль, 7 вересня 1780 року трапилося непоправне лихо: ця будівля згоріла, а разом з нею згорів особистий архів митрополита.
Однак повернімося до історії Свято-Миколаївської церкви. Назвімо хоч декілька відомих нам імен священиків, які правили в ній службу: Іоан Філіпов, Роман Кошевський.
А ще зауважимо, що козацька церква залишила слід у топоніміці міста. І сьогодні одна з центральних вулиць Маріуполя, що бере початок від площі Визволення, називається Миколаївською. Багато хто вважає, що вона названа на честь імператора Миколи І. Але це не так, свою назву вона отримала у спадок від Свято-Миколаївської церкви.
Тут-таки, на площі Базарній, був побудований і у 1845 році освячений величний Харлампіївський собор. Він складався з трьох приділів: центральний приділ був зведений на честь великомученика Харлампія, правий - на честь Георгія-Переможця, а лівий був присвячений Святителю Миколаю, в пам’ять про запорозьку Свято-Миколаївську церкву, яка на той час припинила своє існування, адже їй виповнилося майже 100 років.
Харлампіївський собор зі всіма приділами у пориві антирелігійної істерії знесли в 30-х роках ХХ століття.
20 березня 1946 року Маріупольський міськвиконком на прохання віруючих зареєстрував чотири релігійні общини православної церкви. Першою у цьому спискові стояла Свято-Миколаївська церква по вулиці Кальміуській, 114.
Уже вкотре постало з попелу ім’я козацької церкви, та ще на вулиці з такою промовистою історичною назвою. Зв’язок часу продовжувався, хоч більшість прихожан як тоді, так і тепер навіть не здогадуються про те. А жаль... Адже мова йде про козацьку церкву, яка в історії Маріуполя століттями виконувала об’єднуючу роль!