Як і коли виникла Україна
Феномен української жінки
Сучасний художник Борис Валеджо. «Атака амазонок». |
Відповіді на ці питання треба шукати у прадавній історії України. Недарма в пантеоні давньоукраїнської міфології жінки-богині займають найпочесніші місця: КОЛЯДА -богиня Неба: вона, згідно з віруваннями давніх українців, народжує щороку, в найдовшу зимову ніч, Нове Сонце; МОКОША - богиня вагітних, захисниця Матері й Дитини, головна повитуха Оріани; БЕРЕГИНЯ - богиня дому, захисниця родини, дружина СВАРОГА, мати СВАРОЖИЧІВ; ЖИВА - богиня родючості, жита, життя; ДАНА - господиня річок і всіх вод; ЛАДА - богиня весни, родючості; СЛАВА - перша жінка на Землі, богиня перемоги.
Зупинимось на МОКОШІ. Це слово походить від МАТИ КОША. Тобто йдеться про ті часи, коли люди жили стійбищем, кошем, родом-родиною, й володарювала там жінка. То була доба матріархату. Мати коша розпоряджалася всім у роду: посилала чоловіків на полювання чи риболовлю, наказувала малечі збирати хмиз для вогнища чи пасти худобу; навчала дівчаток готувати страви; приймала пологи, лікувала хворих; благословляла молодят на злюб; дбала про охорону стійбища тощо. Вона була заклопотана від світання до смеркання, не було спокою їй і вночі. І в цьому крилася її майбутня трагедія.
Бо чоловіки, виконавши навіть найважче завдання МАТЕРІ КОША, мали час відпочити і … помислити. І поміркувати, зокрема, над тим, як полегшити свою працю. З тих міркувань і виникло колесо, плуг… А коли чоловік присвоїв коня, сів на нього верхи і подивився на Жінку згори вниз, - тоді саме й закінчився матріархат. На новому возі чоловік в’їхав у патріархат…
Перехід від однієї суспільної формації до іншої відбувався драматично. Чимало жінок не могли примиритися з чоловічим верховенством у родині. Так утворилося неповторне явище в людській історії -ВОЛЬНИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА.
Так утворилася на терені Стародавньої України нова держава в державі під назвою…
Амазонія
Дівоча держава зайняла причорноморські степи. Войовничі, дебелі, гарні дівчата з важкими мечами на чересі носили ще й довгі коси до п’ят - як ознаку своєї незалежності, нескореності чоловічій зверхності. Тому їх так і називали в народі - КОСАЧКИ. Греки ж їх згодом назвали АМАЗОНКАМИ (тобто безгрудими). Історія назви така.
Щороку на свято ЯРИЛА косачки мали злюб (шлюб) з молодими оріями, згодом - із молодими скіфами.
Виховували лише дівчаток. За описом Геродота, дівчинці у п’ятнадцять років амазонки випікали праву грудь, аби молода войовниця могла вільно володіти мечем і луком. Але про цей факт Геродот писав із вуст старих скіфів, які ставилися до амазонок упереджено і навіть по-ворожому (про причину такого ставлення скажу далі). Тому Геродот помилявся. Проте „батька історії” поправив „батько медицини” Гіппократ. Він ретельно вивчав народну медицину амазонок і встановив, що ніякого каліцтва над своїми доньками амазонки не чинили: вони накладали на праву грудь малої дівчинки мідну пластину спеціального виготовлення, внаслідок чого молочна залоза не розвивалася і права грудь не росла,зате „вся сила переходила до правого плеча і правої руки дівчини”.
Гіппократ пише, що амазонки калічили новонароджених ними хлопчиків, аби не дати їм потім можливості воювати проти жінок (у дитинстві накладали на ніжку спеціальну колодку, що чинила травму порівняно безболісно). Покалічених таким чином чоловіків амазонки використовували як ремісників, скотарів, рибалок тощо.
Косачки - вправні вершниці, хоробрі, витривалі й дужі воячки, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком і стрілами. Вони займалися військовим добутництвом, але водночас - і скотарством (надто дбали про коней), і мисливством, і рибальством, і хліборобством, і ремісництвом.
Але чому ж про них так уперто замовчують сучасні вчені? Надто російські або малоросійські. Та тому, що етнокультура косачок, як бачимо з археологічних даних, - давньоукраїнська. А вдача - і поготів. Се були українські дівчата - і в цьому їхня „вина”, і тому їх „ не помічають”. Якби таке явище було в історії будь-якої іншої європейської чи західної держави - скільки б телесеріалів, романів, монографій, драматургічних творів з’явилося на світ!
Зате ми не знайдемо жодного античного історика, який би не писав про цих гордих і хоробрих дівчат із пониззя Дніпра та приазовських і причорноморських степів.
Ось античний історик Лісій (насправді - Лисий, українець за походженням, 459-380 роки до н.е.) пише, що амазонки ПЕРШИМИ ВИНАЙШЛИ ЗАЛІЗНУ ЗБРОЮ І СІЛИ НА КОНЯ, чим довгий час переважали своїх піших ворогів. Се дало можливість амазонкам захопити великі території, підкорити сусідні й віддалені народи.
Се підтверджує Страбон (68 рік до н.е. - 20 р. н.е.), який зазначає, що амазонки свого часу захопили Малу Азію, Лідію, Кірію, а також частину Кавказу. Амазонки, за свідченням Страбона, відіграли значну державотворчу роль у Малій Азії, де заснували багато міст.
Діодор Сицилійський (I ст. до н.е.) розгорнуто описує подвиги цариці косачок Фемішкіри (Феміскіри), котра зі своїм хоробрим, мобільним жіночим військом „підкорила багато народів за Танаїсом” (Доном) і сама героїчно загинула в одній із битв. Ще більшої слави зажила її донька (її ім’я, на жаль, до нас не дійшло), яка з великим військом косачок підкорила Фракію, частину Азії й завоювала Сирію. На ті часи військо амазонок сягало кількості 120 тисяч хоробрих войовниць.
Пише Діодор Сицилійський і про велику царицю амазонок ПАНТЕСИЛАЮ, котра у бойовому союзі з царем ЕНЕЄМ брала участь у Троянській війні і мужньо загинула у двобої з Ахіллом. Після цього її військо розпалося, окремі бойові жіночі громади косачок розбрелися по всьому світу -саме з них утворилося поселення африканських, острівних та південноамериканських амазонок, які, до речі, добре володіли морською справою (їхнє життя глибоко досліджував французький історик XVI cт. Андре Теве).
Діонісій Скіфобрахіон (II ст. до н.е.) пише про стародавні племена амазонок, які захопили Лівію „за багато поколінь до Троянської війни”. Діонісій розповідає про царицю амазонок МИРИНУ, яка на чолі свого війська пройшла Єгипет і Аравію, підкорила Сирію, великим походом пройшла через Малу Азію, захопила Фракію і там загинула з частиною свого війська.
Велику увагу приділяють античні автори зв’язкам амазонок з Олександром Македонським,котрий походив із пелазгів. Зокрема, Діодор Сицилійський пише про царицю „незвичайної краси і фізичної сили” Фалестру, яка забажала одного разу зазнайомитися з Олександром Македонським. Для цього вона залишила своє стотисячне військо в Гіккії, взяла триста бойових подруг і рушила в стан Македонського.
Великого полководця занепокоїло її наближення (Фалестра була непереможною в бою), і він із військом рушив їй назустріч. Вони зустрілися серед випаленого сонцем степу. Фалестра зіскочила з коня, взяла у правицю три дротики і підійшла впритул до великого полководця, що теж спішився і ступив наперед.
„Се ти?” - запитала трохи здивовано, тримаючи напоготові короткі списи. Вона була дещо розчарована: думала зустріти велетня, але Македонський не відзначався богатирською статурою. А дротики тримала напоготові, бо така була звичка амазонок розмовляти з чоловіками: як тільки співрозмовник чимось ображав войовницю, вона тут же пронизувала його списом. Саме амазонки привчили чоловіків до лицарства, тобто по-лицарськи ставитися до жінок.
„Так, се я”, - трохи розгублено мовив Македонський. І він, і все його військо були заворожені виглядом косачок.
…Сяють їхні золоті шоломи. З-під них звисають довгі тугі коси. В кожної красуні оголена,за звичаєм, ліва грудь та дівочі коліна й стегна. Довгі кіммерійські мечі звисають із могутніх рамен.
Далі Фалестра проказала слова, на які здатна лише безпосередня й щира українська дівчина: „Я прийшла, аби мати від тебе дитину. Із усіх чоловіків ти здійснив найбільші подвиги. Кажуть, немає в світі жінки, гарнішої та хоробрішої від мене. Мені здається, що від таких визначних людей, як ми з тобою, має народитися дитина, яка перевершить усіх смертних”.
Олександр Македонський провів із Фалестрою тринадцять днів і з великими почестями та дарунками відправив її в далеку Сарматію.
Відомостей про їхню дитину античні історики не подають.
Усі античні автори пов’язують історію амазонок із виникненням могутнього племені сарматів. Сталося се так. У середині I тисячоліття до н.е. проти причорноморських косачок вели постійні війни греки, котрі прибували в гирло Дніпра з метою колонізації краю. Останню битву косачок із греками описав Геродот.
У цій битві перемогли греки й забрали полонених косачок на кораблі, аби повезти їх до Еллади й узяти шлюб із степовими красунями.
Коли парусники вийшли у Південне (Чорне) море, греки відзначили свою перемогу вином. До полонянок вони вже ставилися як до коханок. Цим скористалися горді войовниці, що дружно повстали й перебили своїх переможців. Але невдовзі на морі здійнялася буря. Степові косачки не знали морської справи, тому віддалися на милість стихії. Вітер заніс кораблі через Керченську протоку до Меотійського озера (Азовського моря) й там викинув їх на берег. Ступивши на землю, косачки захопили табуни скіфських коней, погромили місцеві стійбища, деякі скіфські городища. Скіфські царі надіслали загін молодих воїнів,щоби приборкати бешкетниць. Проте битви між косачками і молодими скіфами не відбулося: обидва табори зійшлися і мирно одружилися. Так настав кінець вольниці амазонок.
Але косачки не захотіли жити „в приймах”. Вони примусили чоловіків піти до батьків, „узяти належну частину майна”, повернутися і „жити окремо”. Так скіфські юнаки і вчинили. Тоді косачки повели їх у дикі й суворі степи за рікою Рос (давня назва Волги).
Далі утворилося могутнє давньоукраїнське плем’я, що дістало назву САРМАТИ (САР - МАТИ, ЦАР - МАТИ). У назві відбилася сутність сімейних взаємовідносин: у родині сарматів головувала жінка. Найістотніші ознаки племені: жінки їздили на полювання й на війну нарівні з чоловіками, носили чоловічий одяг тощо. Дівчина-сарматка не мала права вийти заміж, доки не вб’є ворога.
Із часом старі косачки намовили своїх синів та онуків напасти на Скіфію й відібрати в „розпанілих” батьків та дідів „свої законні землі”. Загартовані за суворих умов сармати пішли війною й нещадно погромили скіфів, які, захопившись збагаченням, певною мірою втратили свої бойові здібності. Замість Скіфії утворилася
Сарматія
Лише на заході, між Дніпром і Дунаєм, зберігалася певний час Мала Скіфія.
Криваві битви між сарматами і скіфами, між синами і батьками - перша трагічна сторінка в історії Стародавньої України як свідчення самоїдства й самознищення нації.
Проте не всі сармати повернулися в Оріану бити скіфів: дві групи осіли на Північному Кавказі, де з них згодом утворилися дві невеликі держави -Чеченія й Аланія. Ось чому нещодавно навіть чеченські жінки із зброєю в руках відстоювали свою незалежність; вони, горді чеченки, є прямими нащадками давньоукраїнських племен, що були об’єднані під спільною назвою - Сарматія. Запорозькі козаки XVI-XVIII ст. у різних документах (зокрема в листах до польського короля) гордо йменували себе „нащадками сарматських царів”, що свідчить про давнє українське походження сарматів, а отже, й амазонок.
Велику роль відігравала Амазонія - держава косачок - в історії Стародавньої України. Найголовніша їхня заслуга полягає у тому, що вони вклали меча в чоловічі руки саме перед загрозою їхнього знищення дикими племенами і народами.
Саме амазонки, на моє глибоке переконання, є засновницями української козацької вольниці. Підтвердження цього - горельєфне зображення давньоукраїнського козака з „оселедцем” (на тім’ї) та довгою косою, що спадає на плече. Це зображення, що знайдене у гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.), підтверджує припущення про походження назви КОЗАК від слова коса.
Свого часу громадськість України бурхливо відзначала один вельми куций і зухвало підкорочений прихованими ворогами української історії ювілей - 500-річчя козацтва. Саме цю дату „підсунули” керівництву люди, яким безмежно чужа Україна. Але ж свято очолювали видатні письменники, діячі культури! Виступали вони вельми патетично, не замислюючись, що творять наругу над нашою пам’яттю. Бо 500 років тому „вільні козаки Богдан Голубець і Васько Жила погромили москов-ських купців на Дніпровому перевозі”, що й було задокументовано 1489 року. Але ж це не перша згадка про козаків.
Уперше слово КОЗАК (у розумінні: легкоозброєний український воїн) ПИСЕМНО зафіксоване в „ТАЄМНІЙ ІСТОРІЇ МОНГОЛІВ” (1240 рік). Отож 1990 року можна було б відзначати 750-річчя українського козацтва.
Але ж на той час уже була добре відома знахідка у гробниці фараона Хоремхеба, ми вже знали портрет КОЗАКА-КОСАКА з московських публікацій 1984 року.
Отже, українській козацькій вольниці - принаймні 3400 років.
До речі, період зародження українського козацтва відповідає періодові, коли давні українці (гіксоси) протягом 110 років володіли і правили Єгиптом, тобто -1680-1570 рр. до н.е.
Ось звідки такий чудовий портрет КОСАКА, який конвоює полонених у дар фараонові (саме така подія зображена на горельєфі). Щодо відзначення 500-річчя козацтва, то воно мало позитивне значення, бо якоюсь мірою повернуло народові добру пам’ять про українське козацтво, бодай на якийсь час консолідувало українські сили, пробудило в багатьох добрі почуття національної гордості. Десятки тисяч людей прибуло тоді з різних куточків України до степової Капулівки, до могили Івана Сірка, до інших місць козацької слави.
Та, на жаль, на цьому все й закінчилося: роз’їхалися всі, та й - по консолідації.
Вельми прикро, що ніхто з провідних діячів не згадав на святі 500-річчя козацтва славних українських войовниць-косачок.
Тим часом косачки мають посісти своє почесне місце в історії України. Косачки заслуговують на монографії, книги, пам’ятники, телесеріали, пісні, художні полотна. Слід, нарешті, відновити справедливість у ставленні до цього могутнього племені, з якого починається українське козацтво.
Має посісти також почесне місце в історії України й САРМАТІЯ як держава. Адже з IV століття до н.е. по II століття н.е. це була давньоукраїнська супердержава, що простяглася від Уралу на Сході до ріки Лаби (нині Ельба) на Заході та від Скіфського (Чорного) до моря Сарматського (Балтійського). Понад 90 давньоукраїнських племен об’єднувала ся диво-держава. І шістсот років мирного життя - незвичайне явище у світовій історії. Секрет довголіття мирної квітучої Сарматії - в тому, що об’єднаними давньоукраїнськими племенами керували ЖІНКИ. Се чудовий урок для нашого сьогодення.
Проте не тільки косачки-амазонки та сармати перебувають у забутті. Час відновити в пам’яті народній зумисне замовчувані шовіністичними, космополітичними та угодницько-малоросійськими істориками забуті давньоукраїнські держави ПЕЛАЗГІВ, ВЕНЕДІВ, ЕТРУСКІВ, АНТІВ, УКРІВ…
…Іде шалене опошлення всього українського. Посилюється геноцид українського народу. Нація вимирає. Від цих бід Україну може врятувати лише висока національна свідомість мас. А ніщо так не будить національну свідомість, як історія України, уроки нашої історії.
Тож маємо добувати з близьких та далеких історичних глибин забуті й замовчувані досі факти, явища, які можуть слугувати євшан-зіллям для народу нашого.
Такими явищами є, зокрема, й давньоукраїнські держави. Ось чому хочу бодай коротко з’ясувати, що це таке…
Пелазгія, або Лебедія
І те маємо знати: доки сили наші об’єднані, ніхто
не зможе подолати нас.
„Велесова книга”
Ні, не шукаймо якогось слова про пелазгів навіть у найостаннішому виданні розкішно видрукованого посібника для студентів. Не знайдемо й будь-якої згадки ні про пелазгів, ні про укрів, ба - навіть про етрусків, у сучасному виданні багатообіцяючої книги Г.Півторака „Українці: звідки ми і наша мова” (К.: „Наукова думка”, 1993). Ну а посібник під назвою „З історії української державності” не слід і розкривати, бо його автори йдуть суворо за дороговказами великодержавних імперських істориків, для яких ніяких давньоукраїнських держав не існує і не може існувати.
Щоби почерпнути якнайширшу і найоб’єктивнішу інформацію про пелазгів, мусимо звернутися до видання, якому вже понад 150 років, а саме - до праці видатного російського історика і поліглота Олександра Черткова та його книги „Пелазго-фракийские племена, населявшие Италию” (Москва, університетська друкарня, 1853 рік).
Дивовижна ця книга, яка є, по суті, першою українознавчою працею російського вченого-історика. Дивовижним є також її автор. Власне, се є справжній російський дворянин, для якого честь і совість понад усе. Олександр Чертков із тих руських дворян, що викупили з неволі молодого Тараса Шевченка та вустами благородного Рилєєва проголосили право українського народу на незалежність.
Черткова „не помічають”. Причини замовчування зрозумілі. Передусім історики не хочуть сердити „старшого” брата. Бояться порушувати імперські закони. Друга причина - невігластво. Дуже хотілося б, можливо, академікові Толочку чи Кульчицькому публічно спростувати Черткова. Але ж для цього треба знати латинь та давньогрецьку мову, перечитати в оригіналі всіх античних авторів. Тож улюблений прийом стосовно серйозних українознавчих праць - голову в пісок.
А ми підемо за Чертковим. За його книгою - в якій наша гордість, і слава, і біль минулих літ.
На думку Страбона і Діонісія Галікарнаського, пише Чертков, ім’я ПЕЛАЗГИ (в перекладі з давньогрецької - ЛЕЛЕКИ, ЖУРАВЛІ, ЛЕБЕДІ) дали древнім племенам за те, що вони „масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання”.
Справді, пелазги - об’єднання давньоукраїнських племен за часів трипільської культури - „масово і згуртовано” переселялися з прадавньої України-Оріани, з-над Росі, Дніпра, Десни, Сожа, Прип’яті - на „нові землі”, а саме (за описом Страбона): у Фракію, Малу Азію, Італію, Грецію, Палестину, Македонію, на острів Кріт, Сицилію та всі острови Егейського моря. А Морейський півострів та Фесалія так і йменувалися: Пелазгія (Pelazgia). По-українському - ЛЕБЕДІЯ.
Діонісій Галікарнаський стверджував, що пелазги заселили Італію „за п’ять століть до Троянської війни”. Отже, мовиться про XVIII-XVII ст. до н.е. Геродот підкреслював, що „афіняни походять від пелазгів”.
До об’єднання пелазгів входили такі давньоукраїнські племена: ВЕНЕДИ, ЕТРУСКИ, ЛЕЛЕГИ, ТРОЯНИ, ДАВНІ, ПАНИ, ГАЛИЧІ (ГАЛИЧАНИ, ГАЛЛИ), ОБРИЧІ, ГІРНИКИ, ЛЮБИЧІ, ПОЛЯНИ, ВОВКИ, ПОПЕЛІ, КОМПАНІЙЦІ, САВИНИ, ДОЛЯНИ, ЛУЧАНИ, ШИКУЛИ та інші.
Із часом найбільші племена розрослися, набули державної самостійності й відокремилися від пелазгічного союзу. Так утворилася велика ВЕНЕД-СЬКА держава, що простяглася від берегів Адріатичного моря до берегів Дунаю зі столицею ПОТАВА („Це та сама Полтава”, - коментує Чертков). Етруски організували державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення держав Греції та Риму.
Галичани перейшли Альпи й на заході утворили державу Галлію, що з часом дістала назву Франція.
Античні автори Плутарх, Повзаній (Павзаній) та інші підкреслювали вірність пелазгів традиціям своєї прабатьківщини. Так, Повзаній описав конкретне новорічне свято Коляди 1500 року до н.е., коли пелазги за традицією кидали в ріку Лабу (першоназва Тибру) хліб, що називався „паляниця” (і тут Чертков не міг не втриматися від коментаря: це та сама,зазначає він, „малоросійська” паляниця, яку й нині печуть в Україні).
Вірність своїй праматері
Оріані пелазги виявляли і в назві міст, які будували на чужині: ТРЕБА (TREBA), МАНА (MANA) КОРА (KORA).
Місто Троя пелазги-трояни заснували на честь бога Трояна. Троян не лише полегшував мандрівку пелазгів, а й допомагав їм будувати велике місто- фортецю. Закономірно, що його було увічнене в назві міста.
І ще про містобудування. В Палестині за п’ять століть до нашестя племені іудеїв, що втекли з Єгипту, пелазги збудувати велике місто РУСАСАЛЕМ - „Русів постій”.
Саме так - Русасалем - прочитує назву старовинного пелазгічного міста відомий американський історик Джон
А. Вільсон у своїй книзі „Культура Стародавнього Єгипту” (Чикаго, 1965). Ось як Лев Силенко перекладає українською мовою важливе місце із книги Вільсона, де мовиться про пелазгічне плем’я гиксосів (русинів): „Гіксоси, мирно вийшовши з Єгипту, побудували ( в Палестині) місто Єрусалим десь за 500 років перед вторгненням жидів до Ханаану. Ханаани звали гиксосів „русами”, а збудоване ними селище „Руса - салем”, що значить „Русів постій, мир”. Зі слова „Руса - салем” постало слово „Єрусалим”.
Битва греків з амазонками (червонофігурний кратер; 410-400 в. до н.е.). |
Зображення змії на круглому спартанському щиті характерне також і для щитів воїнів сабатинівської локальної культури скіфо/три¬пільської цивілізації. |
Та як би не прочитувалася назва давнього гіксоського доіудейського міста, зрозуміло одне: його заснували і збудували давні українці-гіксоси (русини). Отже, Єрусалим - частка нашої історії, ми не мусимо від неї відмовлятися.
Тож Русасалем - наше стародавнє місто. І в свідки я беру ізраїльського археолога Еммануела Анаті, його книгу „Palestine before the Hebrews” („Палестина перед євреями”. -Лондон, 1964). Тут він пише, що в Палестині знайдені гіксоські могили, в яких виявлені керамічні вироби, тотожні виробам стародавнього Трипілля.
Ось так: єврейський вчений доводить, що Палестина до приходу іудеїв була заселена давніми українцями.
Наша надія на молодих українських істориків. На тих, що знатимуть мови зарубіжних архівів та книгозбірень. І, отже, зможуть віднайти багато нового, незнаного і про Русасасель,і про забутих пелазгів, етрусків, компанійців, брегів…