Коли кулі співали
|
|
| Наказний отаман Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця (третій справа). |
Та наміри гетьмана розбились об класову недовіру, точніше, ненависть збунтованої соціалістичної інтелігенції, а відтак і збільшовичених нею мас, для яких слово “пан” стало символом поневолення. А гетьман справді був паном, до того ж “царським генералом”, що на той час звучало майже як смертний вирок. Окрім того, Павло Скоропадський був послідовним противником соціалізму і прибічником західноєвропейських цінностей: приватної власності на землю, вільної торгівлі тощо. Дискредитувати його в очах мас, уражених егалітаризмом, було неважко, що, зрештою, й зробили ображені діячі Українського національного союзу. За допомогою патріотично настроєних, але закутих у класову брехню соціалістичних догм і своєрідного центральнорадівського більшовизму українців і був скинутий “пан Гетьман”. Як зазначив Лонгин Цегельський, “свої свого не познаша”, і, “божевільні, повалили Його”.
За невблаганною насмішкою долі участь у протигетьманському повстанні взяли й ті, хто все своє подальше життя присвятив боротьбі за Українську державу. Яку й допомогли зруйнувати. Згодом їх також наречуть “наймитами буржуазії”, “панськими вислужниками”, а Петлюру більшовицька пропаганда назве “новітнім гетьманом”. Що, в принципі, й недалеко від істини, особливо коли Петлюра стане персоніфікувати собою Директорію.
Справді, проти чого боролись, на те й напоролись… А в історії залишиться, що Гетьмана Української держави, військового отамана Вільного козацтва скинули селянські ватаги, просякнуті ідеєю козацтва від серця до серця. Парадокси, парадокси…
Митрополит УАПЦ Василь Липківський був категоричний в оцінці протигетьманського повстання: “То був найбільший злочин в нашій історії, і осуджую його безапеляційно”. А підбив підсумок Павло Скоропадський: “Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування”.
Які ж висновки?
Перше. Керівники Центральної Ради не роздивились у Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і в їхніх серцях заклекотів гнів до імперської Росії, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. А оскільки про державу українського народу в партійних програмах не йшлося (за винятком партій соціалістів-самостійників і хліборобів--демократів), то й за мету вона не ставилася. Не було в їхніх програмах і пункту про будівництво української армії.
Слід нагадати, що центральнорадівські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для досягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали самостійникам, зокрема клубу імені гетьмана Павла Полуботка, творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною нашої поразки у Визвольній війні називають неготовність громадянства до проголошення української державності? Чи не забувають вони додати, що передусім до державного будівництва не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція…
На жаль, “Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: “Незалежність і могутність української держави”, як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держав, а відбудовували її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, ніж існування української держави” .
Та боротьба тривала: у 1918 і наступних роках козацтво влилося до армії УНР, яка від початку була формацією козацькою. Назви військових одиниць говорять самі за себе: Запорозький корпус, Запорозька дивізія, Запорозький полк кінних гайдамаків імені кошового отамана Костя Гордієнка, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк чорношличників, Запорозька Січ Юхима Божка… Та головне - самоусвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих. Обов’язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка. І до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам’ять народу не перервалася, а отже, українці мали всі підстави повернутися з політичного забуття.
Чимало організаторів Вільного козацтва очолили повстанські загони… Хіба дивуватися, що 14 березня 1921 року отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі №8 висловив щиру подяку “панам козакам” за те, що чемно поводились із населенням м. Теплика і що “не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків”. Цей документ засвідчив, що навіть 1921 року отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва.
Хоч і “обставини для козацтва склалися несприятливо - соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, - писав Іван Полтавець-Остряниця, - а все ж таки в кожній з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотні, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать, як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького з’їзду в місті Чигирині” .
У добу Національно-визвольної революції 1917-1920 років українці остаточно сформувалися як політична нація. Пробудившись із летаргічного сну, ми вийшли - хай і на короткий час - на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація, яка гучно заявила про своє право жити державним життям. Усвідомивши себе українцями, ми зрозуміли, що за свободу треба боротися, проливати кров. “Я вважаю, - писав уже в еміграції Симон Петлюра, - що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великої крові” наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя. Бо тільки кров, пролита в оборону великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою… Він не заспокоїться доти, поки не побачить її реалізованою у великому чині і реальному факті”.
Вони повернулися
Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, бачив і я. Перед моїм внутрішнім поглядом також розверталися могили й отамани йшли мені назустріч. Я впізнавав їх, принаймні тих, чиї фотографічні відбитки зберігаються у моєму архіві. Я вітався з ними.
Отамани й не сподівалися, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків-онуків.
ось отамани знову на конях. Войовничі, як і раніше, вибухові, як сама стихія. І знову на сонці усміхаються їхні шаблі, і весело граються з вітром шлики…
1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник з Великої Яблунівки запропонував обрати черкаським отаманом Вільного козацтва Якова Водяного. Я й зараз чую, як загуло у лавах: «Волимо Водяного на полковника!»
А за два дні козацьке море завирувало вже на майдані у Чигирині перед собором. З усіх боків козаки вигукували прізвище полковника Полтавця-Остряниці. Он він стоїть на застеленому кармазином високому помості біля старих козаків та гостей з Кубані і Дону. Його вкривають прапорами. А він, подякувавши за обрання, кладе пірнач і відмовляється на користь іншого…
А чуєте, як з келії Мотронинського монастиря долинає гамір? Раптом щось гримає. Це Василь Чучупак б’є по столу бельгійським браунінгом, вимагаючи тиші… й зауважує: «Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом». Що це означало - знав кожний: хто сумнівається у доцільності продовження боротьби, міг опинитися там. Де страчували зрадників та полонених.
Поруч з отаманом - осавул Юрко Залізняк, згодом письменник Юрій Горліс-Горський. Саме він донесе до нас героїку гайдамаччини. Яка імперативно кличе до зброї…
Всі ці хлопці досі в поході. Досі б’ються за Україну. Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі бою. Тому й пам’ять народна про них не згасла. А наприкінці XX століття пролунали і слова вдячності.
Відкрив очі цілому поколінню Юрій Горліс-Горський, та й мені вдалося ввести в духовний світ сучасників сотні дорогих образів. А скільки ж героїв залишилося лежати, «листям прикриті», всіма забуті… Та з кожним роком все більше отаманів збирається у дружне коло.
І розвівається туга, а серця наповнить радість: ці люди були в українській історії. Саме вони дали нам підстави пишатися своїм народом. Важливо, що вони знову в’їжджають у наші міста і села. Ось уже лунає їх пісня… Недаремно прорікав Тарас Шевченко: «Кругом святого Чигирина сторожа стане з того світу».