|
|
| Тиміш Хмельницький та його дружина Рогніда. |
Вже на скінченні свого віку, помираючи у важких роздумах, Богдан Хмельницький чи не найбільше жалів, що немає кому передати у надзвичайно бурхливому морі стерно українського корабля: «Тимоше, Тимоше, що ж ти покинув неньку нашу в таку важку годину». І старшина козацька годилася на те, що те стерно мало б бути у міцних руках Тимоша і передаватись з роду в рід, як серед визначних династій Європи.
...Польські і волоські воїни спільним військом стояли по обидва боки фортечної брами, мовчки дивилися та деінде хилили голови. Крізь цей стрій при повному озброєнні та амуніції виходив із Сучави козацький гарнізон на чолі із полковником Іваном Федоренком. Всередині строїв козаки несли на руках свого отамана Тимофія. Він повертався до батька Богдана в залитій медом труні, закритій від вражого ока і тяжкій, як козацька дума. Там, у далекій українській столиці, у славному Чигирині, чекала на Тимоша і кохана дружина Рогніда. А ще двоє козацьких немовлят - їхні сини, Богданові онуки.
Відчував батьківським серцем гетьман недобре і тому вирушив з військом із столиці на Волощину до Сучави (нині місто в сучасній Румунії). Та ще на Україні зустрів сумне своє військо і сина, свою надію, з котрим пов’язував подальшу долю всієї України. Прощаючись, сказав:
- Відвезіть Тимоша до Чигирина і чекайте мене там,- наказав невеличкому загону, а сам повернув усе військо до Сучави віддати за сина. Козаки повертали коней і бачили далеко попереду гетьманський бунчук і широку Богданову спину, військо прагнуло помсти як ляхам, так і волохам, котрі так підступно вбили їхнього отамана.
- Ех, - гомоніли старі козарлюги, - молодим і гарячим був наш Тиміш, не гнувся ні перед кулями, ні перед ядрами.
Всі знали, що керманич польського війська дав наказа прицільно стріляти із гармат по намету Тимоша, котрий стояв на видному місці у фортеці, в якій закрились козаки, бо саме він був найбільшою загрозою як для поляків, так і для противників тестя Тимоша молдавського господаря Василя Лупула, а саме Матея Бесараба і Стефана Георгіцу. Вороги невимовно зраділи, коли дізналися, що одне з ядер таки вцілило в дерево біля намету, під котрим сидів Хмельниченко. Згодом, підтвердилось, що шматком дерева від розриву ядра поранило отамана. Через кілька днів він помер від гангрени.
А Богдан, похитуючись у сідлі, згадував сина. Як водив із собою в походи, навчав козацької справи. Як залишив ще зовсім юного заручником у Бахчисараї внаслідок переговорів з кримським ханом Ісламом-Гіреєм ІІІ під час укладання угоди про війну проти Польщі в лютому 1648 року. Як у тому ж році став Тиміш чигиринським сотником і був з ним у поході на Галичину, а потім билися разом у Зборівській 1649 та Берестейській 1651 рр. битвах. А ще боліла душа, що не зумів довести до кінця велику державну справу, котру задумав разом із Тимошем і старшиною, щоб об’єднати Україну і Молдову.
Як не хотів Василь Лупул віддавати свою доньку Рогніду (Розанду) за гетьманового сина, та все-таки вони змусили його це зробити, хоча і при-йшлося задля цього добряче побити ляхів на Батозі. Тоді Тиміш показав себе зрілим воєначальником, хоча був разом із приставленими наставниками - Кривоносом та Богуном. Та битва була реваншем за Берестечко, і таким, що аж самому гетьману страшно стало. Він писав дипломатично, приховуючи гордість, польському крулеві - вибачте, мов, ваш мость, за сина, молодий, горячий, ішов до коханої, от і сталось таке. Богдан крізь наповнені слізьми очі посміхнувся у сиві вуса: «Славний був Тиміш жених, ой же ж, славний...та й Рогнеда, невістка його, гарна вийшла, достойна, і Тимофія кохає...От лише тесть виявився слабкодухим, то до поляків, то до султана бігав, так і Тимоша втратили. А була б добра сила. Ех, сину, сину, славне сватання ти зробив».
Ой Рогнідо,
Рогнідо,
Ти чекаєш
Чи ні?
Я веду своє військо
На баскому коні.
І сватів моїх
Грізних
Не зупинить
І Біг.
Хай біснується поляк,
Там,
На річці Батіг,
За мурами Молдави,
Твої очі
Ясні.
Гей, козацькая слава,
Чи всміхнешся
Мені?
Польний гетьман коронний
Тьму коней вже
Запріг.
Бути січі кривавій
Тут,
На річці Батіг,
Ще весілля далеко,
А свати з Богуном
Пригощають рейтарів
Найдорожчим вином.
Що ж ти робиш, Тимоше,
Нерозважливий син?
Косять ляхів бояри,
Як у полі полин.
Вже скипіла од крові
Оця п’яна
Ріка,
А свати веселяться,
Не бояться гріха,
Пригощають гостей
Вже три ночі
І дні.
Ой Рогнідо, Рогнідо,
Ти чекаєш
Чи ні?
|
|
| Полковник УРК Микола Прус із козачатами біля пам’ятного знака на честь Батозької битви. |
У 2012 році виповниться 360 років від дня цієї славної перемоги українського козацтва. Країни Європи гідно шанують такі визначні дати, доленосні для їхніх націй. Чи зможемо ми гідно пошанувати молодече завзяття, військовий талант полковника Тимоша Хмельницького і далекоглядні державницькі потуги гетьмана Богдана, аби ж відчути й нині і лицарську звитягу, і мудрість справжніх державників України?