(Закінчення. Початок у № 9-16) Сорочинські козацькі роди
|
|
| Спасо-Преображенська церква у Сорочинцях. |
|
|
| Пам’ятник Данилу Апостолу у Великих Сорочинцях. |
Розповідаючи про Сорочинці, не можна оминути увагою таке явище, як історичні діячі з прізвищем Сорочинський, що вказує на місцевість, із якої походили вони або їхні предки.
Петро Сорочинський у Запорозькій Січі обирався козаками на уряд кошового отамана в 1701-1702, 1706-1707 та 1709 роках. Попри те, що Росія вважала його поміркованим і лояльним політиком, він навесні 1709 року розпочав перемовини з кримським ханом Девлет-Гіреєм про спільні дії проти Москви на підтримку гетьмана Івана Мазепи.
Запорозьким отаманом був і Данило Сорочинський. У складі російських військ він брав участь у поході на Польщу 1733 -1735 років. Разом із кількома козаками у Польщі він вирішив покинути російське військо, але був упійманий офіцером Баскаковим і відправлений до міста Немирів.
Іноземці на службі у Миргородському полку
Етнічний склад Миргородського полку не був монолітним. Основу його склали місцеві козаки, проте прізвища Чимирис (Чемерис), Лях, Чех, Татарин, Ормянко, Гречин, Унгрин, Басараб та інші свідчать, що на службу до війська приходили люди з інших країн.
Ще 1683 року в Миргородському полку служив знатний військовий товариш Григорій Диздарьов, син диздаря (коменданта) міста Очакова Мустафи, який прийняв православну віру. Диздарьови знайшли постійний осідок у містечку Багачці, їхні нащадки служили в Миргородському полку.
Із XVIII століття у Війську Запорозькому служило чимало волохів - так за тих часів називали жителів Придунайських князівств і Трансільванії, тобто нинішніх румунів та молдаван.
Численними прізвищами, а точніше, етнонімами типу Волох, Волошко, Волошин, Волощенко, Волошиненко рясніють козацькі реєстри XVII-XVIII століть. За доби Хмельниччини багато козаків на прізвище Волошин служили в Миргородському полку - в сотнях Гаврила Гладченка, Краснопільській, Устивицькій, Говтвянській, Хорольській, Городиській. У селі Попівці траплялося прізвище Волоський, у Комишнянській сотні були козаки Волоховці.
До волоської еліти належав і рід миргородського полковника Данила Апостола. Батько і син Павло та Данило Апостоли не поривали зв’язків із своїми земляками, і через те у їхньому родинному оточенні на Україні теж було чимало волохів. Це свояк Данила Апостола іваницький сотник Григорій Волошин (син волоха Івана Григораша), невістка гетьмана (дружина його сина Павла) Ганна Хераскова, рідня Апостолів - Малама й Булацелі; Андріяш Малама був компанійським полковником за часів гетьмана Івана Мазепи.
Потужна хвиля вихідців із Волощини прибула до України протягом перших десятиліть XVIII століття, коли на чолі з господарем Молдови Дмитром Кантемиром молдавська еліта зі своїм оточенням, близько 4 тисяч осіб, перейшла на російську службу. Вони оселилися, здебільшого, на Слобожанщині й Гетьманщині. Услід за Д. Кантемиром після 1711 року до України прибули волоський полковник І.Абаза, П.Куликовський. На Слобожанщині знайшли службу й маєтності Бантиші, Мерескули, Кигичі (Кигичі –Апостоли), Камараші, Банчускули. До цієї хвилі належать і роди Танських, Милорадовичів, Дуніних. На українських теренах вони дістали значні посади.
У першій половині - середині XVIII століття чимало корінної козацької знаті Миргородщини сполучилося з офіцерськими родинами із числа сербів, найнятих на службу до російської армії, - Милорадовичами, Стояновими, Хорватами та іншими.
Високо пішов по службі серб генерал-майор Михайло Іванович Стоянов. Цьому сприяло його одруження з Уляною Данилівною Апостоловою. За даними В. Модзалевського, М. Стоянов побрався з дочкою Івана Івановича Ломиківського, сина генерального обозного. В цьому немає суперечностей, очевидно, серб М. Стоянов був одружений двічі - на жінках із одного високопоставленого миргородського кола.
Василь Петрович Капніст, грек за походженням, із 1771 року служив в Україні, в 1737-1751 роках посідав уряд миргородського полковника. Його син Микола Васильович був одружений із Маврою Григорівною Требинською із сербського офіцерського роду.
На Слобожанщині, в Ізюмському полку, де свого часу служив сотником Василь Капніст, здавна осіли наймані офіцери-серби Пештичі. А в Лохвицькій сотні Лубенського полку ще 1694 року служив сотником Степан Пештич. Їхні нащадки Пестичі переселилися й на Миргородщину.
З історією Миргородського полку пов’язана також діяльність грузинських поселенців XVIII століття. Отже, як бачимо, протягом півтора століть у Миргородському полку служили іноземці, які з часом прижилися в цих місцях, улившись до етнічного складу місцевого населення.
Таємниця імені Леслі
Є один маловідомий факт, пов’язаний з добою татарських наскоків на Полтавщину першої половини XVIII століття, під час російсько-турецької війни 1735-1739 років.
Постійні напади військ Кримського ханства на Україну завдавали величезного горя населенню. На Лівобережжі від них щонайбільше страждали Полтавський і Миргородський полки. На початку лютого 1737 року загони кримських феодалів перейшли скутий кригою Дніпро у місцевості між Переволочною й Келебердою й рушили на північ межиріччям Псла і Ворскли землями Миргородського полку, завдаючи спустошень. Миргородський полковий суддя Федір Остроградський зумів відбити татар від свого рідного містечка Говтви. Нападники рушили далі, виполонили село Шилівку Остап’ївської сотні Миргородського полку, знищивши частину населення, а решту забравши до ясиру.
Під час цього наглого татарського наскоку загинув генерал-майор Георгій Леслі (в деяких документах згадується як Леслій, Лессі). Про цього діяча відомо небагато. Його предок Олександр Леслі, за свідченням історика С. Соловйова, „іноземний полковник на російській службі”, ще 1628 року їздив за кордон вербувати „ ратних людей” до війська Росії. Один із членів цієї родини брав участь у Північній війні.
11 лютого 1737 року генерал-майор Георгій Леслі на чолі сотні драгунів перебував у придніпровському степу, південніше Полтави. Татари напали зненацька, драгуни прийняли нерівний бій, у якому більшість із них полягли. Тяжко поранений, загинув і генерал-майор Леслі. В цьому бою брав участь також його син, Георгій Леслі-молодший. Захищаючи батька, він із небагатьма драгунами, що лишилися живими, був захоплений у полон.
Генерал-майора Леслі було поховано у Спасо-Преображенській церкві містечка Сорочинців. Відомо, що цю церкву спорудили з наказу гетьмана Данила Апостола в 1732-1734 роках. У ній розміщався склеп - родова усипальниця Апостолів, де було поховано й самого гетьмана, а згодом і його дружину та інших членів родини.
Спасо-Преображенська церква як пам’ятка історії, архітектури і мистецтва постійно привертала до себе увагу багатьох дослідників старовини. У 80-х роках XIX століття церкву й усипальницю Апостолів ретельно обстежив миргородський краєзнавець, земський лікар із Сорочинців Олександр Іванович Ксьонзенко. Згодом, на початку XX століття, храм досліджував відомий український історик, знавець козацької старовини Дмитро Іванович Яворницький.
За правим кліросом у стіні церкви була вмонтована залізна дошка з довгою епітафією, написаною російською, польською і латинською мовами. В кінці епітафії був зображений годинниковий циферблат зі стрілкою над цифрою VIII (напевно, це година смерті генерала) і з підписом латиною „ita cursum consuvavi - тако течение совершихъ».
Близько 1900 року в сорочинській церкві ще зберігався рукописний синодик (поминальник) із родоводом Леслі, цей документ бачив Д. Яворницький. Куди він зник згодом, невідомо. Напевно, як і інші церковні документи, був знищений за роки боротьби з релігією. Не збереглося ні саме поховання Г. Леслі, ні його епітафія. Прах генерала був відданий забуттю, як не зберігся й родовий склеп Апостолів у Преображенській церкві.
Виникають запитання: чому саме в Сорочинцях був похований бойовий генерал? Чому його везли сюди аж із-за Полтави, ледь не від самого Дніпра, чому не поховали в якомусь іншому почесному місці? Можливо, генерал Леслі був родичем Апостолів і тому удостоївся поховання у їх родинному склепі? Чи, може, його, пораненого, привезли до Сорочинців на лікування, і вже тут він помер від ран? Запитання, як бачимо є, а від-повідей поки що немає.
Доля нащадків Георгія Леслі-старшого теж невідома. Здогадуємося, що син генерала, переживши татарський полон, усе-таки залишився живим. Принаймні у Російському державному музеї зберігся портрет секунд-майора Кірасирського полку Георгія Юрійовича (Георгійовича) Леслі, датований 1749 роком, пензля, ймовірно, художника Г. Гроота.
З останніх днів діяльності Миргородського полку
Згідно з указом російської імператриці Катерини від 16 вересня 1781 року, в Лівобережній Україні з 9 січня 1782 року було скасовано військово-адміністративний полковий поділ, натомість запроваджено намісництва, а колишні козацькі полки перетворено у регулярне російське військо. У Миргороді цей процес затягнувся до весни 1783 року. Виборні козаки Миргородського полку після 1783 року були перетворені на військових обивателів, їхній статус прирівнювався до статусу державних селян. Козацька старшина Миргородського полку, здобувши права дворянства, перетворилася на поміщицтво і чиновництво.
Майже одночасно, 1786 року, припинив існування і Сорочинський Святомихайлівський чоловічий монастир, який був заснований 1670 року заходами й коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола на землях, що належали полковникові, у відлюдному місці, де тиха річечка Грунь-Ташань впадає до Псла, а звивистий Псел огинає своїм коліном розкішні лісові нетрі.
Святомихайлівський монастир існував понад століття - з 1670 по 1786 рік. Передостанній його ігумен Досифій, який очолював святе пристанище в 1774 -1784 роках, належав до знатного козацько-старшинського й священицького роду Галяхівських (Галяховських). Світське ім’я ігумена Досифія невідоме. Його рідний брат Дем’ян Олексійович Галяховський був військовим капеланом, мав осідок у місті Глухові; інший брат, Іван, там-таки служив військовим канцеляристом. Ще один брат ігумена Досифія - Петро Олексійович Галяховський, спочатку військовий канцелярист (1741-1749), згодом писар Миргородського полку (1753-1758) і миргородський полковий суддя (1761-1773).
На нашу думку, полкове суддівство Петра Галяховського й ігуменство Досифія Галяховського не випадком майже збіглися в часі: цей факт іще раз підтверджує зв’язок миргородського козацтва з Сорочинським монастирем.
Досифій Галяховський -єдиний з усіх ігуменів Святомихайлівського монастиря, який мав чин архімандрита. Він помер на своїй високій чернечій посаді в керованому ним монастирі 19 липня 1783 року. По його смерті залишилося „собственное его движимое имущество и библиотека, в немалом числе книг состоящая”. Це були 32 друковані й рукописні книги латинською й польською мовами, здебільшого, філософсько-релігійного змісту. Реєстр цих книжок, за наказом Переяславсько-Бориспільської консисторії, 1784 року уклав священик Успінської церкви містечка Сорочинці Василь Петрашевський.
Більшість книжок мали надписи латиною -„екслібрис” архімандрита Досифія Галяховського. Серед них були лекції відомих учених і церковних діячів Феофана Прокоповича (1681-1736) і Тимофія Щербацького ( 1698-1767), які вони читали в Києво-Могилянській академії. Був там також „Трактат теологічний” ректора Київської академії Сильвестра Кулябки (1701-1761), вихідця з Лубенщини, і його лекції 1733-1737 років, записані слухачем Києво-Могилянського колегіуму Данилом Галяховським, здогадно, родичем архімандрита Досифія. Серед книг також була граматика латинсько-польська, книжки мали різноманітні надписи 1756 і 1763 років.
У монастирі діяло розвинене господарство. Крім занять хліборобством, тут розводили виноград, працювали винниця, пасіка, кілька водяних млинів на Пслі, ченці займалися рибною ловлею, на заливних луках було зроблено риболовні рівчаки. Монастир володів значною кількістю посполитих - залежних селян.
У Сорочинському монастирі часто знаходили прихисток самітні, старі, хворі, знедолені люди, каліки. Тут на схилі віку оселялися літні козаки Миргородського полку, які вже не несли військової служби й не мали родин.
Сам той факт, що монастир перебував під опікою гетьмана та його родини, надавав йому особливої ваги. Серед монастирів Полтавщини (у XVIII ст., крім Сорочинського, були ще й Полтавський Хрестовоздвиженський, Красногірський, Гадяцький Миколаївський і Скельний Преображенський) він займав поважне місце. Як і при всіх монастирях, у Сорочинському була бібліотека і,можливо, своя малярня. Керівництво залучало місцевих майстрів до виконання різних мистецьких і оздоблювальних робіт. Письменникові Володимиру Короленкові на початку XX століття вдалося знайти документ 1720 року, за яким сорочинський майстер Василь Сніцар (різьбяр, скульптор) домовлявся з ігуменом монастиря о.Серапіоном „ложити мою працю й майстерство сніцарскоє в храмі Рождества Пресвятия Богородиці”, створивши зображення розп’яття, Пречистої Діви Марії, апостолів з пророками й архієрея.
Сорочинський Святомихайлівський монастир було ліквідовано 1786 року. Це сталося невдовзі після знищення російським урядом в Україні 1782 року козацького ладу. Монастир, який був пристановищем і опорою козацтва, після скасування Миргородського полку став не просто непотрібним, а й небезпечним для російської імперської влади, яка розпочала курс на знищення будь-якої пам’яті про українське козацтво та його демократичні традиції. Адже монастир був осідком і розсадником українських державницьких, незалежницьких, автономістських ідей. А віддалений і схований у припсельських лісах, він міг становити загрозу як осередок невдоволеного російською політикою козацтва. По ліквідації козаччини селами ще довго ходили співці-старці, колишні козаки, проклинаючи в піснях „кляту бабу” Катерину II, яка зруйнувала Січ і знищила козацтво.