|
|
Джерело віри і натхнення
«Перші уроки поезії - мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. Най-більший слід у душі - од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою - не забувається. А співане тужно: «Іди, сину, на Україну, нас клянучи» - хвилює і досі».Так писав Василь Стус про свою неньку Ілину Яківну, яка, як рідна Україна, була для поета-борця досконалим, невичерпним джерелом непохитної віри і творчого натхнення в тотальній атмосфері духовної задухи і яничарства, що панувала довкіл. Саме щира материнська пісня допомагала йому вистояти у нерівнім супротиві із тодішньою комуно-концтабірською системою, залишитися гідним, вірним сином свого багатостраждального народу. Куди б не закидала жорстока доля сина, він завжди тепло згадував свою матір, як тільки міг, піклувався про неї.
На подвір’ї його юні
Навесні 1992 року мені дуже поталанило. Я мав змогу зустрітися з Ілиною Яківною Стус. Група активістів щойно відродженого товариства рідної мови у Донецьку побувала у неї в гостях - на тому самому подвір’ї, в тій самій старенькій хатині, де виріс і стрімко вилетів у вирний світ поет-страдник, майбутній Герой України. Не лунали того разу на маленькій затишній веранді пісні, хоча і привід для цього був вагомий - господарці щойно виповнилося дев’яносто, і привітати її з ювілеєм прийшло чимало знайомих, близьких людей. Більше - згадували, розповідали, читали безсмертні Василеві поезії. Звичайно ж, не лишилася осторонь і старенька мати, яка, попри свій похилий вік, пам’ятала свого Василька - як живого.
Із чумацького роду
Зі спогадів Ілини Яківни з’ясувалося, що Василь Стус - із прадавнього чумацького роду. Його далекий пращур мав три пари волів, щороку возив у рідні краї із Криму сіль і тарань. Можливо, і від того всі його нащадки, в тому числі і майбутній поет, так полюбляли степові українські пісні, бо, як звісно, чумаки були великими охотцями й майстрами щирого, широкого співу у своїй довгій, важкій дорозі, особливо - під зірками, біля багаття. Були у стусівському родоводі і бондарі - міняли свої нехитрі, але такі потрібні у господарстві вироби на зерно. Тим і жили - не бідно, не багато, своєю працею, у селі Рахнівці, що на Вінниччині. Дід Василя уже був хліборобом. Сам сирота, він, як міг, підіймав свою сім’ю, родина завжди мала годувальницю-корівку.
З «куркулів» - у «пролетарі»
За радянських часів, які наробили українському народу стільки горя і лиха, роботящі, далеко не заможні Стуси стали, як тоді водилося, «куркулями», а точніше - обездоленими селянами. Про життя за колективізації сама Ілина Яківна сумно згадувала народним прислів’ям: “План - до двору, а господар - з двору». Не від солодкого життя тоді родині довелося полишити рідні краї… Після тривалих поневірянь розореною голодомором Україною Стусів «прибило» до Донбасу. Це сталося напередодні війни. У робітничому селищі донецької шахти «Жовтнева» збудували самотужки саманну хатину, мали шість соток городу. Невдовзі батько Василя, який працював слюсарем на місцевому заводі, помер від сухот. Загинув від уже повоєнного вибуху недалеко од рідної хати і старший брат, ще зовсім молодий хлопець.Так трагічно для родини Стусів розпочався період їх проживання за донбаською пропискою.
Читав, як суниці збирав
|
|
| На подвір’ї Стусів у робітничому селищі Жовтневе по вул.Чуваській, що у Донецьку. Представники української громади міста разом з матір’ю поета Ілиною Яківною (у центрі) та рідною його сестрою Марією Семенівною (ліворуч). |
До сина - вгору
А мені вона запам’яталась ось такою: зіпершись на костур, прямує неквапом на город, бере сапку і тихенько прополює весняну грядку, ніби життя, від бур’янів. Угледівши, що правнучата-стусенята обривають поруч ще недозрілу черешню, з напученою суворістю і теплотою в голосі говорить до них: «Ич, капосні, ще ягода не запаліла, а вони вже - тут як тут!»
А вже опісля написалися ці рядки:
Паліють ягоди в саду-
Черешня родить!
Сапа зрізає лободу-
Бур’ян городній.
Рука стареча прорива
Чорнозем грядки.
А серце синові слова
Вчува… з-за гратів:
«Не треба плакать,
сумувать,
Моя матусю.
Як тільки-но заквітне сад,
Я - повернуся!
Полийте вишню,
що саджав,
Водою з балки -
З криниці тої, що копав
Разом із батьком.
Не треба плакать
і тужить,
Моя хороша,
Нам із тобою - жить та
жить,
Їй-Боже!
Ми заспіваємо іще
Тієї пісні,
Що навіває радість-щем,
Але - опісля.
Не треба плакать,
сумувать,
Моя єдина,
Тебе у мене не віднять,
Як - Україну!..
Паліли ягоди в саду -
Мов пам’ять в ранах,
Ішли сусіди по воду
До балки зрання.
Онуки бігли по росі -
Назустріч сонцю!
І тихо сліпло у сльозі
Низьке віконце…
Й, підперши костуром літа
І вічне горе,
Йшла Мати,
Сива і свята,
До Сина -
Вгору!..