Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

СТАРОДУБЩИНА і козацька ідея

Білоруський професор Федір Климчук знайомиться з газетою «Україна козацька».

На багатьох етнографічних картах Стародубщину (нині це частина Брянської області) відносять до українського етнічного масиву. Колись вона належала до Чернігівської губернії, а за Хмельниччини це були землі Стародубського полку, тобто територія, інтегрована в українську козацьку державу. Можна згадати й те, що цей край дав світові Петра Косача - батька Лесі Українки, Михайла Миклашевського - героя російсько-турецької війни і поборника автономії України у складі царської Росії (колись і така позиція була революційною!). Саме в Стародубі був написаний «Літопис Самовидця». В роки УНР до Центральної Ради надходили листи з проханням приєднати деякі райони Стародубщини до України. Здавалося б, доказів «українськості» цієї території цілком достатньо. Проте заради об’єктивності слід згадати точку зору відомого білоруського мовознавця Юхима Карського. У 1903 році він видав «Этнографическую карту белорусскаго племени», згідно з якою Стродубщина повністю належить до білоруського етнічного масиву. Разом з тим більшу частину сучасної Брестської області автор таки відносить до українського масиву, тому звинувачувати вченого в некомпетентності чи в білоруському шовінізмі немає жодних підстав. Ніби все об’єктивно. То як же бути із Стародубщиною?

До деякої міри проливає світло на порушену тему розмова з відомим сучасним білоруським діалектологом, професором Федором Климчуком.

- Пане професоре, чернігівські просвітяни Василь Чепурний і Олександр Ясенчук у своїй спільній статті «Наша забута земля» наводять чимало доказів українськості Стародубщини. Згадують і те, що на початку 50-х років у деяких селах там ще стояли хати з іржавими табличками зеленого кольору із написом «козакъ». Очевидно, ті залишилися ще з царських часів, проте, бачите, - «козакъ», а не «казакъ».

- Говорячи про Стародубщину, не можна не згадати такі питання, як історична пам’ять, а ще… привабливість козацької ідеї. Сам я родом з Берестейщини, з тих країв, де переважають українські говірки. Козацтва у нас не було, хіба що під час козацьких воєн Богдана Хмельницького населення частково покозачилося. Навіть є свій козацький великомученик - Афанасій Філіпович. Це був православний священик, дуже освічена і патріотична людина, яка ідеологічно підтримала повстання Богдана Хмельницького. Поляки жорстоко стратили його, а нащадки спорудили пам’ятник. Видно, того героїчного періоду було достатньо, щоб люди полюбили козацькі пісні. Тому й співають про козаків-чорноморців, хоч до тої Чорноморщини понад тисячу кілометрів… А співають як про рідних. До речі, деякі пісні у нас співають трохи інакше, ніж в Україні, наприклад:

Їхали козаки яром-долиною і забрали Галю разом із собою…

До речі, під час колективізації чимало берестейців переїхало на Кубань. З мого рідного села Симоновичі виїхало чоловік двадцять. Спочатку поїхали на розвідку, а потім повернулися і сказали: «Там дух наш». Після такої агітації найсміливіші відкинули останні сумніви і поїхали, - все одно, нова влада з рідних хуторів зганяла, переселяла у більші села. А кубанці зустрічали переселенців прихильно, видно, не вивітрилося відчуття, що ми єдиний народ.

А тепер повернемося до Стародубщини. Я вважаю, що Карський був правий: Стародубщину правильніше було б віднести до білоруського етнічного масиву. Хоча живуть там, безумовно, і нащадки давніх мігрантів з півдня з чисто українськими і навіть типово козацькими прізвищами. Але не цей факт є вирішальним. Просто перебування краю у складі Гетьманщини не могло не вплинути на ідентичність стародубців: вони почали вважати себе українцями. Цікаво, що відомий перепис 1897 року українців на Стародубщині не фіксує зовсім, а ось під час перепису 1926 року 15% населення Брянської області записалися українцями, хоча й зазначили, що їхньою рідною мовою є російська. І все це завдяки «козацькому періоду» та привабливості козацької ідеї.