Минуло понад століття після завершення масового переселення селян із європейської частини Російської імперії до Сибіру та на Далекий Схід. Тоді до тихоокеанських берегів припливла з України вже третя хвиля еміграції, а до того було ще дві... Як пам’ять про свою не зовсім привітну батьківщину українські землероби назвали свої поселення на новому місці промовисто: Чернігівка, Прилуки, Хороль, Київка, Гайворон, Васильківка, Андріївка,Монастирище, Ніжине… Либонь, у чужому краї сумували за вишневими садками і біленькими хатками під солом’яними стріхами. Отож завдяки звичним до праці нашим землякам, на географічній мапі з’явилося 118 нових населених пунктів.
Цікаво, що першими приїхали в цей суворий і прекрасний край знедолені хлібороби Чернігівщини. Покидали «тихі води і ясні зорі» й, зібравши вбоге майно, разом із голодною дітлашнею простували до «Одеса». А вже звідти пароплавами діставалися незнайомих земель. Чимало шукачів ліпшої долі знайшли останній прихисток у морських хвилях, адже дорога була довга (півроку) і тяжка. Холод, голод, хитавиця, хвороби звели не одного українця в могилу.
Власне, понад сто років тому було останнє масове переселення. Але окремі сім’ї ще довго їхали в Приморський край. Значно пізніше, вже за моєї пам’яті, з нашого села Слабина, що поблизу Чернігова, наприкінці 1950-х вирушили в Приамур’я кілька найбідніших багатодітних і осиротілих родин. З ними поїхала і моя старша подруга Надійка, залишивши в моєму дитячому серці першу болючу рану… Поштовхом до еміграції стало будівництво Транссибірської магістралі та залізниці з європейської частини Росії до Владивостока. Ось тоді й з’явилася потреба в заселенні При
морського краю. Постало питання про переселення мешканців із центральних районів імперії. Колишній губернатор Чернігівщини Іван Дурново порадив розпочати з густозаселеної півночі Малоросії.
Селян доставляли пароплавами з Одеси до Владивостока державним коштом. Від 1895 до 1899 року перевезли понад 1500 родин, тобто від 15 до 23 тисяч гречкосіїв. Оселяли переважно в Приамур’ї та Примор’ї, а точніше - на кордоні з Кореєю та Маньчжурією. Чисельність населення Південно-Уссурійського краю на той час зросла до 46 тисяч. Для захисту кордонів із Маньчжурією заснували Амурське козаче військо, для козацьких родин зводили станиці. Дали численні пільги.
Друга хвиля еміграції припала на 1900 - 1903 роки. Зумовлена вона була повстаннями в Китаї. Цього разу рушили на схід не лише з Чернігівщини, а й з Полтавщини, Київщини, Харківщини… І не лише морем, а й залізницею.Завдяки другій хвилі з’явився топонім Зелений Клин - так нова діаспора охрестила землю, котра замінила їм батьківщину.
Остання й найпотужніша хвиля охоплює листопад 1905 - серпень 1907-го. Принесла вона на Далекий Схід понад 6 тисяч родин, тобто 18 тисяч шукачів ліпшої долі. Їхали з різних куточків України. Не тільки гречкосії, а й робітники, дрібні чиновники, службовці. Зростали хутори і села - Миленьке, Біленьке, Тавричанка, Лівадія, Кипарисове… Географія розширювалася, чи не вся Україна залишила там свій слід.
- У Чернігівці, та й не тільки в ній, досі шанують прадідівські традиції, - розповів мені один із дослідників далекосхідної епопеї й ініціаторів святкування сторічного ювілею, автор кількох книжок про цей період Сергій Смолянников. -Районний центр нині нараховує 18 тисяч мешканців. А втім, жителі вперто називають Чернігівку селом. І всі оті Ніжинки, Київки, Хоролі - теж села. Не дєрєвні, а саме села. Кілька поколінь зберігають мову, культуру, звичаї. На обійстях садять вишні й соняшники та мальви, варять вареники й галушки… Моляться в церкві, яку колись прапрадіди привезли з далекої України, розібравши по дощечці. Працює ансамбль «Веселка»: виконують пісні, передані у спадок і сучасні. А особливо люблять «Чорнобривці», «Два кольори», «Пісню про рушничок», «Червону руту»… Що й не дивно: третина населення Амурської області має українське коріння.