|
|
| Покровська церква (1622-1629 рр.) у с.Сулимівка Бориспіль¬ського району. |
Вірою у заступництво Покрови Божої Матері і всіх святих переймалися покоління українців. Вони не лише поклонялися і вшановували всесвітній небесний омофор - тканий хітон (Покрову), - а й прагнули долучити до нього свій земний омофор - служіння своєму народові.
Згадуючи про Вічне, доречним буде згадати про джерело цього вічного. Ще й досі прикрашає село Сулимівку Бориспільського району Київської області споруда вишуканої архітектури - Покровська церква, пов’язана з відомим шляхетним родом Сулимів, яка у престольне свято відзначила 381 рік від дня заснування. Ця церква започаткувала відродження мурованого будівництва
на Подніпров’ї та Лівобережній Україні, вона є однією з найдавніших пам’яток козацької доби, яка збереглася до наших днів і має історико-архітектурну та мистецьку цінність.
Покровську церкву в селі Сулимівка було збудовано стараннями Івана Сулими, гетьмана Запорозького козацтва, який тривалий час провів у численних небезпечних морських походах, побував у багатьох країнах тодішньої Європи і був вражений величчю та красою іноземних соборів. Після звільнення з турецького полону, в якому провів кілька років, він дав обітницю збудувати у себе вдома кам’яну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яка б користувалася особливою повагою у запорозьких козаків.
Будувати кам’яну споруду (на той час це було великою розкішшю) Сулимі дозволяли матеріальні статки. У 1622 році було розпочато будівництво церкви Покрови, а в 1629 році (ймовірно, після повернення Івана Сулими з Кримського походу) - завершено.
До нашого часу церква Покрови збереглася без будь-яких суттєвих змін. На думку фахівців, споруда наслідує традиції народної архітектури, а фасад оформлено в стилі ренесансу. Поєднання цих особливостей ставить храм у ряд унікальних пам’яток культової архітектури Лівобережжя, створених у першій чверті XVII століття. На той час у Києві і Подніпров’ї споруджували хрещаті та центрокупольні зальні храми. Поряд з цим розвивався тип тридільних храмів. За цим зразком було відбудовано у 1631 році руїни Десятинної церкви, спорудженої ще у 986-988 рр., яка потім мала вигляд тридільної української церкви з декоративними дерев’яними верхами.
Конструктивні особливості Сулимівської церкви зумовлені неабияким мистецьким та інженерним талантом майстра. Стиль архітектури, характер пласких пілястр невибагливого карниза, суворість масиву зближують її з київською церквою Миколи Притиска на Подолі (1631 р.) та Іллівською церквою в Чернігові (1649 р.). У внутрішньому просторі, як і в екстер’єрі, височить баня, що підкоряє собі неглибокий бабинець та вівтар. Завдяки цьому домінує прийом висотного розкриття простору.
Зовні церква прикрашена темно-зеленими куполами та увінчана ще тими, автентичними, козацькими хрестами, всередині розпису немає. Церква відзначається суворістю форми, притаманною оборонному будівництву XVII століття. Про це свідчать масивні стіни, високо розташовані вікна та відсутність декоративних прикрас на фасадах. Стіни церкви прикрашалися іконами, які у випадку нападу забирали та вивозили до схову.
|
|
| Родинна ікона Сулимів „Покрова Богородиці” (1740 р.). |
На церкві в різний час було встановлено 7 дзвонів: Скликун Великий (5 квітня 1629 р.), Суботник (28 червня 1684 р.), Благовіст (20 липня 1684 р.), Скликун Малий (1701 р.), Постовий (1750 р.). Були ще Скликун Менший і Кустицький (з с. Кустичі), але дати їх встановлення поки що невідомі.
Один із дзвонів важить 21 пуд 13 фунтів, на ньому напис: „Для прославления имени Трёхипостасного Бога в честь Покрова Матери Божия и в память усопших в Бозе прародителя моего Генерального Хорунжего и вице-гетьмана Ивана Сулимы и родителя моего полковника Переяславского Симеона Сулимы даю сей колокол Малороссийской губернии владения брата моего Тайного Советника и Кавалера Якима Сулимы в село Сулимовку. Епископ Слободско-Украинский и Харьковский Христофор Сулима, 1802 г., мая 9 дня. Весу 21 п. 13 ф.”
Тривалий час Покровська церква була родовою усипальнею, де знайшли свій вічний спокій нащадки гетьмана, які прославили добрими справами українську землю.
Першим у Покровській церкві було поховано Федора Івановича Сулиму, сина гетьмана, під порогом церкви біля західних дверей, згідно з його дивним заповітом: „Щоб кожний, хто входитиме до церкви, міг попирати мій прах ногами”. У склепі Сулимівської церкви в різний час були поховані: Іван Федорович Сулима - генеральний хорунжий, Семен Іванович Сулима - переяславський полковник, Семен Семенович Сулима - надвірний радник, Яким Семенович Сулима - генерал-майор, останній генеральний суддя Малоросії, та багато інших гідних представників родини Сулимів.
Непоказна зовні, церква мала колись чудово прикрашений інтер’єр. Від розкішного різьбленого іконостаса і дивовижного ажуру царських воріт (це можна розгледіти на родинній іконі „Покрова Богородиці”) залишилося дуже мало. Згадується восьмикінечний срібний хрест. Була в церкві відома плащаниця, мальована олійними фарбами на шовковій тканині із зображенням головних біблейських сцен: „Зняття з хреста”, „Покладення в труну”, „Воскре¬сіння Христове” з ликами святих навколо дійства. Плащаниця датується 1466 роком (Труды XII археологического съезда в Харькове, т. 4 табл. 38, стр. 227-228). Прикро, але плащаниця безслідно зникла. Залишилася лише її фотографія у фондах Санкт-Петербурзького відділення Інституту археології РАН.
У 1740 році полковник Семен Іванович Сулима (правнук гетьмана) найняв талановитих художників, які витворили іконостас Покровської церкви. Від цього іконостаса збереглися кілька ікон: „Покрова Богородиці”, „Согля¬датаї землі Ханаанської”, „Зустріч Марії та Єлизавети”.
Основна храмова ікона „Покрова Богородиці” - своєрідний ктиторський портрет, властивий для тогочасної доби, має величезне історичне, культове та родове значення. На ктиторських портретах художники зображували осіб (навіть померлих), які підтримували церкву або монастир. Таке мистецтво існувало ще з часів Київської Русі і доповнювало зображення інтер’єрів православних храмів для прославлення благочинності і добрих справ зображуваних. У часи Гетьманщини ктиторами виступали гетьман і козацькі старшини.
Меморіальний характер зображуваних не допускав нічого випадкового: обличчя поєднують типові риси з індивідуальною виразністю. Портрети малювали з натури або за описом чи за наявним оригіналом; замовляли копії з портретів іменитих предків.
Цікаву думку щодо ікони висловив Ф.Уманцев у виданні, присвяченому укра¬їнському портретові. Він переконаний, що на іконі зображено представників кількох поколінь Сулимів. «У канонізованих образах царя, цариці та святих художник виявляє неабияке володіння новою живописною тех¬нікою, але постаті козацької знаті він вирішує переважно засобами іконописного письма. Цей родинний портрет, що становить галерею яскраво індивідуальних типів, ніби відтворює живу історію старого козацького роду. Серед портретованих виділяється колоритна постать найвидатнішого представника роду - Івана Сулими, ватажка запорожців початку XVII століття. Плечі Сулими прикрашає горностаєве гетьманське вбрання. Митець прагне до показу в портреті всіх осіб у їхньому взаємозв’язку, відтворюючи атмосферу світської невимушеності».
Оскільки ця ікона - родинна, бо на ній зображено родину Сулимів (у центрі праворуч у зеленому жупані сам полковник Семен Сулима - замовник цієї ікони), нема сумніву в тому, що на іконі зображено самого гетьмана Івана Михайловича Сулиму (праворуч угорі). Підходить опис „гонорового” гетьмана, з мужнім, чітко виразним обличчям, і одяг: поверх червоного урочисто-військового жупана з золотими ґудзиками - вишукана темно-синя мантія, обрамлена хутром горностая, скріплена зліва фібулою, що підкреслює шляхетне походження (гетьман Іван Сулима був не просто шляхтичем, а нащадком династії відомих лицарів герба „Сулима”). На передньому плані зображено візантійських царя Костянтина і царицю, що є традиційними постатями для іконопису.
У храмі також були портрети Івана Федоровича Сулими, генерального хорунжого, Семена Івановича Сулими та його дружини Параски. Ці портрети вважаються шедеврами українського живопису заключного періоду „козацького бароко”.
У родовому маєтку Семена Сулими було виконано чимало живописних творів, які дозволяють уявити Сулимівку неабияким художнім осередком.
Оригінал ікони „Покрова Богородиці” та портрети зберігаються в галереї Сулимів Національного художнього музею в Києві, а в церкві села Сулимівка - копія родинної ікони.
Серед сулимівських ікон є такі, що за своєю художньою цінністю можуть конкурувати з творами Рубенса, бо творці цих шедеврів - західні художники. Саме такою вважають фахівці ікону „Соглядатаї землі Ханаанської” на сюжет Старого Завіту. Одна із сулимівських ікон - „Зустріч Марії та Єлизавети” - зберігається у Львівському національному музеї. Були й інші: ікона „Зняття з Хреста”, написана на пергаменті, ікона на металі, виконана учнями Васнецова, ікона „Нев’янучий цвіт” - безцінні родинні скарби, доля яких невідома. Сулими завжди прикрашали свій родинний храм, виділяли кошти на його утримання, його інтер’єр був оздоблений численними іконами виняткової майстерності, що вражають вигадли¬вістю композицій та яскравістю барв.
Попри всі незгоди, які випали на долю української святині (радянський період „відзначився” тим, що церкву і некрополь родини Су¬лимів було повністю пограбовано; у свій час у церкві перебував табір для військовополонених, стайня для коней та зерносховище), церква вистояла.
Про Сулимівську церкву згадали в роки незалежності. Коштами прочан було проведено мінімальну реставрацію, зокрема, відновлено іконостас. На церковному подвір’ї збудували криницю. У день престольного свята Покрови сюди збираються прихожани Сулимівки та інших сіл, приїжджають священики Бориспільського району, щоб разом відзначити храмове свято та помолитися за майбутнє села.
Сулими відігравали визначну роль у козацьких справах Запоріжжя та уряду Гетьманщини. Їхня багата спадщина може стати безцінною пам’яткою української історії та культури, справжнім надбанням нації. Їхні традиції вчать мудрості, отже, їх слід відроджувати.
Покровська церква в Сулимівці, оповита легендами століть, може привернути увагу туристів, меценатів, усіх, кого хвилюють національні надбання та цінності. А величний родинний храм може стати гідним експонатом майбутнього Пантеону України козацької доби.