Професор Анатолій Загнітко. |
Цей аналітичний матеріал планувався заздалегідь до Дня української писемності та мови, який маємо відзначати на початку листопада. Та непередбачувана, сувора дійсність внесла свої корективи – прискорила вихід у світ цієї актуальної статті. Мається на увазі подання до Парламенту представниками правлячої коаліції законопроекту «Про мови в Україні».
Ця подія викликала бурхливу, неоднозначну реакцію у суспільстві, на що, певне, й розраховували її ініціатори. На різних рівнях триває, часто-густо емоційне, не підкріплене історичною логікою і фактами сьогодення, обговорення цього законопроекту.
Ми ж пропонуємо погляд на мовну проблему, яка знову поставлена політиками «ребром», - науково зважений, з державотворчої позиції.
Автор матеріалу – людина, знана не лише на Донеччині, в Україні, а й за межами нашої держави – як талановитий педагог, вчений, громадський діяч.
Певне, символічно, що Анатолій Загнітко народився саме на Покрову – День Українського козацтва. Його рідне село Кацмазів, що на березі невеличкої Мурашки (Вінницька область), має славну історію, яку творили волелюбні земляки з козацьким гартом. Тричі його спалювали завойовники-бусурмани, але щоразу село відроджувалося із попелу, рясно зацвітало садами, щедро родило городами. Бо жили і живуть тут справжні трударі, яких так і не спромоглися закріпачити вороги.
На початку 70-х років уже минулого століття сільський хлопчина вступає на українське відділення філфаку Донецького університету, в стінах якого (тоді ще педінституту) колись здобували освіту майбутні лауреати Шевченківської премії Василь Стус, Іван Дзюба, Василь Голобородько.
На науково-педагогічній ниві Анатолій Загнітко пройшов шлях від аспіранта до професора, доктора філологічних наук, завідувача кафедри української мови ДонНУ, академіка. Ще до проголошення незалежності він був одним із ініціаторів створення на Донеччині товариства української мови. Започаткував і вів на обласному радіо і телебаченні передачі про відродження рідної мови, видав з цієї теми декілька ґрунтовних праць, книжок.
Тож питанням розвитку української мови, проблемами, що пов’язані з цим, без перебільшення, державотворчим процесом, наш автор володіє сповна. Йому – і слово.
Дух і совість рідного народу
У сучасній Україні з’явилася тенденція багато усталених речей переосмислити, надати їм іншого виміру. До таких належить і прагнення багатьох переглянути засадничо-правничі принципи мовного бу¬дівництва, статусу української мови тощо. Підтвердженням цього може бути проект закону України «Про мови в Україні», який підготували народні депутати Олександр Єфремов, Петро Симоненко і Сергій Гриневецький і зареєстрували у Верховній Раді України 7 вересня 2010 року. Наразі законопроект перебуває на розгляді у профільному комітеті. Він торкається багатьох сфер життя українського суспільства, своїми засадничими принципами втручається у сферу державної політики і тим самим посягає на основи конституційного ладу держави. Він не пройшов поза увагою громадськості і вчених. Найґрунтовнішу його експертизу зробили професор, доктор філологічних наук Володимир Панченко і професор, доктор юридичних наук, один із розробників Декларації про державний суверенітет Володимир Василенко, що склало основу ухвали Вченої ради
Національного університету «Києво-Могилянська академія» щодо законопроекту «Про мови в Україні».
Свого часу один із чільних філософів Мартін Ґайдеґґер сформулював сакраментальну тезу: мова - це оселя духу, що відтворює статус мови в нашому повсякденні і в усьому перебігу становлення людини. Мова - найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, нації і народу, чинник поведінки людини, мислення, усвідомлення рівня буття у світі та виокремлення самої себе з-поміж інших, а народу - носія мови - у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації особистості до їй подібних. Мова за своєю сутністю не вкладається у формулу спілкування, яка кілька десятиліть двадцятого сторіччя потужно нав’язувалася їй.
Оскільки це об’єднана духовна енергія народу, мова є від¬биттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за Вільгельмом фон Гумбольтом). Мова за¬ймає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей (за Уріелем Вайнрайхом).
Українська мова - це дух народу, його совість, чинник його поступу вперед, поза національною мовою зникає неповторний колорит народу, нівелюється специфіка осво¬єння бaгатств світу. Ніде цивілізація не відбивається так точно, як у мові. Якщо ми недосконало знаємо мову або вона сама недосконала, то недосконала й цивілізація (за Маріо Пей). Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, яке не вберегло свою мову. Не один раз українську мову забороняли, не раз відводили їй другорядну, а то й третьорядну роль, а вона, попри усі загрози, заборони, знову утверджувалася в бутті народу. Сьогодні, як ніколи, той момент, коли українська мова набирає свого утвердження не стільки офіційно, скільки в душах і серцях людей, постаючи унікальним засобом самовияву і самоідентифікації особистості. Українській мові пощастило, бо, попри усі загрози, вона ствердилася, набуває розвою. Але наявне прагнення в багатьох дещо по-іншому відкорегувати цей процес, нав’язати інший шлях її розвитку через відсторонення від актуалізованого в суспільстві статусу. Нагадаймо, що сьогодні особливо непевною постає доля білоруської мови, що не так давно (у дев’яності роки двадцятого століття) стала лише другою державною, поряд із російською. Це зумовило її витіснення на абсолютну периферію. Мабуть, це і складає глибинно-приховану ідею та й суть заявленого законопроекту. Але все-таки по суті справи…
Перестаючи бути засобом спілкування, мислення, мова стає мертвою. Утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя України, розширення її функційного навантаження в різних виявах громадянського суспільства - одне з основних завдань сьогодення. Поступово воно почало набувати чітких меж і виявів, попри численні відступи, гальмування - свідоме чи несвідоме - цього процесу.
Корпус філфаку ДонНУ з пам’ятним барельєфом Герою України В. Стусу, який навчався тут у 1954 - 1959 рр. |
На сучасному етапі розвитку незалежної України державною, згідно зі ст. 10 Конституції України, є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах су¬спільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. Ця мова є складником конституційного ладу України, іншими ж словами - її державність гарантує цілісність Української держави, нейтралізацію від¬центрових тенденцій. Відповідно до розділу ХІІІ Основного Закону зміни статусу державної мови чи надання іншим мовам статусу, вищого за той, який їм наданий розділом І Конституції, передбачають, своєю чергою, внесення змін до Конституції України. Розділ І належить до тих розділів Конституції, внесення змін до яких має розглядатися на всеукраїнському референдумі після проходження відповідної процедури у Верховній Раді. Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 містить положення, відповідно до якого дається визначення державної мови. Вона ототожнюється з офіційною мовою, і на цьому зроблено особливий акцент.
Законопроект - що заміноване поле…
У розділі ІІ законопроекту «Про мови в Україні», внесеного 7 вересня 2010 року на розгляд Верховної Ради, російській мові надається статус офіційної. Відповідно до згаданого рішення Конституційного Суду, це означає, що їй надається статус державної. Вирішальною в цьому питанні є частина 3 ст. 8 законопроекту, у якій зазначається, що «заходи, спрямовані на використання регіональних мов, або мов меншин», можуть застосовуватися за умови, якщо кількість осіб-носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій вона поширена, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення. Визначена кількість носіїв регіональної мови - 10 відсотків і більше - є довільною (такого критерію немає в міжнародних правових актах) і покликана забезпечити статус, рівнозначний статусу державної мови, лише для російської, оскільки «носіями регіональної мови», згідно з частиною 5 ст. 8, слід вважати не тих, для кого вона є рідною, а тих, хто її «переважно вживає». Щоправда, останнє досить важко встановити, тому що в жодному з переписів населення таке питання не ставилося, а здійснення опитування в сучасних умовах не передбачено, та й таке опитування не завжди зорієнтоване на поліпшення мовної ситуації. Не думаю, що в розбудові будь-якої з національних мов - іспанської, французької та інших, не кажучи про іврит у сучасному Ізраїлі, - керувалися принципом опитування. Визначальним поставало створення власної держави, основу основ якої складають мова, її дух, носії цієї мови.
Не слід приховувати, що з цілої низки причин в Україні сформувався прошарок людей українського походження, які не тільки послуговуються російською мовою в усіх сферах суспільного життя, а й вважають російську мову рідною. Цьому сприяло колишнє звільнення в школі від вивчення української мови, домінування в низці регіонів російськомовного викладання у вищій школі, використання російської мови в структурі комуністично-партійного й адміністративно-господарського, управлінського апарату,що успадковано було і в Українській державі. Не можна сказати, що усі ці керівники різних рівнів збайдужіли до свого рідного, національного, але традиція суттєво формувала їхні стереотипи - не виглядати чужим серед своїх. На сьогодні ці російськомовні українці становлять неоднорідну масу. Одні з них прихильно ставляться до укра¬їнської мови і психологічно готові повернутися в її лоно, хоча при цьому відчувають власну дискомфортність, оскільки не володіють вільно українською мовою. Інші збайдужіли до мовних проблем під тиском соціально-дискомфортних обставин і не задумуються над цим питанням. Ще інші сприймають усе українське агресивно і мотивують це тим, що самі перебувають в іншому мовному полі, не відчуваючи ніяких потреб повертатися в українське. Ця група постає найактивнішою у пропаганді власних ідей і вимірів мовного співжиття, проповідуючи тезу двомовності як в окремих регіонах, так і в Україні загалом. Сповідування ними тези двомовності передбачає збереження наявного нині статусу активного функціонування російської мови й пасивно локальний вжиток української як вияв етнографізму чи данини культурі української нації. Двомовність, яку так підтримують деякі мешканці України, не сприяє розвиткові української мови як мови повного територіального поширення. Більше того, будь-яке розширення українського інколи визначається як те, що «наче історично склалося». Це в сусідній Росії і президент, і прем’єр-міністр, й інші посадові особи не соромляться на повний голос заявляти, що вони російські націоналісти, а в Україні - борони, Боже! Це ж гріх який - український націоналіст, український патріот. А держава у повнокровному вияві просто неможлива без патріотизму, без усвідомлення мовно-територіальної цілісності, яку убезпечить якраз українська мова.
У ст. 7 законопроекту «Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність» останнє трактується як «важливе надбання українського народу». Водночас не беруться до уваги драматичні обставини ХVІІІ-ХХ століть, коли українська мова та її носії зазнавали утисків та жорстоких репресій з боку урядів як царської, так і радянської імперій, що, власне, і зумовили такий розвій двомовності. Не питаючи народу, його робили двомовним, бо іншим способом ані здобувати освіту, ані мати кар’єрний ріст просто було неможливо. У цій статті також наголошується, що «російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України». Так, справді, в Україні є відсоток мовців, які вважають рідною російську мову, але він дорівнює 29,6% від загальної кількості населення України, за даними Всеукраїнського перепису 2001 року, а це аж ніяк не більшість громадян України. Щодо кількості тих, хто «повсякденно користується» російською мовою, то перепис не зафіксував таких даних,
оскільки питання про мову, яку громадянин «переважно вживає», не ставилося.
Ст. 21 законопроекту «Мовна освіта» цілковито руйнує освітню практику, що усталилася в Україні після прийняття в 1989 році «Закону про мови в Українській РСР». За-провадження принципу вільного вибору мови навчання «у разі потреби, у будь-який час періоду навчання» провокує конфліктність на мовній основі всередині навчального закладу, серйозно ускладнює організацію навчального процесу, потребує бюджетних асигнувань для збільшення числа педагогічних кадрів і матеріальної бази і, найгірше, надає українській мові статусу вторинної. Більше того, невідомою і неокресленою постає теза про достатню кількість студентів навчатися цією мовою - два / три чи десять / одинадцять. Очевидно, йдеться насамперед про можливість навчання російською мовою, а не мовами національних меншин, на захист мов яких і спрямована Європейська Хартія.
Ст. 21 сучасного законопроекту «Мовна освіта» повертає нас у недалеке минуле: 1958 рік, коли було видано «Закон про укріплення зв’язку школи з життям», що надав батькам право обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон набув гіпертрофованого вияву саме в Україні, де було запропоновано добровільне вивчення або невивчення української мови, тобто - рідної мови. Рідна українська мова перетворилася на навчальний предмет, а українці свідомо почали самореалізовувати себе в нерідну мову і «не відчувати від того дискомфорту». Хоча інші шкільні предмети мали статус обов’язкових і звільнення від них аж ніяк не передбачалося. Подібно і школи переводилися в статус ро¬сійськомовних - для цього необхідно було кілька заяв батьків. Прикладом може бути нині Слов’яногірська школа (нині Святогірська), що на Донеччині.
На прикладі Донеччини
Порівняймо, якщо в 1960-1961 навчальному році на території Донецької області функціонувало 877 шкіл з українською мовою навчання з кількістю учнів - 124,5 тис., що дорівнювало 20,4% від загальної кількості учнів, то в 1978-1979 навчальному році функціонувало лише 204 школи, у яких кількість учнів дорівнювала 34,6 тис., що складало 5,7% від загальної кількості учнів. На кінець 80-х років школи з українською мовою навчання були тільки в сільській місцевості. На період прийняття Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» у 1989 році на території Донецької області мовна ситуація характеризувалася як ро¬сійсько-українська двомовність, якій притаманні такі диференційні ознаки:
1. Домінувальними на території області були українська й російська мови.
2. Демографічна потужність української та російської мов неоднакова: російською мовою говорила більшість населення регіону.
3. Щодо комунікативної потужності української та російської мов, то вона була не просто різною, а на боці російської мови. Причини такого стану: 1) політичний чинник, тобто мовна політика Радянського Союзу щодо укра¬їнської мови на етапах «боротьби з українським буржуазним націоналізмом» після 1933 р. та русифікації; 2) економічний чинник (спільна економіка усіх республік у Радянському Союзі); 3) інформаційний чинник: ЗМІ, в основному, російськомовні. Укра¬їнська мова рідко вживалася в засобах масової інформації, різних галузях науки і техніки, побуті.
4. Показник закладів освіти з українською мовою залишався низьким. У 1988-1989 навчальному році кількість шкіл з українською мовою навчання дорівнювала 106, тобто 8,9% від загальної кількості, усі вони знаходились у сільській місцевості. У цих школах навчалося лише 3,2% учнів від загальної кількості. Понад 250000 учнів (40% від загальної кількості) було звільнено від вивчення української мови.
5. У вишах мовою навчання переважно була російська.
Робота, проведена з розширення сфер застосування української мови як державної в багатонаціональному регіоні після прийняття в 1989 році «Закону про мови УРСР», до¬зволяє простежити досягнення позитивних результатів, зокрема, в освітній системі. Наведемо останні результати: за даними управління освіти Донецької області, у 2008-2009 навчальному році на території області працювало 1106 навчальних закладів середньої освіти із загальною кількістю учнів 344191. З українською мовою навчання - 741 навчальний заклад (67%), в яких навчалося 138802 учні (40,3% від загальної кількості учнів Донецької області). У 2009-2010 навчальному році на території області працює 1099 навчальних закладів середньої освіти із загальною кількістю учнів - 340667 осіб. З українською мовою навчання 750 навчальних закладів (68,2%), в яких навчається 147570 осіб (43,3% від загальної кількості дітей шкільного віку, що на 3 відсоткові пункти більше, аніж у 2008-2009 навчальному році). Використання мов в освіті - це надійний показник реального суспільного статусу мов і їхніх перспектив у майбутньому.
Варто наголосити, що укра¬їнська мова серед українськомовного і неросійськомовного населення з часом стає престижнішою. У суспільній свідомості поступово підвищується показник її комунікативних якостей і естетичної цінності, спинився процес падіння «лояльності» щодо української мови - посилюється мовно-національна свідомість українців, а також представників інших етносів. Підтвердженням цього є результати нашого власного соціолінгвістичного дослідження, проведеного серед студентів вищих навчальних закладів Донецька у жовтні 2008 року.
Студентам пропонувалося дати відповіді на такі питання: «Як ви ставитесь до проблем обов’¬яз-кового вивчення української мови в шко¬лі?», «До школи з якою мовою навчання ви хотіли б віддати своїх дітей?»
Серед мешканців Донецька (студентів розподілили на дві групи за місцем проживання: до першої групи увійшли мешканці Донецька, до другої - області), які дали відповіді на питання анкети, позитивно ставляться до обов’язкового вивчення української мови в школі 152 особи (87,86% від загальної кількості опитуваних донеччан), щодо області, то 93 особи (тобто 82,3% опитуваних) підтримують обов’язкове вивчення української мови в школі. Відсоток тих, хто не підтримує українську мову у сфері шкільного навчання незначний: у Донецьку - 12,14 %, що дорівнює 21 особі, в області - 17,7%, тобто 20 осіб, від загальної кількості опитуваних. Щодо другого питання, то до шкіл з укра¬їнською мовою навчання прагнуть віддати своїх дітей 128 осіб (73,98%) у Донецьку, 80 осіб (70,79%) в області.
У світовому вимірі
Цікаво, наскільки зміцняться позиції української мови, якщо, згідно із законопроектом, «в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечуватиметься вивчення державної мови і російської мо¬ви»? Об’єм вивчення російської мови визначатиметься місцевими радами відповідно до законодавства про освіту і з урахуванням поширеності цієї мови на відповідній території», тим більше, що «володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури» (ст. 7 законопроекту)? Тут варто було б авторам законопроекту, хоча б побіжно, подивитися на загальнослов’янську карту і звернути увагу на питання - чи позначився перехід на рідну мову в інформаційно-силовому вимірі словенців (словенська мова - Республіка Словенія), словаків (словацька мова - Республіка Словакія) та ін. Адже сучасний світ, освоєння його просторів неможливе без знання інших мов. І говорити про те, що українська мова не може повноцінно забезпечити інформа¬ційно-наукові і технічно-прогресові потреби, зовсім некоректно, як і поділяти українців за якимись ознаками і говорити про «чистих українців», «напівукраїнців» чи «недоукраїнців». Немає таких терезів, та й шальок ніхто не змайстрував до них, щоб зважити «українськість» кожного. Українець той, хто любить свою Вітчизну, свій народ у його неповторності і самобутності, пишається тим, що стільки різного в нас - від Карпат і до східних кордонів держави. Такі промовисті слова самі засвідчують прагнення людини вирізнитися й епатажними засобами привернути до себе увагу. Євреї, що не так давно виїжджали з України до Ізраїлю, не володіли повноцінно івритом, але вони зробили все, аби вивчити його. Просто є державна мова, і для повнокровного життя в ній треба її знати.
На лекції в аудиторії імені В. Стуса студенти - майбутні викладачі української мови. |
Надання російській мові в Україні статусу офіційної на практиці означатиме введення ще однієї державної мови. А це зумовить значне звуження сфер функціонування української мови, заміну її в багатьох сферах комунікації мовою російською. Це означатиме повернення до узаконеної на державному рівні тотальної русифікації,подальшого нищення структури української мови. Усе це не відповідає ідеям становлення й розвитку Української держави. Саме тому треба утримуватися від прийняття державних документів, які зруйнують те позитивне, що закладене у Законі про мови, підштовхнуть широкі кола громадськості до необхідності знову боротися й обстоювати права української мови. Наша мова через віки пройшла чесно й відкрито усі випробування, виборола власне право і право народу на власний статус у вимірі світової цивілізації. Воювати з нею, звужувати насильницькими шляхами її поле - це все одно, що боротися з вітряками. Мова переможе, бо вона вигартувала свій дух у плині історії. Українська мова нікому не загрожує (загрожують їй). Вона підтримує увесь розвій мовного багатства на всьому просторі Української держави, підтримуючи й вивищуючи інші мови, об’єднуючи увесь народ в одну Величну Сім’ю. У колі здружених мов вона постає державною як вияв творчого начала народу і прагнення нести розумне й вічне в майбутнє.