|
|
| Олександр Бубнов. «Тарас Бульба». |
Лицар чи дейнека?
Минуле, сучасне, майбутнє... У кожного народу вони пов’язані воєдино мріями і людською пам’яттю. За влучним висловом краєзнавця І.Захарченка, всього було в степах міюських - і січі гук, і смерті рик. Бо Слобожанщина вважається батьківщиною козацтва - відчайдушного, відважного народу. Заснувавши Січ, козаки об’єдналися в єдину, монолітну силу, щоб боротися з ворогом, боронити рідну землю. Обов’язковим атрибутом у будь-якому поході була пересувна церква. Козак вставав і молився, лягав теж з молитвою. Тому не дивно, що, окрім куренів, на Січі була церква на честь Святої Покрови. Як стверджують історики, перша церква з’явилася на Січі на майже змитому острові Городищі, навпроти теперішньої слободи Капулівки Катеринославського повіту, нижче устя Чортомлика. Запорожці завжди були дуже набожні люди й ніколи не шкодували грошей на храми, як військові, так і свої власні. Найбільше любили запорожці монастирі - Самарський, Мотронинський та Братський. Монастир у Самарі заснували двоє старих козаків десь у році 1576, тобто за часів гетьмана Богданка (Ружинського), у лісі, за дві верстви від козацького міста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир містився в лісах Чигиринщини, Межигірський - біля Дніпра, недалеко від Києва, а Братський - у самому Києві, на Подолі. На Запорожжі, крім самої січової церкви, існували ще й церкви в паланках. Монастирі й церкви не тільки задовольняли духовні потреби козаків, а й водночас були осередками освіти й допомоги нужденним. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. В січових церквах та монастирях навчали ієромонахи з різних місць та Києво-Печерської лаври. То ж козаки були набожними і дбали про свою церкву. Під час читання Євангелія тримали шаблі наполовину витягненими з піхов - на знак, що готові боронити свою віру. Богданові Хмельницькому, за свідченнями історичних джерел, належать слова: “Ніхто не уникає своєї долі. А наша доля - жити з оголеною шаблею...” Недарма у мові половців “козак” означало “дозорець”, “вартовий”, той, що йде попереду. Ще одне значення слова “козак” пов’язують зі словосполученням “кой” - “сак”, тобто легков’ючений, готовий до походу. Навіть у найаристократичніших колах Польщі, Литви, Молдови, Валахії, Білої Русі поняття “козак” мали тоді за синонім високого лицарського служіння. Є й інші тлумачення слова “козак” - етимологічно його зв’язують зі словами “косак” - той, що носить косу, або оселедець. У давнину войовничу молодь ще називали бродниками. Назву отримали від того, що поcтійно мандрували (бродили) в диких степах. Існують припущення, що бродники мали відношення до походження запорозьких козаків. Були в Україні ще війська, які називали дейнеки.
Цікаве тлумачення дає цьому слову Борис Грінченко. На його думку, воно ввійшло в ужиток ще перед появою бунтівного полку на чолі з Пушкарем. А народилося в суді, коли було подано за речовий доказ один із кийків нападників на маєток пані. Оскільки українське судочинство послуговувалося латиною, у нашій мові й почала фігурувати латинська назва предмета - dejneka, збагативши нашу мову новим поняттям: дейнека - розбійник, що нападає з палицею (кийком, бучком) у руках. Про гурт дейнек Борис Грінченко каже, що це натовп, озброєний дубинками. Так ось, за часів полковника полтавського М.Пушкаря багато селян воювали, маючи за зброю коси, вила, палиці. Їх і називали дейнеками. Про дейнек навіть згадується в народній пісні “Зашуміли в полі дуби кучеряві, загукали гайдячани на дейнецькі лави”. На зразок дейнек були озброєні гайдамаки.
Займався тлумаченням слова “козак” і П.І.Симоновський - автор твору “Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных делах, собранное из разных историй иностранных, немецкой - Бишенга, латинской - Безольди, французской - Шевальє и рукописей руських”. Перший розділ “Изъяснение имени Козака по существу и действие его” присвячене тлумаченню слова “козак”. На думку Симоновського, козаки жили ще за часів Київської Русі і звалися косачами. Козаки, міркує автор, були різні: донські, волзькі, терські, гребенські, семейські, яїцькі та сибірські. Але раніше за всіх, на його думку, з’явилися українські козаки. Інші розділи книги присвячені козацьким гетьманам.
|
|
| Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря збудований за кошти гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи. |
За часів гетьманування Остафія Ружинського поняття “козак” сприймалося як синонім до слова “лицар”. Їх ще називали січовиками. Це були люди нежонаті, ті, хто відзначився на війні чи довго служив у війську. Саме вони і звалися лицарством, або товариством.
Сагайдачний своїм походом на Варну, по суті, відродив славу січових лицарів і підніс її до європейського рівня. До речі, в Києві він поводиться вже не як полководець, а як справжній державний діяч. Згуртувавши навколо себе групу церковних діячів-галичан, він засновує друкарню, яка вже наступного 1614 року випускає першу книжку. З його ініціативи в Києві створюється Київське українське братство, що мало гуртувати у своїх лавах свідомі національні сили. На той час таке братство вже існувало у Львові. Відомо, що одним із перших членів Київського братства став сам Сагайдачний. Слідом за ним туди записалося все запорозьке козацтво.
Жили во славу православ’я
Козацтво, яке заклало свою Січ на Дунаї, називало себе теж запорозьким. Так воно не переривало історії й традиції запорозького низового козацтва. Одним із останніх кошових отаманів цієї Січі був Семен Мороз, якому довірили булаву десь на початку 1825 року. Отаманував він два роки, тобто два терміни. А далі, відчувши, що вже літа не ті, подався на Афон у ченці. Незабаром його висвятили в архімандрити. Та коли почалася турецько-грецька війна, він зрікся архімандритського сану та постригу і знову подався в козаки. Оскільки на Січі в цей час уже мали кошового (ним був Григорій Головатий), то Мороза козацтво нарекло отаманом наказним. Він і повів козацький загін на війну проти греків. Брали участь в облозі міста Місолонга. Воювали завзято і досить успішно. Однак, повертаючись додому, турецький корабель, на якому було близько 600 козаків на чолі з наказним кошовим Семеном Морозом, затонув.
Постригся у ченці і кошовий отаман Пилип Федорів. Він був похилого віку і, довладарювавши другий термін, попросив товариство надалі булавою його не вшановувати. Попрощавшись із Січчю, подався до козацького монастиря, що в Самарській пущі. Не можна оминути увагою, пошаною і пам’яттю кошового отамана запорозького козацтва Петра Калнишевського, якого було заслано на Соловки і цілих двадцять п’ять років протримано у підземеллі, під вежею Соловецького монастиря. Після звільнення 15 березня 1801 року міг би повернутися в Україну, але, майже сліпий, знеможений і знесилений, він визнав за краще залишитися у монастирі ченцем, проживши ще два роки.
Свого часу Калнишевський побудував церкву Святої Трійці в Пустовійтівці, Покровську церкву в Ромнах. Самійло Кішка, гетьман запорозького козацтва, побудував церкву Миколи Доброго, яка і зараз існує у Києві, звичайно, відреставрована. Понад 200 храмів було збудовано у часи правління Івана Мазепи. У дусі барокової мальовничості Мазепа побудував Спаську церкву Мгарського монастиря, Богоявленську церкву на Києво-Подолі й Миколаївський собор на Печерську. Будівничим двох останніх церков - Богоявленської та Миколаївської - був архітектор Федір Старченко.
До будівель Мазепиної доби належить збудована ним у 1696-1698 роках церква Всіх Святих Печерської лаври. Вона п’ятибанна й п’ятизрубна. Подібну до неї скульптурну декорацію має Троїцька церква над головними ворітьми Печерської лаври. Збудована ще в 1106 році князем Святополком Давидовичем Чернігівським, вона була оновлена при митрополиті Могилі, але своєму остаточному оформленню завдячує Мазепі. Будуючи нові церкви, Мазепа оновлює й розширює старі. Мазепі й митрополитові Ясинському завдячує остаточним бароковим оформленням Софія Київська. При Мазепі було оновлено й розширено Велику Лаврську церкву. У1690 році за його ініціативи та підтримки старий домініканський костьол у Києві було перебудовано на Петропав¬лівську церкву. Коштами гетьмана на старій Кирилівській церкві збудовані чотири наріжні бані й пишний бароковий причілок на фасаді.
Крім будівництва нових і реставрації старих церков, у добу Мазепи займалися їх розписами. Так, галерея настінних портретів Великої Лаврської церкви була доповнена новими постатями. Був там і портрет Мазепи. Зразком «портретоікони» Мазепинської доби може слугувати славна «Запорізька Покрова» з Переяслава, картина Воздвиження Чесного Хреста. Будучи асистентом при воздвиженні Чесного Хреста, дослідник П.І.Холодний, наприклад, розшифрував гетьмана Самойловича, митрополита Четвертинського.
Стоїть в селі Суботові...
Варто сказати про Богданову церкву в Суботові, яка була збудована в середині XVII століття, в добу Хмельницького. Закладена на базилічному плані з вівтарем у напівкруглій апсиді, покрита кошиковим склепінням, обпертим на два круглі стовпи, мала масивні стіни. Поруч розташовувалася гетьманська палата, перед якою був водограй з басейном, опертим на чотири леви, кожен з яких мав у роті срібне кільце, до якого прив’язували коней. Вікна палати були невеличкі, з напівкруглими арками, мали кам’яні лутки та дубові рами. Знадвору над вікнами були різьблені причілки з батальними сценами.
Будувалися і так звані оборонні церкви. Храми приймали славних лицарів і на покій. Так, у склепі церкви Воздвиження, у скиті поблизу села Руда Гніздичівська, неподалік Стрия на Львівщині, тобто у рідних краях, поховано Івана Виговського, генерального писаря, гетьмана України. Семена Палія, полковника Фастівського, керівника козацько-повстанського руху, поховано на цвинтарі Києво-Межигірського монастиря. Василь Кочубей, генеральний писар та генеральний суддя знайшов спокій на території Києво-Печерської лаври. Івана Скоропадського, гетьмана України, прийняла земля Гамаліївського дівочого монастиря поблизу Глухова. В церкві Воскресіння Христового, що в Батурині, поховано Кирила Розумовського, графа, гетьмана Лівобережної України. В Чигирині, в церкві, відбулося прощання тисяч людей із Тимошем Хмельницьким, сином Богдана Хмельницького, на знак великої шани до нього як до лицаря, що достойно загинув у бою.
На території колишнього Свято-Георгіївського монастиря, у Румунії, покоїться тіло Івана Мазепи. У Києво-Братському монастирі поховано видатного козацького полководця, політичного діяча світового рівня, кошового отамана, гетьмана запорозького козацтва, гетьмана України Петра Сагайдачного, який прославився не тільки своїми військовими походами, а й замислив збудувати Київський братський монастир на Подолі. Конашевич склав заповіт, згідно з яким великі суми грошей, усілякі свої маєтки відписав на різні благодійні цілі - Львівському та Київському братствам «на науку і навчання, різним церквам та монастирям на розвиток». Доречним буде вказати, що в Київській братській школі навчався Богдан Хмельницький.
Дух та ідея християнства дали зміст і роздвоєну силу тим культурно-освітнім та мистецьким цінностям, що зароджувалися і кристалізувалися в нових формах релігійного і суспільного життя козаків та передалися нащадкам.
Не випадково одразу після Різдва Христового, 8 січня, відзначається Свято Рода. Род вшановується як першопочаток життя. Він дарує життєві сили всім земним істотам. На його честь випікають коровай, проголошують замовляння. Також разом із Родом у цей день вшановується промова, яка обов’язково закінчується словами: «…хай все добре народжується!» То ж пам’ятаймо історичне минуле, збагачуймо національну справу своїми повсякденними справами в день сьогоднішній, щоб вони зрілим зерном лягли у грунт майбутнього. Будьмо ж гідними історії свого народу, козацької звитяги зокрема. Бо це біографія народу, а водночас його жива душа. А душі без пам’яті не буває.