Брати Чучупаки
Поряд із річищем, по якому біжать весняні та дощові води з Чучупаківського яру, до революції були двори трьох братів - синів старого Григорія Чучупака: Юхима, Степана й Олександра. Хати тулилися одна до одної: економили землю. Григорій мав 6 десятин землі, і при одруженні кожен син одержав по дві десятини.
|
|
| Василь Чучупак |
Степан, гарний на вроду, одружився на дочці грушківського дяка Сидора Лівицького Оксані. Першою в них народилася Варя (рано померла). А потім п’ятеро синів - Петро, Орест (загинув на Першій світовій), Василь, Олекса і Дем’ян. У Юхима Григоровича теж було шестеро дітей - Автоном, Мотря, Михайло, Семен, Ганна і Гнат. Олександр Григорович також пустив у світ шістьох Чучупаків - Павла, Ганну, Палажку, Антипа, Федора, Грицька.
Хоча Степан та Оксана Чучупаки були неписьменними, а все ж про освіту синів подбали. Старший, Петро, закінчив чотирирічну церковнопарафіяльну школу, потім Головківську двокласну вчительську школу, після чого вчителював у с. Вербівці. Тут організував хор і драматичний гурток. Навчання успішно продовжив у Київській консерваторії, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища №11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Довгий час у родині Чучупаків зберігалася вітальна листівка славетного композитора до молодого педагога.
Петро допоміг і своїм братам - Василю та Олексі - здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса в с.Рацевому на Чигиринщині. Коли розпочалася І Світова війна, першим мобілізували Ореста: згідно із законами Російської імперії, вчителі Петро, Василь і Олекса Чучупаки мали право на відстрочку. Орест загинув за чужі інтереси 1915 року під Краковом.
Врешті прийшла мобілізаційна повістка й до інших братів Чучупаків. Петро і Василь закінчили військові школи. Першого направили на Румунський фронт, а другого - до Білорусії. Олекса ж служив у Петрограді, де і взяв участь у Лютневій революції. Усі вони повернулися з війни: Петро і Василь прапорщиками, а Олекса - рядовим. І знову взялися вчителювати... Петро - у Києві, де в нього 1915 року народилася дочка Ліда, Василь - у с. Пляківці, а Олекса - в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем’ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.
Перший збройний відділ - для охорони скарбів Мотриного монастиря та Мельників - на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував він 22 особи. Цей загін і став першою клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.
Вступним акордом можна вважати бойову акцію у Зам’ятниці: козаки наскочили тут на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізовані у селян зерно, худобу, полотно та інші цінності. Полонивши небажаних гостей, хлопці роздали відібрані в селян харчі та худобу. А бранців зачинили у підвалах Мотриного монастиря. Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами і змусила капітулювати відділ самооборони, а потім розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя Чучупака, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї.
|
|
| Петро Чучупак |
Батьки «Холодноярської держави»
Василь і Петро організували спочатку свою велику родину - дядьків, братів (у тому числі й двоюрідних, і троюрідних), небожів, кумів, сватів і, звісно, друзів. За Чучупаками та їхніми найближчими пішли й інші - односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл. Невдовзі відділ самооборони Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. Разом із ним приїхала в Мельники дружина Ганна з дочкою Лідою. Саме Ганні доручили вишити прапор Холодного Яру, саме вона переховувала його в тяжкі для повстанців хвилини...
Червоне командування загравало з Чучупаком, пропонувало йому влитися до Красної армії, але Василь від-
мовився. Більше того, не допускав червоні частини в серце Холодного Яру, а коли збільшовичений полк під командуванням Хименка наприкінці січня 1919 року повстав проти Центральної Ради, курінь Холодного Яру взяв участь у придушенні виступу. Успішні для холодноярців бої відбулися і наступного місяця.
На початку березня курінь Холодного Яру увійшов до
3-го Гайдамацького полку армії УНР під командуванням Омеляна Волоха й отримав назву 4-го куреня... А Василь із рештою козаків 10 квітня “підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність”.
До “Холодноярської держави” входили Мельники, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубіївка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка, Трушівці, Чорнявка, Полуднівка, Янівка, Сагунівка, Топилівка, Шабельники, Тіньки, Бужин, Боровиця та низка сіл за залізницею. “Столицею” були Мельники, “резиденцією” отамана - Мотрин монастир, на найвищій дзвіниці якого чатував черговий і в разі небезпеки бив у дзвони. За їхніми звуками селяни довідувалися, з якого боку і хто насувається - піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.
Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд - на збірку викликалася дієва сотня, три удари - обидві сотні.
Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.
“Брати-селяни і козаки! - говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. - Настав час всім кращим синам України, синам волі... взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це ледарі, дармоїди, ледацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, - всі до єднання, до зброї, до тісної організації”.
|
|
| Семен Чучупак |
Повстання літа 1919-го року було грандіозне: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі. Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна. Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя і Петра Чучупаків успішно воював і проти білогвардійців, зокрема, на початку січня 1920 року холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас. Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
Слід зауважити, що частина повстанців боролася проти чужинців під радянськими гаслами, інколи й під червоними прапорами. І в цьому нічого страшного нема, адже Ради самі по собі не страшні. Суть у тому, хто керуватиме ними.
Повстанці визнавали “радянську владу”, “поскільки вона буде в контакті” з ними. Типовим документом, який з’ясовує ставлення повстанців до “влади Рад”, є протокол зборів Деревенецької волості, що на Черкащині. У ньому є вимоги усунення з державних посад євреїв, створення адміністрації виключно з українців, формування української - національної за складом - армії, а також рішуче заперечення комуни. Як бачимо, українські селяни розуміли гасло “Вся влада Радам!” як “Вся влада українцям!”
Не дивно, що після вигнання денікінців з України військовий міністр Росії Троцький узяв курс на ліквідацію “українського професійного повстанства”. Він вважав, що “необхідно роззброїти всіх повстанців, щоб вони знову не повернули зброю проти нас”, а невдовзі розстріляти їх (“совєтська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що це шкідливий елемент”) .
Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції червоних не давали суттєвого результату. Це визнавали й самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива-2 Лєнговського: “За останні дні з’ясувалося, що бойові дії проти повстанців у районі Звенигородського, Чигиринського, Таращанського, Канівського, Уманського повітів марні, якщо кожного разу після того, як (червоні) війська очистять місцевість від бандитів, не буде очищена місцева влада… Є деякі волості, де війська вже по 4-5 разів розбивали загони бандитів, завдавали їм страшних втрат, але після відходу військ ішли в інші райони, бандити потрохи знову збираються…”
У лютому 1920 року армія УНР прийшла на Чигиринщину. Це було велике свято єднання двох українських збройних сил. 12 лютого в Медведівці командарм Михайло Омелянович-Павленко скликав командирів і начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники, як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко. За-просили і Василя з Петром...
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: “...Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам’ятники - Чигирин і Суботів, монастирі - Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила... нарешті сама природа - Дніпро, балки, кручі й великі... ліси - все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці... дали немало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини”.
І сказано це про повстанську організацію в зимовий період - несприятливий час для розвитку повстанства. А створили її брати Чучупаки...
«Вмираємо за Україну!»
Коли частини армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних. Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Піднесення спричиняло й стрімке наближення весни...
Та повстанська весна 1920-го почалася з трагедії… 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при мельничанській дорозі до Мотриного монастиря, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична грізна обітниця помсти”, - згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.
За кілька днів у ЧК розстріляли Петра... Попри смерть отамана та начальника штабу, Холодноярська організація не розсипалася. Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Чигиринщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду. Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію навколо національно-визвольної ідеї, а не своїх осіб. Отамани загинули, але не загинула ідея... Довкруги неї й об’єднувалися все нові й нові козаки. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра - Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак - член Холодноярського повстанського комітету.
Завдяки Юрію Горлісу-Горському слава про братів Чучупаків через поле забуття докотилася до наших днів. 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України” та за участю ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак гайдамакам Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники на могилу до Василя Чучупака щороку з’їжджаються українці різних земель.