|
|
У цім році, що настав,
Почнемо ми, браття,
Повісті оті старі
Про пригодницькі шляхи
Ігоря в поході.
А почати пісню цю
Мусимо ми вчасно,
Не по вигадках Бояна,
А по спогадах сучасних.
Почнемо ми повість цю
В році 1190-тім,
Бо ще часто на Русі
Згадують ту битву,
А в соборах та церквах
Справляють молитву.
Не по вигадках співця,
Бо то неправдиво.
Той Боян-співець, якщо
Щось співав, то стрибав
По тих струнах дзвінких
Пальцями тонкими,
Сірим вовком по землі
Стрімголов він слався,
Попід хмарами орлом
Сизим розкидався.
Та згадавши скоромовно
Про часи усобиць,
Він все далі розливався
Та все далі линув.
Пускав 10 соколів своїх
В лебедину зграю;
Зграя зразу ж та співала
Славу Ярославу,
Що зарізав у двобої
Редедю косожського,
Та хрещенику Ярослава -
Роману - співали.
Тож Боян, брати, пускав
Соколів не тих він,
Що в небі шугають
Та птахів ганяють.
Тож він спритні, худі
Пальці свої розкладав
По струнах,
А ті струни вже самі
Тим князям співали.
Від того старого ми
Зачнемо Володимира,
А продовжимо повість цю
До нашого Ігоря,
Що свій розум втяготив
Тягарем тим хворим,
Серце своє нагострив
Доблестю до бою;
Ратним духом бойовим
Увесь переповнився,
Що полки повів свої
У половецькії степи
За край Руської землі -
Де живуть кочовики.
Як поглянув Ігор-князь
На сонце ясненьке,
Що зависло над обрієм
Місяцем тоненьким,
То угледів небо він
В темряві, у зорях,
А дружинників своїх
В розпачі та в горі.
І сказав Ігор-князь
Слово русичам:
«Ви, дружина моя,
Та брати ви мої!
Потраплять у полон -
То не хитреє,
А рубатись - на смерть -
То почесніше.
Так сідлаймо ж, брати,
Швидконогих коней.
Хай вони нас несуть
В придонецькі степи,
А там синій Донець
За Шелом’ янем».
Захворів князів ум
Тим походом у степ,
Не зважав на
Провіщання сонячне:
«З вами, русичі, спис
Я зламав би в степу,
Де шумлять ковили,
Я шоломом води
Зачерпнув би з Дінця,
А то й з вами б зложив
Буйну голову».
Ти Боян-соловей
Стародавніх часів!
Як би ти цей похід
Розповів у піснях,
То по віттях
Стрибав би зігнутим,
Попід хмарами б ти
Сизим орлом шугав
Та співав би про те,
Що відбулось у наш час,
По стежках та по горах
Торяні блукаючи?
Ти співав би
Про Ігоря-блукалу так:
«То не буря несе соколят
У поля, гурти галок не
Степом несе до Дінця».
А то й так би співав
Наш Бояне-блукач:
«Іржуть коні за Сулою,
за Рікою, дзвони дзвонять
У Києві славу,
Стяги лопочуть,
Сурми сурмлять
В Путивлі
Та в Сіверському-Новгороді».
Ігор брата жде свого -
Князя Всеволода,
А зустрілися то й домовилися.
Промовляв же йому
Сильний Всеволоде,
Промовляв же йому
Святославович:
«Ти єдиний мій брат -
Любий Ігоре мій -
Ми ж з тобою оті
Дві скибиночки,
З коровайчика Святославичів,
Так сідлай, брате мій,
Своїх коней мерщій,
Бо мої, щоб скакати у степ,
Вже осідлані
Та під Курськом походу чекають;
А куряни мої,
Що з дружини бійці,
Повивались під сурмами змалечку,
Під шоломами колисалися,
З вістря списа вони молочко попили,
А степові шляхи
Їм знайомі усі,
І яруги круті,
Та стежинки вузькі;
Сагайдаки у них
Завжди з стрілами,
Луки начебто струни натягнуті,
А шаблі у ножнах
Гостро точені.
Мов голодні вовки,
Линуть степом вони -
Князю слави шукають
Та здобичі».
Тоді Ігор, наш князь,
Став в злате стремено
Та й поїхав по чистому полю.
Сонця тьма закривала стежки,
Незнайомі путі,
Ніч погрозливо все
Навкруги накрила;
Розбудила птахів,
Сполошила звірів,
Сіромахи по балках завили;
Сивий сич на сосні
Віщував повесні:
«Не ходи, князь,
На Волгу далеку»
Й Помор’я,
Не скакай по Сулі,
Не тривож ти Сурож, Корсунь
Та ідола в Тмутаракані».
Зарипіли вози
У степу поночі,
Мов тих лебедів
Зграя весільна -
То біжать до Дінця
Навпростець, навмання
Половецькі полохливі стани.
А в дібровах птахи -
До біди, до біди,
А в яругах вовки
Виють натужно...
Ігор військо веде
До Дінця, до Дінця;
Брешуть лиси з ярків
На човнисті щити.
Шелестить ковила,
Устилає імла...
О, за довгим горбом
Вже ти Руська земля -
За Шелом’янем!
Ніч повільно відступає,
Зірка вранішня встає,
День новий тим сповіщає,
А туман пливе, пливе,
Мов холодним покривалом,
Вкрив ярки та балки;
Солов’їний свист заснув,
Загалділи галки.
Рівне поле вздовж ріки -
Вже там Ігоря полки;
Довгими щитами
Обступили щільно вряд
Та й битви чекали.
Так було в п’ятницю там:
По болотах, вздовж ярків
Гарсала дружина,
Мов ті стріли, понеслись
Розгонять кочовиків -
Князю добувати славу,
А собі забаву.
Здобич для жінок своїх.
Брали у полон дівчат,
Загорнувши в килими,
Оксамити, ковдри їх,
Золотом розшиті,
Кожухами ж та свитками
Своїми топтали -
На болотах та річечках,
Де коні вгрузали.
Стяг багряний та корогву,
Бунчука на списі -
Здобули своєму князю,
Ще й стремена срібні.
Перемога! Слава! Слава!
Хоробрій дружині,
Святославовичу ж теж,
Хороброму слава!
Дріма в полі на роздолі
Хоробра дружина -
Зграя Ольговичів
Здалека забігла -
Тим соколам, тим кречетам,
Та воронам чорним
Народилась та дружина,
На кривду з’явилась...
Скаче половецький Гзак -
До Дінця слід топче,
А за ним, мов сірий вовк,
Хан Кончак тупоче.
Другий ранок -
Інші зорі світло зустрічають;
Кров червона в їхнім сяйві
Ранок сповіщає.
Чорні хмари повзуть небом
У різнії боки,
Сині блискавки стріляють -
В озерах палають;
Їх чотири в степу сивім,
Солоних, як море.
Грім гримить,
І хмари сунуть:
Бути грозі над полем.
З Дінця летітимуть
Швидкі стріли,
Тріщатимуть довгі списи,
Гострі шаблі кресатимуть
Залізні шоломи.
А ти, Русь! В імлі зникла
За тою горою!
Вітри віють понад лугом,
Полки Ігоря стоять,
А від озера, мов хмари,
Стріли ворога летять;
Земля стогне,
Збаламучена вода в річках,
Голоси гудуть у полі,
Перегукуються -
То половці від озера
Та від Дінця насуваються;
Вражі діти обступили
Полки руські округи -
На тім полі біля річки
В луці їх закрили,
А русичі хоробрії заслонилися
Щитами-човнами -
Захистилися від ворога -
Стали над водами.
Ти, хоробрий Всеволоде!
Стоїш ти на лузі
Та кидаєш стріли хвацько,
А там, де дружина -
Мечі ковані гримлять
По чужих шоломах.
Ти поскачеш,
А де ти - бій кипить жорстокий,
Свистять шаблі,
Та й летять голови поганих.
Скачеш далі,
І шолом твій золотий
Серед пилу, лісу шабель,
Мов сонце, палає.
Ти, хоробрий Всеволоде,
Осудив ти брата,
Той похід його невчасний.
У бою посеред поля -
У степу чужому,
З братом Ігорем забули,
Про все, що є вдома,
І про смерть ви з ним забули,
Та й про той Чернігів,
І про батька, і про місто
З золотим престолом.
Князь хоробрий Всеволоде,
Глібовну забув ти -
Свою милу жінку-ладу,
Порадницю й друга.
Були січі на Торяні
В часи Ярослава,
Міжусобицькі походи
Їх діда Олега,
Що ховав поза мечами
Змови, кривду, війни,
А по землях руських сіяв
Нещастя та стріли.
Як вступав Олег в стремена
У Тмутаракані,
То дзвін той далекий чує
Ярослав великий.
В Чернігові ж Володимир,
Почувши ті дзвони,
Озираючись, як завжди,
Зачиняв ворота.
Похвальби Бориса-князя
Привели до битви.
Він на Каніні миленькій
Свою голову зложив
За Олега хороброго.
На лугу, на узбережжі
Всю дружину положив.
З тої січі Святополк
Вивіз батька вбитого;
Два угорські іноходці,
А між ними тіло,
По дорогах лісових
Його колихали;
До Києва, до Софії -
Там і поховали.
З Гориславичем Олегом,
Даждьбога онуки,
Воювали між собою,
Гинули на січах.
То мирились, то знов бились;
Свої міста обносили
Мурами міцними,
А сварки поміж князів
Точились, точились.
Хлібороби на Русі
Рідко попадались,
А ворони трупи дерти
Частенько злітались;
Щоночі галки галділи,
Збирались в дорогу -
В ті місця, де смітища
У полі смерділи.
То було в пройдешні війни,
В минулі походи,
А от битви ж отакої
Не чувано ні тепер, ні тоді.
З ранку, з досвіта, до ночі,
З ночі знов до ранку -
Шаблі крешуть,
Летять стріли -
Бій кипить у полі.
Чорна земля половецька
Кров’ю тут полита,
Під копитами кістками
Білими вся вкрита.
І гриміла битва та
Не на руськім полі,
А в степу половецькім -
Ковильнім роздоллі...
Зашуміло, задзвеніло
В темряві до ранку,
Ще до утрішніх зірок,
Сірого світанку:
То князь Ігор завертає
Полки, що тікали, -
Ті, що Всеволода-князя
У біді кидали.
Бились день,
І другий бились.
На третій опівдень
Впали Ігореві стяги
В пилу поодинці.
Розлучили друзів там,
Братів розлучили -
На березі на сирому
Річечки Каяли.
Не достало всім вина
З крові їм напитись:
Той в полоні,
Той загинув,
А тих, що тікали,
Порубали вражі шаблі,
В озері втопили.
Завершився пир кривавий
У чужому полі.