|
|
| Команда Тернопільської комунальної класичної гімназії «Гімназійна січ» (у центрі директор гімназії В.Тригуба, педагог-організатор С.Петрик, учитель історії В.Сидорко) |
У Тернополі учні комунальної класичної гімназії вступили до лав реєстрових козаків.
Якось довелося почути розмову двох школярів. «Я вчора всю бібліотеку перерив, щоб відповідь знайти. Здається, не дуже складне запитання, а як вникнути»… — ділився думками один. «А ти що хотів, щоб було зовсім легко? — відповів інший. — Про козацтво, його традиції останні десятиліття мало згадували. А це ж такий історичний пласт!». Хлопці настільки захоплено розповідали один одному про те хто і що дізнався нового про життя та побут козаків, що мимоволі прислухалась. Тим більше, й сама цікавилась темою.
— Не дивуйтесь, що діти так активно цікавляться історією козацтва, — пояснив голова Тернопільської обласної організації Українського Реєстрового Козацтва Михайло Андрунців. — Для школярів і студентів проходить конкурс «Козацький край», тож колективи зацікавились. А учні, розмову яких ви чули, — це вихованці Тернопільської комунальної класичної гімназії, де Віктор Кирилович Сидорко організовує цю роботу.
Досі про Віктора Кириловича тільки чула: історик, прекрасний педагог, організатор, 42 роки пропрацював директором школи, з яких 27 — в одній із найбільших шкіл міста — одинадцятій. Тож уявляла, що це людина вольова, владна, безкомпромісна, схильна до диктату. При зустрічі з’ясувалося, що, хоч і чотири десятиліття наклали на його характер «менторський» відбиток, але загалом — це людина поступлива, м’яка, щира й ерудована.
|
|
| З книгою до перемоги у конкурсі «Козацький край» |
— Вікторе Кириловичу, за фахом ви історик, тож, очевидно, добре обізнані з різними історичними періодами у розвитку нашої держави. Чому саме козацтво найбільше вас зацікавило?
— Я закінчив історичний факультет Чернівецького університету, тож цю науку, що розповідає нам не лише про минуле нашого народу, а й вчить як треба будувати теперішнє та планувати майбутнє, дуже поважаю і люблю. Особливою сторінкою в історії нашої держави є козацтво. Його міцний дух, патріотизм, здатність до самопожертви в ім’я вітчизни — основа, на якій трималося українство. За Радянського Союзу що ми знали про козаків? Хлопці у широких червоних шароварах, на голові з оселедцями жили на Січі, билися з поляками та турками… А з гетьманів козацьких хіба добре про Богдана Хмельницького були обізнані й то через те, що він погодився на союз із Росією. Козацтво, як і вся Ук раїна, описувалося «шароварним», малоосвіченим, мало не диким. А тим часом це була добре організована, навчена, дисциплінована спільнота. Я зацікавився козаками ще у доперебудовний період: випадково, з великими труднощами потрапив до рук тритомник Дмитра Яворницького «Історія запорозького козацтва». Як чудово там змальовані козаки, прекрасна природа, серед якої жили ці люди! Сім січей було розташовано на Дніпрі. Кругом густі, високі трави, що ховали навіть волів, на яких мандрували степом чумаки. Там козацькі десятки стояли на чатах, щоб ворог не підступив. Кожна дрібниця у їх побуті, навчаннях була продумана. Тут загартовувався справжній український вольний дух, формувалася національна свідомість, гордість. Коли Михайло Андрунців приніс до гімназії перший номер газети «Україна козацька», директор нашого навчального закладу, людина творча, зацікавлена у новаціях, Віктор Костянтинович Тригуба познайомив з виданням нас, учителів. Я був приємно здивований і втішений тим, що є люди, які прагнуть відновити козацьку ідею, зацікавити цим молодь через організований виданням конкурс «Козацький край».
— Практично ви взяли на себе основну роботу щодо участі у цьому конкурсі?
— Не зовсім. Уся наша гімназія буквально живе ним. Якщо знаходимо відповідь на якесь із запитань, то її переповідають один одному учні й учителі. Кожен намагається долучитися бодай найменшою допомогою до конкурсу. Важливо, що діти, шукаючи відповіді на запитання, збагачуються знаннями. За сприяння Віктора Костянтиновича Тригуби учительський та учнівський колек тив гімназії вирішив не обмежуватись лише участю у конкурсі. Ми створили при гімназії козацький осередок, громадську організацію. Наша команда «Гімназійна січ», до складу якої входять учні старших класів, особливо зацікавилася цією роботою. На роковини Переяславської Ради третій Великій козацькій раді команда відіслала телеграму–привітання від молодого покоління. Не сподівались, що буде відповідь на неї. Яким було здивування і радість, коли отримали від гетьмана Українського Реєстрового Козацтва Анатолія Шевченка листа! Діти зрозуміли, що робота, яку вони виконують, дуже важлива не лише для них, у її успіхові зацікавлена й гетьманська старшина.
— Чи не вся гімназія у козацькому осередку. Залучаєте й найменших учнів, дівчаток?
— Звичайно. За віком члени організації у нас поділяються на «Козачат» (дівчатка — «Лелі»), «Соколів» (дівчата — «Дани») та «Джурів» (дівчата — «Берегині») — це найстарші. Намагаємося, щоб навіть наймолодші школярі за своїми можливостями долучалися до роботи в осередку.
— Знаю, що ви дуже активно працюєте над конкурсними запитаннями.
— Конкурс трохи важкуватий, але дуже цікавий. Щоб ефективніше працювати, ми розділилися на групи, кожна з яких розробляє окреме питання. Доводиться перегортати гори літератури, щоб дати повну, вичерпну відповідь. Капітан команди, учень шостого гімназійного класу Михайло Содомора, дуже допомагає мені. Загалом, усі хлопці та дівчата з ентузіазмом працюють, а ми, вчителі, намагаємося підтримати у них бажання пошуку, пізнання.
— Щось найбільше запам’яталося за час роботи над першим туром конкурсу?
— Ще раз пересвідчився, що світ дуже малий, тісний. Ми відшукували дані про гетьмана Юрія Франца Кульчицького. Він із села Кульчинець Самбірського району на Львівщині. По зернині збирали інформацію про нього і тут раптом виявляється, що секретар-машиністка нашої гімназії з цього ж села, кожен житель якого колись мав прізвище Кульчицький. Саме Юрій Франц врятував Відень від турків. Віденці готові були віддячити йому за це щедрими дарами, а козак попросив лише віддати 300 мішків сиво-зеленого зерна кави, захопленого у турків. Вперше він заснував у Відні справжню кав’ярню, яку назвав «Під синьою пляшкою». Приміщення перебудував на український лад. Разом із дружиною Марією приймали там гостей лише у національних українських костюмах. Таким був міцний національний дух у козацтва! Його необхідно й тепер виховувати. Щоб козаки були прикладом для оточуючих: поважали старших, батьків, у побуті були вихованими, любили свою батьківщину і готові були відстоювати її незалежність. Ми повинні виховати справжніх громадян – патріотів України.
— Але це загальнолюдські якості й чи неодмінно виховувати їх через козацтво?
— Ми багато говоримо про те, що нація повинна об’єднатися навколо ідеї, щоб далі розвиватися. Ідея козацтва повинна стати національною, бо в українців у жилах тече козацька кров. Я родом з Чернігівщини. Це козацький край. По батьковій родині прадіди — козаки. Ще жива моя 93–річна тітка, яка розповідала, що Головки (так називали на вулиці моїх прадідів) були з козацького роду. Від прабабці до бабусі, мами, тепер — до нашого покоління перейшов вишиваний рушник. Йому далеко понад сто років — він з тих часів. А Тернопілля наше хіба не козацький край? Має бути загальнонаціональна ідея, що об’єднає українців. Вона — у козацтві.
— Але ж козацьких організацій є чимало…
— Тут у нас, як у тому вислові: де два козаки, там три гетьмани. Я уважно ознайомився зі статутом реєстрового козацтва і скажу з упевненістю: саме реєстрові козаки повинні стати стрижнем, навколо якого б об’єдналися інші козацькі структури. Усі козаки повинні бути під єдиним керівництвом, тоді питання національної ідеї через військово-патріотичне, духовне виховання вибудовуватиметься на державницькій основі. Необхідно, щоб гетьман реєстрового козацтва Анатолій Шевченко, як найавторитетніша особистість серед козаків, домігся, щоб у школах у формі факультативів, позакласної роботи діти серйозно вивчали історію козацтва. Іншого шляху формувати національну самосвідомість немає. Історію козацького руху активно повинна висвітлювати преса, щоб широкий загал проймався козацькою ідеєю. Добре було б, наприклад, на свято Покрови оголосити місячник козацької слави. Михайло Васильович Андрунців працює над тим, щоб ініціювати та впровадити ці ідеї в області.
— На прикладі вашої гімназії можна сказати, що перші кроки вже зроблені?
— Очевидно, що так. Поняття «козацтво» невід’ємне від церкви, духовності, патріотизму. Переконаний, що великий внесок до виховання національносвідомих громадян нашої держави може зробити якраз школа через впровадження ідеї козацтва. Ви б побачили як горять очі у наших школярів–гімназистів, коли вони слухають розповіді про козаків, коли обмінюємося знайденим у біблітеках матеріалом! Наразі працюємо з ними над другим туром конкурсу. Бажання виграти у них — величезне. Хіба я можу їх підвести? Влітку у відпустку не піду, бо ж працювати нам необхідно буде над конкурсними завданнями. Та мені й не звикати — за 42 роки роботи у школі тільки двічі брав повністю відпустку.