|
|
Нещодавно за підтримки Донецького обласного товариства імені Олекси Тихого побачило світ історичне видання «Не можу більше мовчати». До цієї скромної за художнім оформленням, але глибокої за змістом книги увійшли усі маловідомі до цього часу статті, розвідки, епістолярна спадщина талановитого педагога і публіциста, філософа, патріота, члена-засновника Української Гельсінкської групи Олекси Тихого, написані на волі і в ув’язненні у 70-80 роках минулого століття.
Доповнюють мужній образ нашого славного земляка, цієї світлої, непересічної особистості, теплі спогади його побратимів, колишніх в’язнів «есесерівських» концтаборів Євгена Сверстюка та Василя Овсієнка, сина Олекси Володимира Тихого, рідкісні чорно-білі фото, знайдені нещодавно у батьківській хаті і передані до Дружківського історико-краєзнавчого музею.
Що О. Тихий мав стійкий козацький характер, засвідчують усі, хто знав цю на перший погляд урівноважену, навіть лагідну людину (напевне, і прізвище мав відповідне, як образно, влучно це могли робити на Запорозькій Січі). Свою національну належність, гідність Олекса намагався доводити навіть за гратами - поведінкою, зовнішнім виглядом. Про це у першому фільмі про Олексу, знятому кінематографістами із Дружківки Донецької області, говорить колишній політв’язень Левко Лук’яненко, згадуючи майже легендарні козацькі вуса Тихого, які той щоразу відпускав, потрапивши у табір, і які ніколи саморуч не збривав. За тих умов це було своєрідним актом протесту проти свавілля, наочним безстрашним підкресленням своєї національної ідентичності. Тюремники-охоронці боялися тих хвацьких Олексиних русявих вусів, як гострих козацьких шабель. Вони просто божеволіли від такого зухвальства нескореного українця.
Ось як згадує про це у книзі «Не можу більше мовчати» інший колишній політбранець радянської системи Василь Овсієнко, який сидів з Тихим у таборі: «Кожної неділі ведуть нас до лазні, де відбувається одна й та сама процедура: «Тихий, збрийте вуса». Тихий мовчки складає руки за спиною, демонструючи, що він того не робитиме, але й опору не чинитиме. Сідає на стілець. Банщик Грицько Кондратюк, постригши машинкою голову (цьому Тихий не противився), так само мовчки подає машинку наглядачеві, і той зістригає вуса. Ми не раз казали Олексі, що, може, на цьому не варто стояти, але він був упертий: «Якщо сьогодні поступлюся - завтра завимагають ще чогось». Це - принцип. Один відступ від принципу поставить тебе у ряд безпринципних. Яким несть ліку і числа».
Що характерно, на волі О.Тихий вуса не відпускав, лише - за гратами. Адже вуса - це ознака воїна, які додають обличчю вигляду мужнього, неприступного, навіть - войовничого. Тож нічого дивного немає у суцільній, поголовній вусатості славних запорозьких лицарів-козаків. Ото уже, справді, кого не можна уявити без цього атрибуту мужності і чоловічого шарму!
|
|
| Меморіальний знак на подвір’ї Олексієво-Дружківської школи, де свого часу навчався і викладав Олекса Тихий |
І про те не міг не знати Олекса Тихий, який дуже добре розумівся на історії козацької доби. Як відав він і, певне, про те, що вуса мало було мати. Вони ще мусили бути у відповідному вигляді - у стані бойової готовності. Саме з такими вусами ми й бачимо Олексу на унікальній фотографії, зробленій, коли він був уперше ув’язнений під час так званої «хрущовської відлиги», у травні 1957 року. А ось обвислі вуса, які він, як і його в’язні-побратими Левко Лук’яненко, брати Горині, В’ячеслав Чорновол, носив за колючим дротом уже під час своїх наступних табірних випробувань, теж мали своє символічне значення. Недарма ж у народі їх тихо називали - «сум України».
Але не лише характером, поведінкою, зовнішнім виглядом О.Тихий підтверджував свою належність до козацького роду. У своїй різноплановій публіцистичній творчості він, що цілком закономірно, не оминав історичної теми, зокрема її складової - запорозького козацтва.
Як свідчення тому наведемо лише уривок із його аналітично-публіцистичної статті «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області».
У XVI столітті за Дніпровськими порогами оселяються козаки. Це українська молодь, що йшла в дикі, незаселені місця захищати рідний край від нападів кримських татар та підлеглих їм орд, що кочували в дикому степу та на Північному Кавказі. Козаки жили кошем, вибирали собі отамана і, щоб відомстити татарам та ради здобичі (козацький хліб), робили напади на Крим та інші міста по узбережжю Азовського та Чорного морів. Відвага, героїзм, військова доблесть козаків оспівана в тисячах народних пісень, у думах та художніх творах укра¬їнських та іноземних митців.
Уже в XVI, а особливо в XVII столітті, на території нашої області з’являється багато сторожових постів (паланок) запорозьких козаків, як, наприклад: Зайцівська, Ясинуватська, Домаха, Першаківська, Бахмутська, Святогорівська та інші. Спочатку там протягом літа несли сторожову службу безсімейні чоловіки, а згодом почали селитися сім’ями, утворюючи хутори. І з роками таких поселенців-козаків було щораз більше. Основними рисами наших предків були волелюбність, безстрашність, сильна любов до України, свого народу та його віри, заради яких вони ризикували життям і долею своїх дітей. Тяжка була доля полонених. Бранців-чоловіків приковували до весел на галерах, жінок та дівчат продавали в рабство та гареми, а з хлопчиків робили яничарів (рабів-воїнів) кримських ханів та турецьких султанів. Хлопчиків-бранців учили війсь-ковій справі, виховували ненависть до всіх народів, а особливо до рідного, любов до мундира, нагород та похвал з боку начальства.
Запорожці вважали себе вояками польських королів, а після успішної війни Богдана Хмельницького проти Польщі та періоду у підданстві Московської держави, на основі березневих статей 1654 року, - вояками московських царів. Але запорожці не визнавали над собою ніякої (нічиєї) влади і становили незалежну військову республіку.
Після посилення польського гніту на Правобережній Україні в XVII столітті почалося масове переселення українських селян на незайняті території, що були землею Московської держави. Люди селилися слободами і теж зазнавали руйнувань та полону від різних кочових орд. Потім з них були утворені слобідські козацькі полки. Частина колишньої Слобідської України входить до складу Донецької області (Слов’янський, Краснолиманський, Артемівський р-ни). Частина області колись входила до складу земель Війська Донського (Амвросіївський, Тельманівський, Новоазовський р-ни).
Після обмежень Петром І та знищення Катериною II Гетьманщини (самоврядування на Україні згідно з договірними умовами з царем Олексієм Михайловичем), а потім і знищення Запорозької Січі московські царі надавали дворянські права та привілеї колишній козацькій старшині, закріпачували селян-землеробів (посполиті) та козацьку бідноту. Царі роздавали землі запорожців своїм фаворитам, військовій знаті, пере-селеним з Криму грекам, німецьким колоністам (звільняючи останніх від будь-яких податків на 50 літ та військової служби назавжди), переселеним євреям, сербам, амністованим розкольникам.
Запровадження кріпосного права, посилення гніту, податки, малоземелля викликали бунти, особливо серед бідноти, котра, зокрема, брала участь у селянських війнах під проводом Степана Разіна, бахмутського отамана Кіндрата Булавіна. Але ні утиски, ні сваволя поміщиків не перешкодили нашим волелюбним предкам передавати від покоління до покоління чарівні українські пісні, казки, думи, обряди, традиції і наш найдорожчий скарб - мову.
У другій половині XIX ст. починається бурхливий розвиток промисловості в Донбасі. У пошуках ліпшої долі сюди на заробітки тягнуться тисячі людей, особливо з перенаселених центральних губерній Росії. Міста нашої області стають в основному російськими. Але на шахти та заводи йшла й частина обездоленого безземельного українського селянства. Капіталісти та царські чиновники не дбали про культуру та освіту трудового люду. Шкіл було дуже мало - і ті російські, німецькі та єврейські. Українське населення мусило або русифікуватись, або залишатись без будь-якої освіти. Але і в той тяжкий час не вмерли почуття національної гордості і культура українців у Донбасі.
Ось така, не надто весела, історія про козацькі вуса Олекси Тихого, і, як ви зрозуміли, - не тільки…
Про Олексове мужнє козацьке серце, відвертий характер, принциповість за будь-яких обставин, любов до України яскраво свідчить і його публіцистичне слово, чимала епістолярна спадщина. Чого лише варті, окрім досліджень про славну козацьку минувшину, його педагогічні та культурологічні розвідки, що торкалися найактуальніших проблем у тогочасному житті українства. Своєї значимості вони не втрачають і сьогодні. А тоді, у лабетах тоталітарної системи, потрібно було мати неабияку мужність, щоби вивести на папері слова «Не можу більше мовчати» і суворо дотримуватися свого життєвого кредо до самого скону.
З нього міг би стати провідний вітчизняний педагог, відомий публіцист чи громадський діяч. Але режим жорстоко відлучив його від дітей-учнів, відібрав можливості друкувати правдиві статті, книжки, позбавивши волі майже на все свідоме життя.
Колись із-за грат побратим Олекси Тихого поет-страдник Василь Стус написав пророчий поетичний рядок: «Народе мій, до тебе я ще верну…» Ці слова можна повністю віднести і до долі Олекси. Крізь десятиліття моральних і фізичних тортур, зумисного замовчення, штучного забуття, його ім’я та літературна спадщина, хай повільно, але впевнено повертається до народу, нащадків. І цей справедливий історичний процес уже нікому, нізащо не зупинити. Бо назва йому - народна пам’ять.
Про все це ґрунтовніше можете довідатися, звернувшись у Донецьке обласне товариство імені Олекси Тихого, яке п’ять років тому зорганізував і енергійно керує місцевий підприємець, палкий патріот України, рідного краю Євген Шаповалов. Це саме за його активної підтримки й участі на батьківщині Тихого, на подвір’ї Олексієво-Дружківської школи № 14, де він навчався і викладав, зведено пам’ятну стелу, видано декілька унікальних книжок творів славного земляка, спогадів про нього, обладнано куточок
О. Тихого у місцевому музеї, проведено разом із газетою «Наша Дружківка» (редактор Євген Фіалко) конкурси «Хто такий Олекса Тихий?» та «Десять видатних земляків», де перше місце дружківчани віддали О.Тихому, організовано традиційні поїздки до Києва - на Байковий цвинтар, де його перепоховано разом із Василем Стусом та Юрієм Литвином, велопробіг містами Донеччини і Харківщини, присвячений пам’яті земляка, інші заходи.
...А щодо козацьких вусів, то за будь-яких обставин, попри наше невизначене сьогодення, зберігайте оптимістичний настрій, веселу вдачу, пам’ятаючи слова класика літератури, нащадка гострих на язик і влучних щодо виразу славних хлопців-запорожців: «Чоловік без вусів - все одно, що жінка з вусами!»