|
|
| Драматичний гурток с.Гусакового Звенигородського повіту |
До редакції газети «Україна козацька» надходять листи, в яких містяться схвальні відгуки щодо серії матеріалів, поданих під назвою «І повіє огонь новий з Холодного Яру». У кількох останніх числах часопису ми друкували уривки з книги відомого в Україні історика Романа Коваля «Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру та Чорного лісу» - видання історичного клубу «Холодний Яр». У біографічному нарисі про першого кошового відродженого
у 1917 році українського козацтва Семена Гризла автор пропонує читачам деякі матеріали та факти, що публікуються вперше саме в нашій газеті.
(Початок у № 15-20)
Звенигородський кошовий Семен Гризло
Завдяки Михайлові Григоровичу Іванченку та Іванові Макаровичу Гончару до наших днів дійшла групова світлина, найпевніше, 1917 року, - світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній - 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиванках, хлопці - в шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна - дружина вчителя із с.Моринці. Всі молоді та юні, середній вік - близько 18-20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун... Обличчя - чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У третьому ряду в центрі - учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить його дружина - Ярина Ферапонтівна Русалівська з Гусакового.
Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасну любов?
Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим?
Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 року опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді.
Семен Григорович Гризло з Катеринополя, козак з неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став видатною постаттю в історії нашої Батьківщини - першим кошовим відродженого українського козацтва.
Містечко, де 10 квітня 1889 року народився Семен Гризло, колись називалося Калниболото. Саме козаки цього містечка заснували на Запорожжі Калниболотський курінь, а на Кубані станицю Калниболотську. Потім містечко перейменували на честь цариці Катерини, яку Тарас Шевченко називав “вражою матір’ю” (як не дивно, борці проти царизму більшовики за 80 років своєї влади так і не змінили назви, мабуть, через те, що в розбудові імперії були спільниками).
|
|
| Драматичний гурток с.Гусакового Звенигородського повіту |
На стежку війни проти Російської імперії Семен Гризло став 1905 року як учасник повстання на броненосці “Потьомкін”, що, як відомо, закінчилося поразкою. Довелося катеринопільському козакові спокутувати вину перед російським царем аж у Сибіру. Подвиг моряка оцінили в 5 років заслання.
Під час Першої світової війни Гризло служив у 138-му вільнонайманому транспорті 28-го додаткового вільнонайманого обозного батальйону 5-ї Діючої російської армії. Збереглися його листи за 1914 - 1915 рр. до своєї дружини Ярини. Написані вони українською мовою. Листи сповнені таких звернень, як “люба дружино”, “голубонько моя”, “дружинонько”, “рибонько”, “люба Ярино”…
Лютневу революцію Гризло зустрів на рідній Звенигородщині. Разом із Никодимом Смоктієм узявся відроджувати українське козацтво, яке мало “захищати самостійність України й незалежність”. Спершу був козаком Гусаківської сотні, а на повітовому з’їзді Вільного козацтва у Звенигородці вже виступав як катеринопільський курінний. На з’їзді його обрали кошовим отаманом Звенигородщини. Слід відмітити, що ініціатор створення Вільного козацтва Никодим Смоктій зняв свою кандидатуру на користь Гризла. Цей випадок заперечує думку про те, що українці ніколи не поступаються один одному. Мине якихось два роки, і вже Гризло добровільно поступиться отаманством Іванові Лютому-Лютенку.
Звичайно, були й інші, протилежні, приклади. Юрко Тютюнник, наприклад, переповнений ревністю до успіхів земляка, ще з травня 1917 р. перешкоджав його діяльності, а у спогадах дав тенденційну оцінку, зокрема, назвав кошового “людиною з кримінальними нахилами”. Ось як Тютюнник писав про Гризла: “Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем “школи грамоти”. Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом”.
Таку вже мав особливість Юрко Тютюнник - мусив скрізь бути першим. Якщо для цього треба очорнити інших, не барився. У своїх мемуарах зневажливо висловлювався не лише про Гризла, але й про Симона Петлюру, Павла Скоропадського, Михайла Омеляновича-Павленка, Матвія Григор’єва, Андрія Гулого-Гуленка, Василя Тютюнника, Олександра Грекова та багатьох інших діячів визвольного руху. Про себе ж Юрій
Йосипович відгукувався винятково шанобливо.
А ось отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував Гризла як “дуже толкового, розумного чоловіка”. Позитивну оцінку дав і катеринополець Іван Тримайло: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий - правдивий козарлюга... Гризло був щирої, доброї натури - бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!”
Для оборони вольностей народу
На Звенигородському повітовому з’їзді у квітні 1917 р. делегати постановили, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші вісімнадцяти років. Зверталася увага, що до козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини.
Побували звенигородські козаки й у Києві: Семен Гризло і Андрій Чоловський з Катеринополя стали делегатами Національного конгресу. Невдовзі кошовий Звенигородського вільного козацтва взяв участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився в старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, з шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини, Грицько Шаповал, виступив на з’їзді. “Вільне козацтво, - заявив він, - не просило дозволу (Тимчасового уряду. - Ред.) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше... Якщо Вільне козацтво одержить наказ приїхати до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо...”
1 травня 1917 р. в інструкції із формування Вільного козацтва на Звенигородщині Семен Гризло писав: “Хай же буде по всій Україні вільне козацтво і тоді не будемо йти… “в москалі” і пропадати за чужі інтереси… Тоді ми будемо дійсними оборонцями рідного краю, неньки України. Будемо кувати свою долю і захищати України волю. Берітесь до праці. Бог Вам на поміч у доброму ділі. За неньку Україну, за її долю, за волю, за народ. Уперед!”
На підтвердження таких намірів Вільне козацтво Звенигородщини на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полку імені гетьмана Полуботка скинути в Україні російську владу.
3 липня 1917 р. у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо (хай і “демократичне”!), годі було чекати. Ще вночі 3 липня Микола Міхновський, організатор збройного виступу полуботківців, вислав зв’язкового до штабу Звенигородського коша Вільного козацтва з наказом у ніч на 5 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, й вирушити до Києва на допомогу. Менша частина козаків повинна була захопити станції Христинівку і Знам’янку та не допустити передислокації окупаційного війська.
Роззброївши росіян, звенигородці поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на станції Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями - на ст. Пост-Волинський), козаки дізналися, що вже нема чого їхати далі - Центральна Рада виступила проти полуботківців. Повні енергії і національного ентузіазму, звенигородці повернули назад - вони ж так вірили Центральній Раді! Дорогою завернули ще кілька ешелонів вільних козаків, що поспішали на допомогу полуботківцям. Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом.
У кожній сотні Вільного козацтва кошовий Гризло, окрім сотника, хорунжого, писаря, скарбника та санітара, нака-зав завести посаду бібліотекаря з похідною книгозбірнею - Гризло не тільки творив оружну силу нашого народу, але і просвіщав козаків. Найпопулярнішим твором серед вільних козаків були “Гайдамаки” Тараса Шевченка. Любили звенигородці й оповідання Адріана Кащенка.
Щоб надати козацькому рухові всеукраїнського масштабу, Звенигородський кіш ініціював і забезпечив проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Розпочався він у Чигирині 3 жовтня 1917 року. З’їзд перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин у козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, - згадував один із делегатів Яків Водяний. - Це були полковник звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників”.
На з’їзді козаки обрали Никодима Смоктія Генеральним хорунжим, а Семена Гризла - 2-м Генеральним осавулом, тобто третьою - після Павла Скоропадського та Івана Полтавця-Остряниці - людиною в ієрархії Вільного козацтва.
Коли російські більшовики у грудні 1917 р. почали завойовницький похід в Україну, на її захист чи не першими стали вільні козаки, зокрема, декілька сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули в район Шепетівки - Козятина - Вінниці - Вапнярки, щоб не допустити до столиці Другий гвардійський корпус Євгенії Бош. Павло Скоропадський у “Спогадах” зазначав, що козаки в боях виявили себе добре.
У грудні 1917 р. особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків. Фактично це була дивізія повного складу - з кінними та гарматними частинами. Така велика сила українського воїнства свідчила про організаторський хист і авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав.
Звенигородщина стала військовим центром українського козацтва. Звідусіль до неї тяглися зв’язки. Штаб Звенигородського коша Вільного козацтва перетворився на штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та Північної Херсонщини. Вільні козаки роззброювали частини російської армії, що поверталися із фронту. Так, демобілізувавши 6-й і 7-й драгунські полки, звенигородці здобули 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
Крізь заздрощі й наклепи
Військова слава Гризла не давала спокою Юркові Тютюннику, що втік з Києва на Звенигородщину. Свою появу у Звенигородці він пояснив незгодою з політикою Центральної Ради, яка звернулася по допомогу до німецького та австро-угорського війська. “Не погоджуючись із такою політикою, яку я вважав
контрреволюційною і антинаціональною, - писав пізніше Юрко Тютюнник, - я вийшов зі складу членів Центральної Ради, виїхавши на батьківщину у Звенигородський повіт...”
Дивно! Німці та австрійці на прохання Центральної Ради виганяють з України банди червоної Москви, а Тютюнник обурюється, на знак протесту виходить з Центральної Ради, до речі, вже відстороненої від влади Муравйовим.
Приїхавши на батьківщину, Тютюнник швидко переконався, що “богом” і “батьком” тут був не він, а інший чоловік - кошовий Семен Гризло. Погодитися з цим Тютюнник не міг. Як “виправити” ситуацію?
Насамперед треба було дискредитувати кошового. “За нього, - писав далі Тютюнник, - я взявся в першу чергу. Мені допомагав Демерлій (також член Центральної Ради), який поділяв мої погляди”. Вислів “також член Центральної Ради” свідчить, що Тютюнник, хоч і вийшов зі складу членів Центральної Ради, все ж виступав на Звенигородщині від її імені.
Проти Гризла було запущено перевірений механізм - чутки у зловживанні коштами та владою. Врешті заздрісники організували над кошовим судилище.
“Лихі вороги… ненаситні істоти, вискочки нещасні… ставши силою… та обманом на чолі справ повіту, рішуче, не стісняючись перед совістю і справедливістю, пустили між населення ріжну брехню проти мене, самопроізвольно, силою, кинули мене у в’язницю, не давши можливости освітити справу, не послухавши протилежної сторони. Утворюють свій несправедливий суд… Миколаївського времені… ложно підтасовують справу”, - писав Гризло вже у в’язниці. У цьому листі він нагадав, як у травні 1917 р. Юрій Тютюнник “на загальнім зібранні явно висказував своє недружелюбне відношення до органів (Вільного) козацтва”, вставляв палиці у колеса, а тепер, коли козацтво набрало сили, намагається захопити провід над ним, кинувши до в’язниці “першого організатора” Вільного козацтва...
Організація Юрком Тютюнником заколоту проти звенигородського кошового Гризла дасть підставу деяким історикам називати Тютюнника організатором Вільного козацтва. Було б смішно, якби не гірко!
Не слід забувати, що переворот Тютюнник намагався здійснити під час боїв, які вело звенигородське козацтво проти банд Муравйова. Попри заколот у Звенигородці, козаки на фронті продовжували запеклу боротьбу.
“Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, - згадував той же Юрко Тютюнник, який до цієї перемоги не мав жодного стосунку. - Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8000, з них 4620 - звенигородці. Вони прибули з власною артилерією і кавалерією.
Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні [Михайло] Муравйов... Під час операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями - Водяний, єлисаветцями - Кульчицький; всією операцією кермував штаб Звенигородського коша”.
Перемогу над москалями здобуто проти ночі 22 лютого (7 березня за н. ст.) 1918 року. Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію”.
Ось так Вільне козацтво Звенигородщини, організоване Семеном Гризлом, перемогло “непереможного” Муравйова!
Ще раз Семен Гризло відчув несправедливість долі наприкінці літа 1918 року, коли його знову кинули до в’язниці за гріхи інших - за літнє антигетьманське повстання, в якому він участі не брав. Знову “допомогли” недоброзичливці…
Лист дружини до гетьмана дав результат - Семена Гризла звільнили з ув’язнення.
Смерть - гідна козака
1919 року Семен Гризло воював на Волині під командуванням отамана Володимира Оскілка. Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно, він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне, за катастрофу, яка ставала очевидною для багатьох. Петлюру Оскілко вважав “ліквідатором нашої державності”.
Все ж переворот виявився невдалим, і Гризло мусив тікати з армії. Тож рушив він у рідні краї...
Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло організував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко з Товмача. Розповівши про секрети свого “лісового мистецтва” і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував йому очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян та обіцяв постачати загін новими кадрами.
Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його “права рука” Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями - кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.
Зненацька у звенигородські села прийшли червоні. Почалися екзекуції “неблагонадійних”, зокрема, в містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг. Подібні розправи більшовики здійснювали і в інших звенигородських селах та містечках - червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого - на пострах живим.
За ці злочини Іван Ґонта і Семен Гризло вирішили відплатити більшовикам несподіваним і жорстоким ударом. “Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброє-них і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки... Здобувши дані про розташування каральної дивізії... вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили... на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах... добивали, розшукавши, як зійшло сонце”.
Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався. Передавши командування Іванові Лютому-Лютенку, Гризло повернувся до суспільно-політичної роботи та вербування свідомих українців до повстанських загонів.
Бої проти червоних продовжилися. І не тільки в рідних околицях, а й на Херсонщині. У жовтні 1920 року стежки розійшлися - далі вони діяли окремо.
За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка, загін Гризла налічував 100 кінних і 2000 піших. А от Іван Тримайло стверджував, що загін сягав 3000 козаків і старшин. Діяли повстанці в Холодному Яру, на Уманщині й Звенигородщині. Співпрацювали з отаманами Андрієм Гулим-Гуленком, Петром Дерещуком, Дмитром Цвітковським, Пилипом Хмарою, Яблучком, Жуйводою, Заболотним, Загороднім... Згідно з “Советской военной энциклопедией”, на кінець 1920 року об’єднаний загін Гризла і Цвітковського нараховував 4000 бійців.
Загинув Семен Гризло в бою 3 березня 1921 р. під селом Новоселицею Звенигородського повіту. Свідчення про його останні дні дав козак Іван Тримайло...
Коли більшовицька навала залила Звенигородщину, Семен зі своїм загоном перейшов на Уманщину, в село Іванківці. Там була цукроварня й винокурня. “Гризло їх зайняв, наче свою певність”.
Більшовики спершу наступали меншими відділами, а потім більшими. Але козаки трималися стійко. Тоді підійшли нові частини, оточили село і нікого з нього не пускали. Побачивши, що проти такої сили він не встоїть, Гризло вирішив прорватися крізь оточення.
По тяжкому бою партизани все ж вирвались із зашморгу. Але втрати наші були дуже тяжкі - під Іванківцями загинула майже половина козаків, що були з Гризлом. Сам отаман вискочив на чолі невеликого гурту, решта тих, що прорвалися, розсіялись.
“...У ту ніч, коли Гризло відступав зі своїм гуртком, мело снігом так, що й світу Божого не було видко, - згадував Іван Тримайло. - Він не оглядався назад, бо надіявся, що в таку завірюху ворог не буде переслідувати.
До нашого містечка Мокра Калигірка не завернув, бо не знати, чи, бува, не було в ньому більшовицького війська, а зупинився зі своїми козаками на одному хуторі. Удосвіта, коли завірюха притихла, козаки посідлали коней. Але щойно виїхали з хутора, як більшовицький кінний відділ, що, видко, слідкував за ними, обстріляв їх. Козаки, відстрілюючись, почали відступати. В цей момент Семена Гризла було тяжко поранено в коліно правої ноги, так, що ногою не міг ворухнути. Було убито під ним і коня. Козаки хотіли отамана посадити на іншого коня, але він рішуче відмовився і сказав: “Ні! Мені не жити, а ви рятуйтеся, я вже тут помру, але живим ворогам не дамся!..” Козаки поїхали. Більшовики ж, здоганяючи їх, зупинились коло Гризла. Він же мав ще стільки сили волі й духу, що навлежки застрелив трьох більшовиків, а сам собі пустив кулю в голову під бороду і так загинув геройською смертю”.
Повернення - обов’язкове
І все ж подвиг Семена Гризла не забуто. Він - герой багатьох книг та радіопередач, а 2009 року телеканал “Культура” зняв документальний фільм “Семен Гризло, звенигородський кошовий Вільного козацтва”, який провіщає, що Вільне козацтво обов’язково повернеться.
І розвіється туга, а серця наповнить радість: вільні козаки дали і дадуть нам підстави пишатися своїм народом.
Вони знову в’їжджають у наші села і міста. Ось уже лунає їхня пісня