Борис Ольшанський. Із серії «Русь Велика» |
Початок у №19-20)
Потолочена трава,
Де бились з ордою,
Списи, стріли, сагайдаки
Розкидані долі...
Невеселий час настав
На Каялі, друзі:
Сю ніч степ загибель
слав Даждьбожим онукам,
Арканами їх збирав
В гурти до полону.
На торянській тій землі
Окружив рікою,
Захлинув їх у пітьмі
Рапною водою
За Дінцем на озері,
На чужому полі.
Пройшли часи полохливі,
Життя пролетіло,
Коли князі сварилися,
Людей колотили;
Як упершись в борозні,
Казав там брат брату:
«Це моє і там моє,
І там не чіпай ти».
Сварилися. Рядилися
Князі між собою;
Про щось мале балакали
Багато й поволі,
Та крамоли, чвари, зради
Знов звали до бою.
А вороги в ті часи
Зовсім не дрімали -
Переможно з усіх боків
На Русь завітали.
Прилетів здалеку сокіл на озеро,
Щоб птахів там бити,
Та той Ігорів похід
Вже не воскресити.
Жаль та помста закричали
Про похід невдалий,
Розлилась печаль там гірко
Та заголосила -
Тож людей, а не снопи
Конопель високих,
Закидали в м’яльні ложа
І там молотили.
На Русі жінки ридали,
Гірко причитали:
«Як би нам чоловіків
Угледіть живими,
Хоч би в думках,
Хоч би в мріях
Побачитись з ними.
Нащо нам те срібло та злато,
Нащо оксамити?»
Застогнав по братах Київ,
Про біди Чернігова,
Заскорбіла земля Руська
Та й засумувала,
Бо синів своїх хоробрих
В степу поховала.
А князівство продовжувало
Виношувати змови,
Один одного лякати,
Кривди спричиняти.
А тим часом по Русі
Половці гасали,
Та від двору по полотну
Біленькому брали.
Святославичі хоробрі -
Всеволод та Ігор!
За своє життя доволі
Чвар ви розбудили;
А великий Святослав
Київський з престолу,
Погрозами розганяв
Змови та крамолу;
В половецькії степи
Слав полки великі;
Притоптав долини, балки,
Степові могили;
Скаламутив він озера,
Річечки та ріки.
По Торяні, по озерах,
Мов той смерч,
Кружляв він.
Та полон великий брав -
Ханів та ординців.
Був між ними і Кобяк
Та його дружинці.
В Києві його тримав
Святослав у стольнім -
В своїй гридниці холодній -
У новопрестольній.
Тому німці та волохи,
Греки та морави
З усіх боків виспівують
Славу Святославу;
Князя ж Ігоря усі
Вони разом судять -
Того князя, що втопив
Чвань свою в Каялі, -
На дні її поховав,
Де вона й не випливла,
На дні річки половецькій,
Що його наситила.
З сідла золотого
В шкіряне він пересів
Ординця простого,
Бо ж в полон тоді взяли
Князя молодого.
По містах руських князів
Половці забрали,
По оселях та по вежах
Їх порозбирали.
Поле битви опустіло,
Трава пилом вкрилась -
У Торяні на Каялі
Втіха завершилась.
А у Києві в той час,
На горах в хоромах,
Святослав-князь сон побачив
Тяжкий до невдачі:
«Сю ніч, каже, з вечора
Мене одягали
На тисовім моїм ліжку
Чорним покривалом,
Кислим вином напували,
Змішаним з отрутою;
Із порожніх сагайдаків
Торків-іновірців
Насипали мені груді
Перлами великими,
А у теремі моєму,
Княжім-златоверхім,
Дошки міряли сирії
Для труни моєї;
В Берестові й на Подолі
З вечора й до ранку
Сірі ворони шугали,
В лісі київськім збирались,
Щоб летіть на синє море
Рано на світанку».
І тоді бояри князю
Сказали такеє:
«Видно, князь, печаль та сумнів
Ум твій полонили -
Тож два соколи з престолу
Твого злетіли,
Щоб шукати Тмутаракані
Та з Дінця напитись.
Та ж кочовники шаблями
Крильця їм уняли,
Самих же їх в полон взяли,
В пута закували».
Потемніло небо там
На третій день бою;
І два озера солоних
На сонці не сяють,
На березі у багнюці,
Як на тій толоці,
Б’ються русичі та й тонуть,
Посічені шаблями
Хижих бусурманів.
Святослав там та Олег -
Молоді рубаки -
Були спіймані ордою.
Піною рожевою
Все озеро вкрилось...
На березі - на Каялі
Торжища шуміли:
То половці-іновірці
Русичів ділили.
Темні хмари світ зорі
Над Руссю закрили -
То розбіглись по землі
Ординці погані,
Поскакали в усі боки,
Мов барсові зграї.
На Русі затихло осуд,
Бахвальство пропало;
Неволя накинулась
На ту волю, мов вовки у полі.
Та й пішов по землі подив -
На Торяні, на озерах,
Заспівали торські дівки;
Веселилися, співали,
Руським золотом бряжчали -
Розмальоване святкує плем’я.
В Шарукані весело
Ідола свого втішають -
Тож ординці-переможці
Весілля бажають.
От тоді-то і сказав
Святослав великий
Слово своє повчальне,
Змішане з сльозою:
«Ви, сини мої єдині -
Ігор, Всеволоде!
Почали шукати ви славу -
У степу дзвонить мечами,
Та, видно, ще рано.
Перемоги, перемоги
Та все без почесті;
І безпутно кров ворожу
Половецьку лляли.
На жаль, ваші серця хоробрії
У кольчуги залізні закуті.
Що ж з моєю сивиною,
Брати, ви вчинили?
Вже не видно Ярослава -
Брата мого рідного -
Його влади, його сили.
Багатого, хороброго
Князя Ярослава.
І чернігівців не видно -
З річечки Неруси,
Що баграми та ціпами,
Рогатинами, торчаками,
Дерев’яними довбнями;
Без щитів
З одними тільки
Захалявними ножами,
Ворогів полки долали.
Дзвонячи про тую славу,
Вони так казали:
«Якщо самі ми б’ємось,
То слава ця наша,
А ту славу, що була,
Ми розділим між собою
Без всякого бою».
Друзі, чи не чудо б то було,
Якби хтось мене схотів
Враз омолодити?
Якщо сокіл вже в літах,
То тоді він усіх птах
Високо ганяє.
Він не дасть свого гнізда
На кривду й розору,
А те зло, що учинили,
Княжичі, ви вдома,
-То велике зло і непоправиме;
Зло те ваше горілиць
Час наш повернуло.
Тож розлючені кричать
Вдома під шаблями,
Половецькими, кривими,
Кричать до нестями.
Та поранений той князь,
Що з Переяслава, -
Володимир - Глібів син -
Тому князю хороброму
Скорбота та слава!».
А ти, суздальський наш князь,
Всеволод великий!
Чи не здумаєш, князь, ти
Здалеку летіти,
Щоб престол той золотий
Батьків захистити?
Ти ж бо вмієш Волгу всю
Розплескати веслами;
А Дон-річку половецьку
Вилити шоломами.
Якби ти тут прибував,
То твоя дружина
Хана та орду його
Вщент би розгромила;
А родичів ханських та жінок
Усіх полонила.
Ти ж бо можеш по степу
Шершнями жалкими
Недругів жигати,
А ті шершні - сини Гліба.
Рязанські хлоп’ята.
А ви, князі хоробрії -
Рюриче й Давиде!
Тож на річці на Каялі
Кров текла у воду;
Тож там русичі по крові
Плавали в шоломах,
Гостроверхих, бойових,
Вкритих позолотою.
На лугу біля Каяли
Ревуть, мичать,
Мов ті тури,
Стогнуть ратники хоробрі
Січені шаблями,
Проклинають свою долю
Та ту битву
На чужому полі.
Нумо ж, встаньте ви, князі,
В золоті стремена!
Та помстіться ви за ту
Кривду сьогоденну,
Що розповзлась по Русі -
По землі нещасній;
За ті рани, що дістав
Ігор у поході,
За русичів, що лягли
У битві в негоді.
Ярославе Осьмомисле!
Галицький ти князю!
На престолі золотому
Кріпко сів ти, Ярославе.
Походами гомінкими
Підкорив ти
Зелені Карпати;
Перекрив шляхи та стежки
У ті королівства;
І ніхто тепер не плава
По річці Дунаю;
Обійшов пороги, коси,
А там через сплави
Ти направив свої струги
В гирло - в Дунайські заплави.
Запустіли землі вкрути -
Тож ти ханів та султанів
Відганяєш від кордонів;
Від свого престолу -
Батьківського, золотого,
Прикриваючи здалека
Київські ворота.
Так стрічай же, галичанин,
Нехристя зі степу -
Стрічай хана Кончака,
Що охочий до земель,
До дідівських наших.
Та помстися за ті рани
Князя Ігоря, що бився
З ордою поганих.
Ну, а ви, князі зухвалі,
Мстиславе й Романе!
Думки смілі спрямовують
Ум ваш до діяння;
Упевнено кидаєтесь
До всякого бою,
Мов соколи, що шугають,
Бажаючи подолати
Птахів у двобою.
Головне, що є у вас
Парубки залізні —
Ходять вони по землі,
Та ж двигтить під ними;
У шоломах у латинських
Та в руських доспіхах.
Литва, торки та ятвяги, Половецькі хани
Списи свої поскидали,
Під їх ковані мечі
Голови схилили.
Князю Ігорю!
Невже коротші дні стали,
А листячко сухе з дерев
Дощі позбивали?
Понад Россю та Сулою
Міста зруйновані
Хижою ордою -
Тож похід твій безтолковий
У тім є виною.
Ти до озера тепер
Кличеш та благаєш,
Та на битву інших князів
З ханом зазиваєш.
Інгвар, Всеволод - хоробрі
Олега онуки!
Одягайтесь у доспіхи,
Беріть мечі в руки!
А Мстиславича брати -
Хоробрі всі троє.
Не з сухого сагайдака
Важкі шестопери,
Ви, знуздавши жеребців,
Часто воювали,
Та до своїх земель
Чужі клапті
Землі добавляли.
Одягайтеся ж, брати,
В золоті шоломи,
Щити ж беріть довгочовні,
Дротики з горіха,
І степи ворожі, дальні
Засипте стрілами.
За ту землю, рани князя -
Тож всім буде втіха.
Не тече, бач, вже Сула
До Переяслава,
Не біжить її вода,
Хоч зима не стала.
І до грізних половчан
Біжить Двина мутно -
То прийшли часи лихі -
Навкруги ж все смутно.
Один тільки Ізяслав,
Що в Полоцьку княжив,
Видзвонював по шоломах
Литовських мечами
Та під зойки іновірців
Діду своєму Всеславу
Добавляв він славу,
А сам в траві скривавленій
Раптом опинився.
Під човнистими щитами,
Порубаний литовськими
Гострими мечами.
І промовив він таке,
Стікаючи кров’ю:
«Всю дружину твою, князь,
Птахи поклювали,
А їх кров з кольчуг залізних
Звірі позлизали».
З ним же тоді не було
Ні Всеслава, ані Брячеслава.