|
|
| «Під кобзи срібний передзвін». 2004 р. |
У народі кажуть, що коли Бог хоче наділити когось талантом, цілує в чоло. Його Всевишній, либонь, поцілував не лише в голову - в серце. Справді, коли заходить мова про Олеся Доріченка, то часом не знаєш, як його називати. Артист? Поет? Чи живописець? Член Національної спілки письменників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва. Лауреат премії імені Володимира Сосюри. Володар золотих медалей Всесвітніх фестивалів молоді та студентства у Відні та Гельсінкі.
Киянин з діда-прадіда, у цей кольоровий світ прийшов 20 вересня 1936 року. Закінчив столичне хореографічне училище. І, схоже, вищі сили залишили-таки віхи на його життєвому шляху, а він помітив ці орієнтири.
Вдова Михайла Грушевського частувала малого крашанкою і пасочкою…
Олесь Васильович згадує, що малим часто бачив удову Михайла Грушевського. Їхній будинок був поряд із оселею знаного в світі історика. Старенька пані Марія інколи сиділа біля входу в дім. Того разу вона із подругою знову відпочивала на лаві. Хлопчаки, а з ними й Олесь, видряпалися на височезну вишню, котра росла поблизу, щоб наколупати глею. Так називали прозорий клей, який місцями наростав на корі старого дерева. Близькі до природи й не розбещені «снікерсами» та іншими привабами цивілізації, тодішні дітлахи полюбляли ласувати смолянистою «жуйкою». Пригадую, ще й ми малими ретельно «обстежували» поблизькі сливи й вишні у пошуках такого делікатесу. Пані Марія пильно спостерігала за юними сусідами й раптом запросила шибеників до себе.
Піднялися східцями на другий поверх. Був Великдень, і жінка обдарувала дітлахів крашанками та пасочками. Хлопчика вразила велика кімната з велетенським дзеркалом і незліченною кількістю книг, що стояли у високих - до стелі - шафах. Потім, коли пані Марія помре, все розграбують, а розкішні фоліанти з автографами видатних людей стоятимуть у сараї, сяк-так накриті від дощу потертим брезентом. Допитливий підліток інколи крадькома заглядав у це безцінне звалище, гортав сторінки, з яких проглядали вусаті чоловіки в пишних строях із оселедцями. Потім разом із братиками крадькома виносили скинуті насипом раритети, вдома перечитуючи автографи Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вороного… Доки наведені стукачем-сусідом суворі дядьки в цивільному вилучили скарби, пригрозивши дітлахам в’язницею. А втім, пан Олесь певен: звідти почалося його українство. Либонь, це був перший знак Господа.
|
|
| «Тулумбаси». Фрагмент. 2008 р. |
У розмаїтому, вельми багатому на неординарні події житті Доріченка трапився й такий випадок. Його мати працювала в Будинку народної творчості. Ясна річ, синок частенько навідувався туди. І не лише по духовну поживу… Роки були голодні й холодні. Річ у тім, що в одній із кімнат стояла діжечка з… ікрою, яка невідомим чином потрапила в скромну оселю працівників народної творчості. Отож неня час від часу заводила туди малого, аби підгодувати. Звичайно, Олесь навіть не підозрював, що то великий делікатес, доступний лише багатим людям. Ну не смакувала йому ікра без хліба, який тоді вважався за розкіш!.. Але, як кажуть, голод не тітка. Проте хлопча радо заходило до тієї кімнати, бо на її стіні висіла пречудова картина: на золотому тлі пишні півонії. Милувався нею, не міг повірити, що ті квіти намальовані, а не живі. Колись у будинок творчості прийшов художник Нагай із незнайомою жінкою, яка виявилася... Катериною Білокур. Приїхала із Богданівки, де жила в убогій хатині. Скромно вдягнута, по-сільському. В білій хустинці. З паличкою. Нагай сказав підліткові: мовляв, це та тьотя, котра намалювала півонії, які тобі так до вподоби. А Катерина Василівна глянула на юного шанувальника сумовитими темно-сірими очима й погладила по голові. Певно, то був другий Божий знак.
А якось у Мексиці, куди Державний ансамбль народної пісні імені Григорія Верьовки, де Доріченко був солістом, приїхав на гастролі, він познайомився зі славетним Давидом Альфаром Сікейросом. Українці виступали в Мехіко у Палаці красних мистецтв, прикрашеному дивовижними фресками цього майстра. Правдами-неправдами наш земляк зумів нанести візит маестро, хоча нелегко було це зробити, адже «солісти» з КДБ пильно стежили за кожним кроком учасників поїздки за кордон. Перехитрував супровідників, залишивши у виставковому залі записку з координатами українських артистів і словами захоплення. Одне слово, Сікейрос прислав запрошення йому особисто, завдавши клопоту і посольству, й тим, хто відповідав за танцюристів. Тоді Олесь відчув, як треба передавати душу, національне єство свого народу. Щоб дійшло до серця кожного, незалежно від того, на якій культурі ти вихований. Ще один урок з Небес...
- Перша і найкраща половина мого життя минула в нескінченних гастролях, - каже Олесь Васильович. - Це дало мені змогу побувати в різних країнах, побачити культуру та звичаї різних народів і ще більше полюбити своє.
У літературу благословив сам Максим Рильський
Вразливий чоловік власні враження виливав у поезіях. А Максим Рильський, котрий відкрив йому Олександра Олеся, благословив юнака в літературу - хіба не перст Божий?! Хоча про те, що він пише вірші, мало хто знав. Власне, колеги по ансамблю навіть не підозрювали, що Доріченко віршує, а друзі-поети не знали, що прекрасно танцює.
Якось у Музеї гетьманства на виставці «Козацька романтика», приуроченій до 70-ліття Доріченка, я зустрілася з багатьма друзями і шанувальниками артиста-поета-художника, які розповіли про унікального чоловіка чимало цікавого, про що він скромно змовчав під час нашого спілкування. Так, Павло Мовчан згадував, що на одному з концертів ансамблю танцю Павла Вірського - Олесь і там був солістом - побачив, як молодик викидає карколомні колінця. Очам своїм не повірив, перепитував: «То наш Олесь?!» А той витинав гопака, літаючи в повітрі, мов барвистий птах.
Нині Олесь Васильович має до двох десятків збірок поезій. До слова, про одну з них він не любить згадувати. Попри заступництво самого Олеся Гончара, якому припали до душі щирі поезії початківця, збірочку обкарнали до невпізнанності. Бідолашний автор бігав по київських книгарнях, скуповуючи понівечені вірші, щоб не прочитали люди… Пише статті та нариси про видатних діячів вітчизняної й світової культури. Перекладає зарубіжних поетів. Уже ні для кого не дивина, що чоловік має неабиякий поетичний хист. А ось те, що малює, для багатьох знову ж таки стало відкриттям. Скажімо, Іван Драч після огляду експозиції «Козацька романтика» зауважив, що загалом українців зображують тужливими. Доріченко ж, який обтанцював чи не всю планету, явив світові несподівані картини. Його козаки веселі, життєствердні. Це першооснова вічного буття. Не міфотворчість - істинне життя. До слова, саме Іван Драч кілька десятків років тому надрукував у «Літературній Україні» першу пробу пера Доріченка. Похресник його не підвів.
Петро Перебийніс давно приятелює з Доріченком. Він відкрив ще одну грань: Олесь Васильович - меломан. У найкращому розумінні цього слова. Коли інші везли з-за кордону кришталь, недосягненні для наших модників джинси та інше ганчір’я, Олесь напаковував валізи платівками класичної музики, отож має багатющу фонотеку. Ота музичність позначилася й на поезії, і на малярстві. Коли споглядаєш його численних Мамаїв, то здається: ось-ось у руках характерника задзвенить кобза, розповідаючи про славну і трагічну минувшину краю.
- У його картинах проглядають і сила, й міць, і краса козацької природи та породи, - наголосив Петро Мойсейович. - Херувимне звучання. Можна почути мелодії і Бортнянського, й Березовського, і речитатив старовинних дум...
(Закінчення на 24 стор.)