Підполковник міліції у відставці, генерал армії УРК Володимир Подгорецький, заступник генерального директора ВАТ «Закарпатінтерпорт» |
Генерал-лейтенанта УРК Володимира Подгорецького, начальника штабу Закарпатського обласного осередку ВГО «Українське Реєстрове Козацтво», кавалера орденів «Козацький хрест» усіх ступенів, навіть найближчі друзі вважають корінним закарпатцем. Народився у Мукачевому, навчався в Ужгородській СШ №3 та місцевому державному університеті. Тут-таки більше двадцяти років служив в органах внутрішніх справ.
- З дитинства моєю найбільшою мрією було стати офіцером, - згадує Володимир Георгійович. - Завжди залюбки вдягав кашкет діда по матері, офіцера-фронтовика Василя Семеняєва, та приміряв військовий мундир батька - капітана запасу, випускника Рязанського артилерійського училища, який тривалий час служив у групі радянських військ у Німеччині, згодом - у Мукачівському артилерійському полку. Після звільнення в запас батько служив у Мукачівському міськвідділі міліції, а згодом, закінчивши заочно Львівський політехнічний інститут, працював на керівних посадах у проектно-будівельних установах області. Мати, інженер-будівельник за фахом, теж працювала на будовах обласного центру, була нагороджена орденом Леніна, обиралася секретарем міськкому партії.
- Якось, коли я навчався уже у старших класах, - продовжує розповідь Володимир Георгійович, - батько, уточнивши у черговий раз, чи вмію я берегти таємницю, розповів мені про те, що Подгорецькі - нащадки старовинного дворянського роду, які служили ще при дворі польського короля Стефана Баторія. Що офіцери з роду Подгорецьких героїчно воювали під час російсько-японської та Першої світової воєн. Ці довірливі бесіди батька не лише посилювали мою мрію стати військовим, але й дали поштовх тому, щоб згодом глибоко зайнятися вивченням власного родоводу. Однак це стало можливим лише в умовах незалежності.
Уже працюючи у штабі
ГУМВС у Закарпатській області, отримує документи з військових архівів Москви і Санкт-Петербурга, аналізує матеріали ряду відомих геральдичних видань та праці сучасних дослідників польських шляхетських родів на теренах колишнього СРСР. Переконується в тому, що родові герби Подгорецьких вміщені не лише в «Общем гербовнике дворянских родов Всероссийской империи» та «Малоросійському гербовнику», але й знаходяться у переліку шляхетсько-козацьких родів, уміщених у виданому під егідою Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України дослідженні П.І. Вялова та В.В. Кривошея «Шляхетсько-козацькі роди та їх доля», яке побачило світ у 1999 р. Все це, а також матеріали сучасної російської дослідниці Ірини Проваленкової, яка вивчала історію польських родів - Подгорецьких, Тухачевських, Брусилових та інших - на теренах колишньої Орловської губернії, дозволило йому зробити припущення про причетність роду Подгорецьких до історії Чернігівського козацького полку. Ймовірніше за все, розмірковує Володимир Георгійович, вони змінили місце проживання після1782 року, коли було остаточно скасовано залишки козацької автономії й Чернігівський полк, як і інші територіальні та військові одиниці Гетьманщини, були ліквідовані. Чи не найбільше архівних документів вдалося відшукати про прадіда - штабс- капітана Петра Васильовича Подгорецького, що народився 1852 року. Вихованець Воронезької військової гімназії та Павловського училища юнкерів, у 23-річному віці у чині поручика він розпочинає службу у кінно-артилерійській бригаді, дислокованій в Орлі. Тут прослужив упродовж 16 років. Після цього у чині штабс-капітана служить офіцером-вихователем Оренбурзького кадетського корпусу, де у різні часи навчалися троє його синів - Василь, Володимир та Петро. Старший, Василь, що народився у 1882 році, служив у І-ому Уссурійському залізничному батальйоні й дослужився до підполковника. Учасник російсько-японської війни. У боях під Тяньцзинем командував зведеним загоном залізничників, саперів та телеграфістів. Прославився тим, що під вогнем противника зумів вивезти 4 паровози й кілька вагонів, які належали китайцям, і використав цей рухомий склад для відкриття наскрізного руху поїздів на відрізку Тяньцзин - Тонку для перевезення військ союзників. Під час громадянської війни в Росії воював в армії Колчака, де й загубилися його сліди.
Молодший на п’ять років брат Володимир, дід сьогоднішнього генерала УРК Володимира Подгорецького, теж пішов слідом батька й старшого брата. Закінчив Михайлівське артилерійське училище, однак невдовзі складає спеціальний іспит і переводиться на службу у залізничні війська у Кушку. З початком Першої світової війни поручик Володимир Подгорецький у складі 8-ї російської армії під командуванням генерала Брусилова воює у Карпатах, будує переправи, прокладає тимчасові польові вузько-колійки, зриває комунікації перед наступаючими австро-угорськими військами. Він - повний кавалер орденів
св. Станіслава і св. Анни,
за хоробрість нагороджений іменною Георгіївською зброєю. Один із його подвигів знайшов відображення в історії залізничних військ: «Офіцери 8-го залізничного батальйону поручик Володимир Подгорецький і підпоручик Олексій Богатирьов 7 травня 1915 року, діючи під сильним вогнем ворога з великою хоробрістю й мужністю, пропустивши загони відступаючих російських військ прямо перед носом ворога, зірвали єдину переправу на станції Хлопчиці - залізничний міст - і зупинили на цьому напрямку наступ ворога». Невдовзі йому присвоюють звання штабс-капітана, а потім - підполковника. З нього починається ще одна українська гілка родоводу «служивих» Подгорецьких. У передвоєнний період він одружується з донькою уродженця Київської губернії підпоручика Сергія Глазатова Євгенією. Тож поки бравий поручик воював у Карпатах, у Києві вона народила йому доньку Наталію. Мабуть, саме ця обставина й спонукала його до того, що під час громадянської війни, на відміну від братів, учасників «білого руху», стає по іншу сторону барикад - служить у залізничних військах Червоної Армії. З початком Другої світової війни за станом здоров’я й віком залишається у тодішній столиці СРСР, організовує гасіння фугасів на дахах московських будинків. До його бойових нагород, отриманих за подвиги на фронтах Першої світової війни, додається і єдина радянська урядова відзнака - медаль «За оборону Москви». Помер герой-офіцер у квітні 1945 року, за 13 років до народження названого на його честь онука, для якого відтворення історії роду стало сенсом життя .
Начальник штабу Закарпатського обласного осередку ВГО УРК Володимир Подгорецький (ліворуч) серед учасників Великої козацької ради УРК у Харкові |
Про наймолодшого з трьох братів Подгорецьких, полковника Петра Петровича, 1893 року народження, відомо не так багато. Він, як і брати Василь та Володимир, - учасник Першої світової війни та «білого руху» в Росії. З військами барона Врангеля залишає батьківщину й емігрує до Франції. У 20-30-х роках координував діяльність у цій країні російських кадетських корпусів та військових училищ. Помер у 1966 році й похований на відомому російському військовому кладовищі у Парижі.
- То ж чи міг я, при такому родоводі, залишитися без
офіцерських погонів? - жартує мій співбесідник.
Тому, не чекаючи офіційного призову на строкову військову службу, пише заяву на ім’я ректора Ужгородського державного університету про відрахування його зі складу студентів загально-технічного факультету, на якому навчався по закінченні ЗОШ №3 м.Ужгорода. Військкомат з «повісткою» не забарився. Відома «учебка» у Бердичеві, відтак - танковий полк в Овручі, де не по віку серйозний юнак з доброю фізичною підготовкою командує відділенням бойових машин піхоти й мріє про те, щоб якнайшвидше сержантські «лички» на погонах замінити на офіцерські зірки. Але не так сталося, як гадалося. Перший серйозний бар’єр до цього - вступні іспити до військово-морського училища подолати не вдалося. Повертається додому в Ужгород, але наміру стати офіцером не полишає. На математичному факультеті УжДУ, де навчається стаціонарно, для юнаків обов’язковим було й оволодіння програмою військової кафедри, по завершенні якої випускникам присвоювалися звання лейтенантів запасу. Тож,
отримавши диплом викладача математики, Володимир знову прямує до військкомату із заявою про направлення на надстрокову військову службу. Короткотермінове навчання на вищих курсах МВС у Ташкенті, і «новоспечений» лейтенант отримує під опіку взвод новобранців в окремому конвойному батальйоні, дислокованому в Ярославській області. Те, що доводилося побачити у колонії суворого режиму в Угличі, каже Володимир Георгійович, багато в чому змусило поміняти його погляди на життя. Тому після закінчення терміну договору повертається в Ужгород і вступає на службу в обласне управління внутрішніх справ. Інструктор з виховної роботи, заступник командира окремого дивізіону управління ДАІ, згодом - окремої роти дорожньо-патрульної служби. З часом обіймає ряд відповідальних посад у штабі обласного управління МВС у Закарпатській області.
У січні 2005 року підполковник міліції Володимир Подгорецький виходить на пенсію за віком. Невдовзі проходить курсову підготовку зі спеціальностей «Основи менеджменту» та «Маркетинг» і влаштовується на роботу у ВАТ «Закарпатінтерпорт». Тут за п’ять років успішно долає нові службові сходинки - від рядового спеціаліста до заступника генерального директора. Водночас з головою поринає у розбудову обласного осередку ВГО «Українське Реєстрове Козацтво», біля витоку якого на Закарпатті такі ентузіасти, як сьогоднішній голова Адміністрації Гетьмана УРК у Закарпатті, маршал козацтва Федір Харута, колишні колеги-старші офіцери міліції, а сьогодні активні козацькі старшини: генерал армії УРК Євген Турлаков, генерал-лейтенант УРК Іван Сабов, досвідчений господарник, генерал-майор УРК Микола Роман та інші достойні реєстровці.
- У тому, що Закарпатський козацький осередок наразі один із кращих в Україні, - каже маршал козацтва Федір Харута, - чимала заслуга начальника його штабу, генерала армії УРК Володимира Подгорецького. Про що б не йшлося: пошуки нових знахідок з козацьких часів у регіоні, зв’язки реєстровців із навчальними закладами, співпрацю з іншими громадськими організаціями, яким імпонують наші ідеї, - він не лише запропонує нестандартне рішення, але й особисто, скрупульозно доводитиме його до реалізації. Цим сказано багато. Від себе ж, дещо змінивши вислів відомого філософа, додам: чітко бачити майбутнє може лише людина з довгою пам’яттю. Такою людиною був і залишається закоханий у козацьку історію нащадок давнього «служивого» роду Володимир Подгорецький.