|
|
| Храм Успіння Божої Матері у місті Чоп |
…Уже з перших хвилин розмови з о. Михаїлом Бобиком вражає його щира й цілком природна довіра до співбесідника, наповнена глибинним духом віри й по-особливому приязної світлості. Він народився у глибоко віруючій багатодітній родині Марії та Михайла Бобиків у селі Вільхівка Іршавського району. Як і всі сільські діти, був звичний до будь-якої селянської роботи. Вродливий, міцної статури хлопець у старших класах Вільхівської СШ не раз ловив на собі захоплюючі погляди однокласниць. Проте більшість із них знала, що свій вибір - присвятити життя служінню Богові - Михайло зробив уже давно. Про це він, незважаючи на кепкування однолітків, заявляв неодноразово. Як тільки траплялася нагода, поспішав у Тереблю, до родича матері, настоятеля тамтешнього храму архімандрита Веніаміна (Юрія Керечанина). Ікони, свічки, пахучий ладан, ні з чим незрівнянні мелодії церковних дзвонів і мудрі настанови духовного вчителя завжди налаштовували допитливого юнака на особливий лад. Архімандрит Веніамін, згадує о. Михаїл, був не просто священиком. Він був тим запаленим світильником, від якого зігрівалися душі віруючих. Таким його знали у Тереблі - як тоді, коли був духівником і будівничим знаного у краї чоловічого монастиря, так і після закриття обителі, коли став настоятелем Св. Преображенського храму у цьому селі. Він володів не лише потужною духовною силою й даром зцілення людей, але й був людиною надзвичайної особистої мужності. Під час окупації Закарпаття угорськими військами архімандрита було заарештовано й засуджено до розстрілу. Від виконання вироку у Дебреценській тюрмі його врятували вірники. Вони відправили до Будапешта депутацію, яка зуміла потрапити на прийом до тодішнього регента Угорщини Міклоша Хорті. Аби забезпечити матеріально цю поїздку, одному з парафіян довелося продати пару волів. Двадцять років потому, у 1960 році, історія повторюється. Місцеві органи КДБ, яким існування Тереблянського монастиря й зростання авторитету його духівника не давали спокою, фабрикують проти архімандрита кримінальну справу, й він опиняється у колонії суворого режиму. Коли повертається з ув’язнення, монастир був закритий. Хоча й не одразу, але після оббивання порогів високих інстанцій православній громаді Тереблі вдалося повернути свого священика. Тож, починаючи з осені 1962 року й аж до своєї кончини у березні 1975, він продовжує подвижницьке служіння Богові, за яке був удостоєний усіх можливих нагород православної церкви.
|
|
| Протоієрей Михаїл Бобик |
- Шкодую лише за тим, - з жалем каже о. Михаїл, - що після закінчення у 1974 році Московської духовної семінарії, до якої я вступив за рекомендацією архімандрита Веніаміна, співслужити з ним другим священиком довелося лише чотири роки. Після його смерті єпархією мене було скеровано на Свалявщину, у село Дусино, де служив упродовж десяти років, а потім на Ужгородщину.
Cело Червоне, як і сусідні Страж, Петрівка, Демічі, має особливу історію. На відміну від сусідніх населених пунктів у межиріччі Тиси і Латориці, в яких компактно проживають угорці, його мешканці - переважно українці православного віросповідання. Вони були переселені сюди з Тячівського, Хустського, Міжгірського та інших гірських районів у період входження Закарпаття до складу Чехословаччини й здійснення урядом президента Масарика земельної реформи 20-30 -х років. Про задоволення духовних потреб єдиної на той час громади тоді не йшлося, тим паче - після окупації краю угорськими військами. Перший православний молитовний будинок - проста дерев’яна споруда, оббита ззовні дошками, - з’явився тут лише у 1947 році. Його передала своїм колишнім землякам і одновірцям громада села Дулова Тячівського району. Тож коли у 1986 році о. Михаїл прийняв парафію, ця споруда знаходилась у такому стані, що її важко було назвати церквою. Тому й вирішує: зволікати із зведенням нового храму далі неможливо. Звернення до влади про надання офіційного дозволу залишалися поза увагою, тому вирішує розпочинати будівництво, як кажуть, на свій страх і ризик. Фундамент нового храму зусиллями громади почали споруджувати навколо існуючої будівлі. Як нагадування про ті часи о. Михаїл й досі зберігає офіційне попередження уповноваженого з питань релігії при Закарпатському облвиконкомі, в якому йдеться про те, що «в разі продовження самовільного будівництва вас буде притягнуто до відповідальності згідно з чинним законодавством». Освятили новий храм у Червоному вже у часи незалежності України, у 1992 році. За рік до цього, зваживши на прохання вірників Петрівки, о. Михаїл організовує будівництво храму у цьому селі, через рік - у Стражі. У червні 1992 року, на звернення групи вірників Чопа, допомагає їм зареєструвати окрему православну громаду й розпочинає будівництво четвертого за рахунком храму. На його спорудження знадобилося п’ять років. Сприяли цьому, в першу чергу, широка підтримка з боку православної громади, добрі контакти з органами місцевого самоврядування, господарськими керівниками. Та чи не найбільше - його вміння відшукати людей, які розуміють непоказний, глибокодуховний сенс ідеї доброчинності. Серед таких о. Михаїл із вдячністю називає колишнього Міністра транспорту, Героя України Георгія Кирпу, тодішнього генерального директора ВАТ «Закарпатінтерпорт», депутата обласної ради минулого й діючого скликань, представника Адміністрації Гетьмана УРК у Закарпатській області Федора Харуту, Андрія Федченка, який очолював Ужгородський відділок Львівської залізниці, досвідчених господарників Андрія Ярошевича, Олександра Ломова, Ігоря Колтунова, Івана Голубку, Олега Бублика та інших. Саме завдяки цим та багатьом іншим добродійникам, о. Михаїлу і вдалося сформувати у цій окрузі своєрідну «територію духовного комфорту», черговим внеском до становлення якої став новий храм у селі Демічі - п’ятий за рахунком храм невтомного священика-будівничого. За заслуги перед Українською православною церквою о. Михаїл Бобик, як і його духовний батько, архімандрит Веніамін, удостоєний багатьох високих церковних нагород. Серед них, окрім уже згаданого ордена Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира, - орден Преподобного Агапіта Печерського І ступеня, Хрест з прикрасами, Митра й право служити Божественну Літургію з відкритими святими воротами до Молитви «Отче наш». Не оминають його й відзнаки «світські». За багаторічне сумлінне виконання обов’язків духівника дислокованого у Чопі залізничного батальйону йому вручено відзнаку Державної спеціальної служби транспорту «Гідність і честь». Дорожить о. Михаїл і козацькими нагородами - орденом «Козацька Слава» ІІІ ступеня та медаллю «Козацька Слава». Цьогоріч з нагоди ювілею прикордонного міста йому вручено почесну відзнаку Чопської міської ради.
|
|
| Церква Святого Іллі у селі Страж |
…2010 рік о. Михаїл Бобик завершує у новому для себе статусі - депутата Ужгородської районної ради. На одномандатному виборчому окрузі №32 Червонянської сільської ради він набрав більше голосів, ніж інші чотири претенденти разом узяті. Тож не стримуюсь від запитання: що спонукало його «йти у владу»? Чи не заважатиме це виконанню священицьких функцій? Відповів майже одразу: мабуть, те ж саме, що змусило у грудні 1944 року архімандрита Веніаміна взяти на себе обов’язки секретаря Тереблянського народного комітету. Є чимало прикладів, коли православні священики за нагальної потреби успішно поєднували пастирську, адміністративну й громадську роботу. У церкві, розмірковує мій співрозмовник, - усі рівні, усі - брати і сестри во Христі, які причащаються з однієї чаші. Продовження цьому хотілося б бачити й поза храмом. Адже успішне вирішення будь-якої богоугодної справи неможливе без взаєморозуміння, злагоди, вміння не лише вислухати, але й почути одне одного.
Щира, схвильована розповідь, аргументована мотивація власної позиції переконує: депутатство для о. Михаїла - насамперед моральний обов’язок перед громадою, яка упродовж чверті століття довіряє своєму пастирю, прислухається до його порад, до його оцінок спокусливих для розуму й серця явищ. Тому й віриться: йому не забракне духовного такту й тонкої дипломатії, аби в будь-якій «нештатній ситуації», від виникнення якої наразі не застрахована рада будь-якого рівня, не лише зберегти гідність священицького сану, але й налаштувати народних обранців на плідну роботу, донести до них позицію церкви. Адже розбудова «храмів душі» й формування «території духовного комфорту» - це те, що мало би передувати успішному розв’язанню економічних і соціальних проблем будь-якого регіону і держави загалом.
|
|
| Храм Різдва Пресвятої Богородиці у селі Червоне |