(Закінчення. Початок в
№№ 13-24 за 2009 рік та
№№11-18, 21-22 за 2010 рік)
1951 р. За вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мовою, 800 - репресували. Ось у який спосіб Харків ставав «русским городом».
Перша половина 1953 р. У Києві започатковано видання шеститомного академічного «Українсько-російського словника» за редакцією І. Кириченка (близько 122 тис. слів). Останній том вийшов друком 1963 року. Українську частину словника насичено російськими словами.
Липень 1953 р. На пленумі ЦК КПРС Л. Берія повідомив, що від 1944 до 1952 року у західних областях України комуністичні репресивно-каральні структури піддали репресіям (у різних формах, виключно з розстрілами) майже 500000 осіб, у тому числі заарештували понад 134000, вбили понад 153000 осіб, вислали довічно за межі України понад 203000 осіб.
11 грудня 1953 р. В.о. начальника 1 спецвідділу НКВС СРСР полковник Павлов
підписав довідку «Про кількість засуджених органами ВНК-ОДПУ-НКВС в СРСР в 1921-1953 рр». «У 1937 р. було засуджено до розстрілу - 353074 чол.; у 1938 р. - 328618 чол». Внаслідок репресій проти українського народу, навіть за радянською статистикою, у 1927 - 1939 роках загинуло понад 10 млн. українського населення.
|
|
| Герой України Левко Лук’яненко |
Грудень 1953 р. Оприлюднено підготовлені за вказівкою М. Суслова - головного ідеологічного цензора і провідника політики російщення народів СРСР до кінця життя (1982 р.) - «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією».
1953 р. В «Історії Української РСР (т.1)» найвизначніших діячів української історії від середини XVII ст. до початку XVIII ст. комуністичний режим оцінював так: Іван Виговський - «підлий зрадник»; Юрій Хмельницький - «нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті», а до того ж «турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу»; Павло Тетеря - «ставленик і слухняний агент польських панів»; Іван Брюховецький - «демагог» і «зрадник»; Петро Дорошенко - «турецький ставленик», «зрадник»; Кость Гордієнко - «зрадник» і «демагог»; Іван Мазепа - «підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам», який «допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі», «ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі» і т. д.; Пилип Орлик та інші мазепинці - «зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля».
14 вересня 1954 р. Випробування атомної бомби. 40 тисяч 20-літніх солдатів другого гвардійського та інженерно-саперного полку з Броварів і ще кількох частин з Київського і Львівського військових округів, яких перекинули на Південний Урал, ходили в «атаку на атомну бомбу» під Тоцьком. У день атомного вибуху піхотинці двічі переходили смертоносний епіцентр.
1954-1959 роки. Освоєння 10 млн. гектарів цілинних і перелогових земель Казахстану й Сибіру, яке вичерпувало з України матеріальні й людські ресурси. З України виїхало близько 3 млн. молодих працездатних людей.
1957-1961 р. Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).
1958 р. У містах України в українських школах навчалося тільки 21% дітей (у 1926 році - 97%). Навіть у столиці Києві 1958 року тільки 22000 учнів було в українських школах і 61000 - в російських. «Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй - цілковиті невігласи щодо української культури» (Іван Дзюба).
16 листопада 1958 р. Опубліковано тези ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні». У 19-й статті цього класичного документа обману і лицемірства проголошена необов’язковість вивчення національних мов союзних республік у школах, що «дасть змогу ліквідувати надмірне перевантаження школярів вивченням мов».
24 грудня 1958 р. Ухвалений сесією Верховної Ради СРСР закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні» позбавив українську мову (в інших союзних республіках - їхні мови) права бути обов’язковою для вивчення у школі.
17 квітня 1959 р. Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». У статті 9-й цього закону підкреслено: «В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей, вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не проводиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». Наголошено про необхідність поліпшення вивчення російської мови. Тобто вивчення української мови в школах оголошено необов’язковим.
25-29 травня 1959 р. У Москві відбулася Всесоюзна термінологічна нарада. В її рекомендаціях проголошено «принцип минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР».
15 жовтня 1959 р. Агент КДБ СРСР Б. Сташинський за особистим наказом О.Шелепіна («залізного Шурика») вбив у Мюнхені провідника ОУН Степана Бандеру.
1959-1989 р. Темпи приросту чисельності російськомовного населення в Україні були значно вищими (66,12%), ніж українськомовного (8,7%). За тридцять років російськомовне населення збільшилося на 6 млн.726,2 тисяч осіб, а українськомовне - лише на 2 млн. 709,6 тисяч осіб. Масштаби російської міграції в Україну у 1959-1989 роки значно зросли порівняно з дово-єнним періодом та часами Російської імперії. За цей час більше половини загального приросту росіян припадало на механічний приріст. Російщення українців на їхніх етнічних землях - явище не природної, а цілеспрямованої штучної асиміляції, щоби здійснилася «кінцева мета царського і радянського керівництва».
27 квітня 1960 р. Пленум ЦК Компартії України ухвалив постанову «Про стан ідеологічної роботи в Україні та заходи до її поліпшення», у якій підкреслено: «Одним з найважливіших завдань партій-них організацій є інтернаціональне виховання трудящих України, виховання їх в дусі любові і глибокої поваги до великого російського народу і всіх братніх народів Радянського Союзу. Вся ідеологічна робота повинна сприяти дальшому зміцненню дружби народів, зближенню соціалістичних націй. Необхідно вести непримиренну боротьбу проти аполітичності, націоналізму і космополітизму, проти розтлінної буржуазної ідеології, особливо українського буржуазного націоналізму… Партійним комітетам встановити постійний контроль за діяльністю видавництв і книготорговельних організацій, за ідейним і художнім рівнем друкованої продукції…»
1960 р. Видано загальним накладом наукової літератури російською мовою 88,5%, іншими мовами народів СРСР - 9,6%, виробничої та інструктивної відповідно - 94% і 5,9%, підручників для початкових шкіл - 64,3% і 27,3%, підручників для вищих навчальних закладів - 83,3% і 8,9%, белетристики - 87,1% і 12%, дитячої літератури - 87,6% і 12%. Решта - мовами нерадянських народів.
Січень 1961 р. Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук’яненко,
І. Кандиба, С. Вірун та ін.), які обстоювали право виходу зі складу СРСР. Засудження Левка Лук’яненка до смертної кари.
1961 р. У передньому слові до «Українського правопису 1960 -1961 рр.» (четверта редакція) підкреслювалось, що «від часу попереднього видання «Українського правопису» у низці правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути». Ця настанова поглиблювала методологічні засади, спрямовані на дальше російщення українського правопису.
17-31 жовтня 1961 року. XXII з’їзд КПРС прийняв нову Програму КПРС, схвалив результати тотального російщення. З більшовицьким пафосом М. Хрущов проголосив: «У СРСР склалася нова історична спільність людей різних національностей, які мають спільні характерні риси, - радянський народ. Вони мають спільну соціалістичну Батьківщину - СРСР, спільну економічну базу - соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд - марксизм-ленінізм, спільну мету - побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, в психології».
10 липня 1962 р. Роз’яснювальний лист Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР №33-858, у якому «обґрунтовувалося» збільшення кількості годин на вивчення російської мови і літератури та скорочення кількості годин для української літератури і мови у середніх спеціальних навчальних закладах.
1963 р. У тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80 в 1950 році до 66 в 1963 році. Українськомовна книжкова продукція в СРСР становила в 1963 році 3321 назву, близько 4,3% - при 17% українського населення, - тобто фактичне відставання в 4 рази. У 1950 році в Україні виходило всього 1192 газети, з них українською мовою - 972, тобто більшість, то в 1963 році із 2366 газет в Україні українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини.
24-26 травня 1964 р. Агент КДБ Погружальський спалив Публічну бібліотеку Академії Наук УРСР. «Я сам бачив, як вона горіла, - згадує Роман Іваничук. - Старанно пересипані червоним фосфором стародавні фоліанти - наша історія і наша слава - палали, мов солома, і вмисно запізнілі пожежники не могли вогонь загасити водою, бо ж вода підтримує горіння червоного фосфору». Тоді згоріло понад 500000 томів найважливіших архівних українських документів, у тому числі й найдавнішої історії, спопеліли кілька рукописних книг із середньовічних часів, багато букіністичних раритетів українською мовою, перші примірники українських часописів тощо.
11 січня 1965 р. Похорон Володимира Сосюри. Прощаючись з видатним Українцем, Андрій Малишко закликав: «Хай же смерть українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, «не помнящими родства», щоб із наших сердець і наших думань виростали Шевченки і Франки… Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини - ти ж так це любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові».
18 січня 1965 р. Викладач фізики Української сільськогосподарської академії Валентина Драбата у листі до редакції газети «Літературна Україна» написала: «11 січня випроводжали в останню путь нашого видатного і улюбленого поета-лірика В. Сосюру. Я теж була на кладовищі і слухала прощальні промови над його труною. А потім взяла до рук траурний номер «Літературної України» та й очам своїм не повірила. Як там спотворено промову Малишка! Її так обскубано, так обкромсано, що навряд чи залишено хоч третину… З тексту викинуто майже всі словесні новотвори Малишка, навіть пристрасне Сосюрине «Любіть Україну», за яке у свій час він гірко поплатився. Що, і тепер у цьому хочуть відшукати націоналізм? Чому ж ніхто не закидає в націоналізмі, скажімо, Михалкову, який пише:
Мы тогда лишь вольно дышим,
когда речь родную слышим,
речь на русском языке.
Чому ми так боїмося відстоювати право на рідну нам мову? Чому й зараз ми нею так нехтуємо?! Кому і для чого потрібне це зубожіння духу народного?»
Валентина Павлівна Драбата брала активну участь у різноманітних заходах щодо захисту мови, культури, духовності українського народу, мала проблеми у стосунках із КДБ, а в 1983 році її знайшли мертвою коло свого помешкання. Офіційна версія - випала з балкона 4-го поверху. Неофіційна - випала за допомогою «доблесних» чекістів.