|
|
| Пам’ятник козакам Ямпільської республіки, вирубаний отаманом Вінницького обласного осередку УРК, генерал-лейтенантом УРК Миколою Крижанівським |
Часто ми, українці, самі себе терзаємо і жаліємося на важку долю. Цей традиційний український мазохізм убиває свідомість, притуплює тягу до нормального буття.
Але ж було всього у нашій Україні. Як казав батько Тарас, «ревіли гармати». І в доленосні моменти історії ми таки були на висоті. Підтвердження цьому - нечуване монолітне зрушення народу на Майдан до Києва в 2004 році і далекі-далекі вже події патріотичних змагань на самому краю Вітчизни, краю, що кількасоткілометровою смужечкою простягнувся берегом Дністра від Проскурова до моря і в ширину до залізниці Проскурів - Жмеринка - Одеса. Це і були кордони проголошеної у 1919 році Ямпільської республіки. Мало хто знає про село Кетроси Ямпільського району на Вінниччині - його просто немає на сучасній мапі України. Замість нього в 1956 році з’явилося село Довжок. Причину цього простодушні селяни пояснюють просто - якийсь голова сільради десь у якоїсь коханки напився і згубив печатку сільської ради, що й послужило офіційною зміною назви села.
Але саме з Кетрос почалися давно забуті, а ліпше сказати, заборонені події визвольних змагань за незалежність нашої держави.
Нині в селі з ініціативи колишнього народного депутата України Миколи Сокирка, полковника УРК Анатолія Комара, Мирослави Марченко та Миколи Крижанівського вирубано в камені пам’ятник. Проступили із величезної брили два отамани-побратими, котрі оголеними шаблями присягають рідній землі. Перед тим пішов поголос по селу, що то все робиться бандерівцям, петлюрівцям, махновцям та взагалі всім тим бандитам. Але не про це мовиться.
…Взимку 1917-18 рр. стовповим шляхом, що пролягав через село Кетроси, проходили одна за одною військові частини царської армії із фронтів Першої світової війни. Багато з них були збільшовизовані і по дорозі під лозунгом „Грабуй награбоване” забирали в багатих і бідних, хто що ухопив. Разом із тим проходили селами й зукраїнізовані частини.
Так, пізньої осені 17 року до села ввійшов цілий батальйон вояків. Привів його з самої Румунії полковник Семен Ільницький. Командир зупинився у батьківській оселі, звідки й був родом. Він відпустив змучених солдат по своїх краях. А сам залишився в рідному селі. Правда, зброю полковник заборонив брати з собою, а її було на цілих 4 сотні, в тому числі й на одну кулеметну. Згодом Семен Ільницький підібрав кинуту за селом артилерійську батарею і теж її, як тоді казали - „замагазинував”, тобто закрив на збереження.
Десь у цей самий час до сусіднього села Качківки повернувся прапорщик Федір Криворучко, кот-рий теж вдіяв так само.
Час був непевний. З усіх боків та із-за Дністра ходили різні банди, залишки армії, грабуючи мирне населення. Для забезпечення охорони своїх сіл обидва командири зробили згодом кожен у своєму селі загони самооборони. У Качківці він налічував десь до 300 чоловік, а у Кетросах близько 800 добре озброєних, віком 18-19-річних хлопців.
Слід відзначити, що територія Ямпільщини в той час була, так би мовити, нічийною. Тому ці збройні формування мали на меті лише одне - захистити свої села від усяких зарванців. Було прийнято рішення об’єднати два загони в один на чолі з полковником С.Ільницьким. Його заступником став Криворучко. Це вже була сила, котра могла серйозно протистояти усяким нападникам.
Але перший бій, що стався під Качківкою, виявив різні погляди на революцію, котра вже докотилась і до цих країв. Семен Ільницький на той час мав стійкі зв’язки з керівництвом Центральної Ради. Часто відлучався до Києва і привозив звідти ідеї побудови Української держави, котрими за короткий час і перейнялися всі вояки із Кетрос. Вони стали йменувати себе козаками Марківської сотні - за назвою мальовничої річки Марківки, котра протікала через їхнє село. Коли розвідка донесла, що із Ямполя йде силасиленна австрійських військ, обидва підрозділи зготовилися до свого першого бою. Та саме в цей час прибув із Києва полковник Ільницький і повідомив, що законна українська влада уклала з Німеччиною та Австрією мир, тому бою починати не треба.
З понурими головами послухали наказу козаки і залишили приготовлені позиції. Та Криворучко не погодився з цим, заявивши, що не визнає українську владу в Києві, і дав наказ своїм односельчанам почати бій. Звичайно ж, сили були нерівні, і в результаті гарматним вогнем австрійців Качківка була спалена майже дотла, хоча і немало австріяк було знищено кинджальним кулеметним вогнем криворучкових хлопців.
Про подальшу долю Федора Криворучка відомо, що після цього він відкрито став на бік більшовиків і з Григорієм Котовським весь час боровся проти національно налаштованих українців, зокрема Семена Ільницького. Дослужився до командуючого Київським Особливим військовим округом, та в 1940 році був репресований і розстріляний радянською владою.
Що ж до Марківської сотні, то вона згуртувалась у самостійно озброєну частину. Одним із керівників її був товариш Ільницького Іван Кетрос. Військової науки навчав теж кетрощанин Василь. Прізвище його невідоме, але хлопці звали його „унтєр” Василь, оскільки той теж повернувся до свого села з армії. Це була цікава людина, із своїми завченими військовими звичками. Він розмовляв лише російською мовою і муштрував козаків, як його вчили впродовж служби. Але одного разу, під час такого навчання, коли „унтєр” Василь викладав теорію стрільби з кулемета, десь збоку почулася гучна стрілянина. „Унтєр” наказав розвідати, що там діється. Козаки нічого не довідались, тоді він сам поплазував за пагорбок. Довго не повертався. Всі вже почали думати, чи не перейшов, бува, їхній „унтєр” на бік більшовиків. Та вони помилились.
За метрів 100-150 застрочив його кулемет, і лише мала частина спромоглась утекти. Як виявилось, це був загін червоних, котрим командував Криворучко.
„Унтєр” Василь розповідав потім своїм козакам, що почув там, у яру, московську лайку та бачив, як вони стріляють в наших людей. „Чого вони шукають у нас? Чого вони здіваються над нами? Ми виженемо їх до моря. Ми покажемо їм, хто ми, чого хочемо і що ми вміємо!”.
З того часу він часто мугикав собі щось таке: „Бабусю, рідненька, ти всім помагаєш, яке в мене горе, ти може вгадаєш”.
З приходом Директорії з’явилася надія на мир і спокій, та це було не так. Тому Семен Ільницький збільшив свій загін. Сунула на Україну війною Москва. З боку Молдови тиснули полки, котрі очолювали Криворучко і Котовський. В одному з боїв Ільницькому вдалося розгромити основні їхні сили, але ненадовго.
Постійно маневруючи в напрямку Ямполя, Вапнярки, Могилева, Кам’янця-Подільського та Проскурова, загін Ільницького залишав у цих місцях свої залоги, котрі вели запеклу боротьбу із час-тинами більшовиків. Такі козацькі загони були для населення і владою, і охороною, і судом. Люди приходили із численними скаргами, просили захисту і порятунку - це була для них справді влада народної довіри. Населення у переважній більшості не мало повної уяви, що робиться в світі. Хоча в Кетросах на той час було 4 школи, вміли писати і читати. Ці „письменні” селяни читали листи з фронту, Псалтир, у цілому життя було мирним, спокійним, ніхто не чув про крадіжки, грабіж чи вбивства. Всі добре знали, що на небі є Бог, а на землі Цар.
|
|
| С.Я. Ільницький |
Але війна і революція несли нові вітри, котрі наповнювали груди бажанням знати більше і самому брати участь у тих перемінах, що приносив час. Імпортований войовничий більшовизм важко знаходив грунт серед мирних українців. Відчуваючи негайну потребу у своїй українській владі, на початку 1919 року в Ямполі на раді отаманів козацьких загонів за участю полковника Ільницького, сотника Івана Кетроса, Крачковського, сотників Лампіги, Датія, братів Максима і Якова Балабанів з Писарівки, Гаврила Одайника з Яланця, поручника Кащука та інших було вирішено, що треба розбудувати військові частини та адміністративний апарат і підпорядкувати його одному керівництву з центром у Ямполі.
Військовим комендантом Ямполя було призначено сотника Лампігу, начальником штабу став Іван Кетрос, а керівником усіх збройних формувань - полковник Семен Ільницький.
Марківська сотня була розформована і називалася тепер Наддністрянський курінь. Полковник Ільницький сказав тоді: „Марківка є маленька річка, потічок, а от Дністер - це є ріка могутня, швидка, сильна. Вона не висохне, як і не висохне наша сила. Треба прямувати до величі, до сили, що має нашій Батьківщині здобути й утримати волю”.
Наддністрянський курінь складався із кінного відділу, піхотного, гарматного та польової жандар-мерії, а також охоронних сотень. Загалом більше 4-х тисяч бійців.
Тоді ж, у перших місяцях, була проголошена Ямпільська республіка на чолі з отаманом Семеном Ільницьким. Більше року майже над цілим Поділлям стояли козаки цієї республіки.
Широким фронтом від Дністра до лінії Жмеринка - Одеса було вирішено йти на південь до Одеси. В лютому 19-го у Вапнярці частини Наддністрянського куреня зустрілись і увійшли у переговори із полком Чорних Запорожців - (чорношличників) - регулярними частинами Української Народної Республіки. Це бу-ла велика радість для наддністрянців. Однак надії, котрі покладали на це отамани Ямпільської республіки, не були до кінця виправданими. Чорні Запорожці, видно, мали якісь інші завдання (як вияснилось пізніше, вони самі пробивалися з оточення). Оголивши береги Дністра і не дочекавшись допомоги, Ільницький вирішив повернути й рятувати рідні краї, відпустивши до Одеси лише частину своїх козаків. Уже в квітні 1919 року Наддністрянський курінь повернув назад, у рейд по Поділлю, куди насувалися кінні частини Котовського, щоб потім з’єднатись із армією УНР у районі Проскурова.
- Ми йдемо в невідоме, ми йдемо бити ворога, де б він не був, - казав Семен Ільницький.
Так, не зумівши домовитись із чорношличниками, що ще і ще підтверджує трагічність визвольних змагань, ішли наддністрянці на смертельну борню один на один із регулярними частинами Червоної Армії. Вона, як відомо, закінчилася трагічно для України. Наддністрянський курінь, забута нині Ямпільська республіка стали прямим віддзеркаленням подій того часу. Загинув у бою за Вознесенське улюбленець ямпільчан „унтєр” Василь під час Першого Зимового походу УНР у 1920 році.
У бою біля Слобідки впав сотник Іван Крачковський. Пішов із Чорними Запорожцями і не по-вернувся сотник Кащук. Біля села Грушки, що у Могилів-Подільському районі, мученицькою смертю, різані, колоті і палені, скінчили своє життя сотники Стахурський та Савчинський.
Іван Кетрос, найближчий друг і соратник Ільницького, поліг у бою в червні 1919 р. Багато кетрощан, сотні наддністрянських козаків, які влилися до складу армії УНР, згинули під час Першого і Другого Зимових походів. Ще більше зникло безвісти по всіх Європах і Америках, у таборах для інтернованих, скуштувавши гіркого емігрантського життя.
Нині в Довжку починають гомоніти про полковника Семена Ільницького. Страх малоросійства і хохляцтва тане в очах нащадків славних козаків.
|
|
| Батьки отамана С.Я. Ільницького |
Розказують, що у 1918 році йому виповнилося всього 35 років. Це був інтелігентної постави чоловік, високого зросту молодий офіцер. Пройшовши війну, мав два поранення на турецькому і румунському фронтах, де командував полком російської армії.
Відважний і скромний чоловік, він із козаками завжди ставав у перші лави. Полковник мав гарного „срібного” коня, котрого дуже любив, і характером, оповідають, вони були однаковими - добрі, спокійні і врівноважені. Дуже пасували один одному на різних парадах і військових маршах.
Люди в селі згадують ще й про дружину полковника Марію. На відміну від чоловіка, Марія, як кажуть, була вогонь-дівка. Мала у своєму командуванні загін кіннотників, чудово стріляла з карабіна і володіла шаблею. Загін отаманші наводив жах на різні банди. Хто знає, чи не та це Маруська-отаманша, про котру ще й сьогодні ходять легенди на Поділлі.
Згинув отаман Ільницький, можна сказати, традиційною для багатьох ватагів смертю - через зраду. На світанку його зненацька намагалися схопити в одній із крайніх хат с. Кетрос, де він ночував, чи котовці, чи хтось із криворучкових вояків. Відбиваючись, гнав свого „срібного” коня ранішніми туманами отаман понад яром у бік села Шуми. Там, десь між Кетросами і Шумами, і порубали їх з дружиною такі ж самі козаки, лише з червоними зірками на шоломах.
В основу цього матеріалу покладені спогади Дмитра Кетроса, учасника цих подій, висвітлених у книзі «Як творилось українське військо», виданій у 1958 році в Лондоні, а також жителів села Довжок та власні розвідки автора. Прослідковуючи майже повну ідентичність із історією Холодноярської ресубліки, що на Черкащині, було б дуже цінним відродити у нашій пам’яті й історію непомірної борні козаків-подолян Ямпільської республіки. Вона мусить стати на своє гідне місце в історії визвольних змагань за незалежність України. Своїх славних дідів мають знати їхні правнуки - і юна, і старша громади. А «батькам» села Довжок варто подумати, чи не пора повернути справжню історичну назву, овіяну славою, цьому героїчному українському селу - Кетроси, котре лише з політичних мотивів було стерте з географічного і суспільного життя України, так, як і з пам’яті односельчан. Адже не стало Кетрос, не стало і Наддністрянського куреня, і Ямпільської республіки...
Слово «кетрос» у перекладі означає «камінь». Плавно несе свої води тиха Марківка. І вже кілька років, як постали на її березі кам’яні отамани з гарячими серцями справжніх українців (автор монумента - Микола Крижанівський). Правда, чи то зі страху, котрий ще, певно, живе в свідомості окремих посадовців, чи ще чогось, його, цього символічного для української історії монумента, до цього дня так офіційно і не відкрито. Може, ще живе боязнь за свою правдиву історію, може, ще когось лякають козаки і повстанці-отамани, котрі із сумом дивляться на нинішню Україну…