|
|
| Професор Анатолій Загнітко |
Історія у слові -
слово в історії
Будь-яке резюмування, а тим паче розмірковування про долю української мови сьогодні є досить проблемним і проблематичним. Проблемним тому, що його витоки можна шукати в минулому - далекому і недалекому, давньому і недавньому, а можна виявляти його - в нас сучасних. Перший шлях є привабливим, тому що багато винних, крім нас самих: так історично невигідно складалося, що українство постійно перебувало у складі різних імперій, які різними шляхами і способами нівелювали, рекрутували, а то й нещадно знищували українство, розбудовуючи власні держави, в яких місця такій реалії, а тим паче повному розквіту української мови, не могло бути. Так справді було, особливо в тій частині України, що колись входила до складу Російської імперії. Підтвердження легко знайти, і вони відомі, вочевидь, кожному непересічному українцеві. Згадаємо Валуєвський циркуляр - так названий за прізвищем тодішнього міністра народної освіти Російської імперії. У ньому визначальною тезою було: української мови немає і бути не може. А потім був Емський указ імператора, підписаний у м. Емсі і покликаний до життя відчутним побоюванням керівних кіл ідеї про відносно самостійний державницький устрій України, - про повну заборону українського книгодруку тощо. Це, так би мовити, віхові документи, до яких можна додати безліч усяких інших, про що написано уже досить багато. Аналіз цієї спадщини, поза всяким сумнівом, вимагає свого неупередженого осмислення на усіх рівнях - історико-культурному, філософському, соціологічному. Особливо ж зіставлення і порівняння, скажімо, в Австро-Угорській імперії і Російській імперії, що започатковано в кількох працях, з-поміж яких слід вирізнити студіювання Германа Бідера - австрійського вченого, професора Віденського університету, завдяки підтримці якого україністика у Відні набула іншого виміру. Повноцінне і вичерпно аргументоване пізнання історії можливе тільки завдяки слову - слову в документі, слову в спогадах, слову в хроніках, слову в усній народній творчості, а пізнавати слово, рідні звуки, не в холодинах, а в горінні й емоційній насназі, насиченні духовністю, варто через історію. Попри всі крутизни і крутозлами, гоніння і заборони, епохальні події і революційні перевороти, українське рідне слово вийшло зміцнілим і загартованим. Наше завдання - його зберегти і розпросторити.
…Мало користуватися мовою, треба нею жити
Інший розріз проблеми є значно складнішим, тому що заторкує нас, сучасних, із наголошенням питання: А чому, власне, нічого не змінюється, а якщо і змінюється, то на гірше? Адже коли постала Українська держава з-поміж цивілізованих країн, запанувала певна ейфорія, посилювана й уже наявним Законом «Про мови в Українській РСР» (1989 рік), і небувалим збудженням усіх патріотично налаштованих сил. Мислилось, що усі досить швидко перейдуть на українську… Віртуально так можна було навіть побудувати відповідну модель. Але ж… Реалії буття є досить мінливими і здебільшого не такими, як домислюються. І все-таки коротко… На першопочатках говорили про необхідність знання української мови як визначальної величини й основного компонента, та все це було мало наголошуваним, тому що не припиняли говорити про економіку, без якої неможливе становлення будь-якої держави. Якось призабувся світовий досвід: без поєднання патріотичного з економічним неможливий будь-який поступ. Пригадується, що саме в цей час зактивізувалися ті, хто чомусь вважав: українська загрожує іншим мовам, витісняє їх із власного силового поля. Поборникам української знову довелося захищатися і повторювати вічне - та не загрожуємо ми нікому. Але це й не було потрібне, бо й так знали автори, що підписувалися «українець з 50-річ-ним стажем», - ніякої загрози немає в утвердженні української як державної. Усе було простим і зрозумілим, як ніколи: не тільки зберегти наявну ситуацію, але й поглибити, витіснивши українську на маргінеси. Будь-яке розширення функційного вияву української кваліфікували то як хуторянство, то як наслідок української нетерпимості щодо інших, то як граничний вияв національного самовияву - нацизм. Пригадую, як написану розлогу аналітичну статтю про ці проблеми під промовистою назвою «Розбудовуємось?» я зміг умістити в газеті «Город» (1991. - № 12), а згодом ще була стаття «Держава нації чи національна держава», яку зміг опублікувати тільки в газеті «Жизнь» (1993. - 11 січня), більше не таланило прорватися до російськомовної преси. Чомусь вважали, що віддавати цілісінькі полоси різноманітним домислам про вторинність української мови, її появу на терені українських земель тільки після нашестя монголо-татар або ж уміщувати зовсім абсурдні розмірковування про штучність української мови, що її, мовляв, вигадали поляки (тут можна поставити й австрійців або когось іншого), аби нашкодити дружбі сусідніх народів (щоправда, поляки - також сусідній народ), - це було добре. Сьогодні ситуація, на превеликий жаль, не змінилась.
|
|
| Пам’ятник Тарасу Шевченку у Донецьку |
Але все це тільки міркування, які все ж таки треба пов’язати із днем сучасним. Повторювана теза: «Попри всі заборони, попри всі утиски, попри всі прагнення, вилучити українську мову з обігу не вдалося, вона не тільки зберегла себе, але й розвинулася» - уже стала хрестоматійною, і, власне, не вимагає аніяких підтверджень і у своєму ємному змісті втілює увесь загал проблеми. Адже так чи інакше, обмірковуючи обсяги цієї проблеми, треба завжди пам’ятати про себе, власне «Я», не зловживати киванням тільки на когось або щось - на сусіда, на обставини. Тут слушним є зауваження Оксани Пахльовської: «Не можемо собі дозволити критикувати лише російську позицію. Ця позиція відповідає інтересам Росії - так, як розуміє нинішнє керівництво цієї країни. Ми ж маємо насамперед звернути погляд на себе». Ба, більше - в себе, в кожного із нас, у власне осердя - і там запитати, наскільки для мене все це дороге і знакове. Якщо воно справді є цінним, то немає потреби когось переконувати, тоді будь-які спроби нав’язати думку про хуторянськість українського, його вторинність, меншовартісність розбиватимуться і зникнуть самі собою. Адже ніхто ні в Словаччині (а ще не так давно говорили про вторинність словацької мови в Чехословаччині), ні в Словенії (словенська мова), ні в Хорватії (хорватська мова) тощо не переконує пересічного громадянина - словака, словенця, хорвата - користуватися рід-ною мовою, усвідомлювати високе її призначення - творити Державу. Рідне слово, його сила здебільшого акумульована в шедеврах геніїв рідного народу, титанів високого духу, до яких належать Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та інші. У цьому разі згадаймо влучні слова Дмитра Донцова: «Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих». Чи не про поточний момент мовлено?
За покликом душі і серця
Та й справді. Минуло рівно 165 років від дня написання сакраментального Шевченкового «Заповіту», який лінгвісти зараховують до прецедентних текстів (знаних усім суспільством і таких, що складають осердя національно-культурного духу), але щось не рясніло в нашому краї, (зокрема на Донеччині), та й у всій Україні, значущими заходами. Знову ж будемо говорити, що влада… А де ж наша активність?... Пам’ятно, що колись кожний учитель-словесник сам визначав пріоритетні моменти, тобто окреслював коло заходів, які слід вирізнити і провести якнайкраще. Саме завдяки таким учителям багато відомих постатей ставали патріотами. Згадаймо, наприклад, Євген Плужник (народився і виріс на Воронежчині, а згодом пов’язав своє життя з Україною) завдяки учителю словесності відкрив для себе у випускному класі гімназії світ Шевченкового слова - і став українським митцем за покликом своєї душі і свого серця, стверджуючи: А проте вчитайся в кожну кому, - /Всякий промовлятиме рядок:/Краще помилятися самому, /Ніж чужих навчитись помилок!. Звичайно, не слід оминати увагою й те, що жоден із інститутів влади не ініціював на загальнодержавному рівні проведення відповідного заходу з нагоди цієї дати. Але наразі мова про нас, про кожного з нас. Адже якщо тільки поглянути на «вишівську» мапу Донеччини, то побачимо чи не в кожному університеті - державному, національному чи приватному - або кафедру, або ж секцію з українства. Разом це ж потужна сила, але залишаємось інколи надто розрізненими. Цілком можливо усім провести справді щось унікальне з нагоди 165-річчя Шевченкового «Заповіту», митця, що об’єднав Україну, зробив її цілісною, неподільною, єдиною у своєму пориві й леті в майбутнє. Де мова українська зазвучала повносило, повнокровно, повноцінно, вивершено і досконало у своїх новітніх відшліфованих зразках. Навіщо справді шукати в інших те, що справді маємо: велику і могутню мову, величаву історію, скроплену кров’ю наших дідів і прадідів у різних битвах, оригінальну педагогіку, неповторні Первокниги (2011 рік Верховна Рада України оголосила роком української Первокниги), адже на нашій славній землі 450 років тому (1556-1561 рр.) створено Пересопницьке євангеліє, що постає не тільки гордістю нашого народу, а й символом незалежності Української держави - на ній під час інавгурації присягають Президенти України на вірність своєму народові й найвищому Божому Законові. Ще чотири з половиною століття тому українська мова була вивершена і вивищена як lingua sacra (мова священна), але й сьогодні наявні спроби - на різному рівні - заперечити її спроможність бути саме такою.
Україна - унікальна держава за мовою і самовиявом Україна - справді унікальна держава індивідуалістів. Можливо, тому в нас часто коліщатка державного апарату крутяться врізнобіч, що кожне таке коліщатко - індивідуальність, і воно гарно так усе крутить під себе. Прагнення до уніфікації такої індивідуалізації часто приречене на погибель, а нав’язування інших моделей розвитку - навіть успішних в інших країнах - дає зворотний результат. Прикладом може бути законопроект про мови в Україні (№ 1015-3), який викликав масове несприйняття, негативну експертизу провідних інститутів НАН України, а сьогодні подібну оцінку висловила ОБСЄ.
Більшість сучасних національно-мовних питань в Українській державі, напрямів їхньої розбудови викликають значний інтерес і в сусідніх країнах. Досить цікавою і вельми слушною, та й водночас показовою, постає думка депутата Держдуми Росії Костянтина Затуліна, висловлена ним у березні 2010 року: «Іде боротьба, і не жартівлива, за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому». Це справа сусідів, але ж нам слід дбати про своє, свою довершеність і цінність. Знання власної мови, культури, історії, психології забезпечує повагу до інших. Але знання чужої історії, культури, психології і мови без глибинного знання й володіння рідним унеможливлює високий патріотизм. Не можлива й повага до інших, адже хто матір свою не шанує, то як цінуватиме й шануватиме інших. У таких вимірах ані свою мову, що є вершинною, ані історію, ані культуру, ані психологію, що тісно переплетені, не можна кидати напризволяще, бо завжди знайдеться той, хто їх підпорядкує собі. Вони стануть його цінностями, але уже в зовсім іншому висвітленні. Пізнати народ не можна без пізнання його мови, що утворює його ціннісний дух і складає найвищий вияв його злету.