Стара церковця
в Лемешах
Історія стоїть біля дороги
та й дивиться, хто їде по соші.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.
Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода.
Як ще був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п’яндига й гуляйда.
Але й козак! Просмолений, як човен.
Жагучо любий до безтями рук.
Як він умер, весь світ, сльозами повен,
в дощах стояв по самий Базавлук!
Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать.
А двох синів, Олексу та Кирила
в капелу царську мусила віддать.
Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.
Мов янголи, співали клирошани
за упокій козацької душі –
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох синів, Олексу та Кирила,
у тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: - Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!
Та подивися на свою Наталку,
що за твої одмолені гріхи
яку он долю виспівали змалку
Підпаски наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вони ж тут руки дряпали в шипшині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..
Лампадка тьмяно блимала в кіоті,
стояла в церкві дивна тишина.
Блищали скрізь оправи щирозлоті,
і озиралась Лотова жона.
Чекали слуги десь аж біля брами.
Наталія молилась гаряче.
І синя стрічка царської статс-дами
текла, як річка, їй через плече.
Вона молилась: - Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра.
Що грошей в нас тепер хоч подавися,
невістка в мене царського ребра.
Тепер уже й не плачу я ночами.
Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались,
то це ж таки уже не фаворит.
Буваю на балах і на прийомах,
бо я графиня, а Олекса граф.
Він при дворі, а я уже при ньому,
спокійно хай покоїться твій прах!..
З колін звелась графиня Розумовська,
зашарудів широкий кринолін.
Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзко,
чи на дзвіниці хилитнувся дзвін, -
і задвигтіла церква-кам’яниця,
і хрест на церкві також хилитавсь,
і хилиталась паперть і дзвіниця…
Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.
Ліна Костенко
Про родину Розумовських я дізнався від батьків, які розповідали про останнього гетьмана України Кирила і його брата Олексія – селянського сина із Чернігівщини, котрий одружився з царицею - донькою царя Петра I. А потім і показали церкву в Лемешах, споруджену за кошти Олексія. Її видно здалеку, коли під’їжджаєш до села з боку Чернігова - вивищується на пагорбі над безкраїми луками. Щовесни їх заливає повеневими водами, і церква, ніби корабель, пливе у світи серед квітучих садів, зливаючись із весняними хмарами. У мене ж храм Божий асоціюється з сінокосом, коли наприкінці літа луки «прикрашають» численні стіжки й копички сіна…
|
|
| Церква у селі Лемеші |
Історія про лемешівських Розумів
…Покосами серед високих трав один за одним ішли косарі, а жінки в білих хустинах перевертали й згрібали у вали підсохле зело, складали у гостроверхі стоги вже готове запашне сіно (у нас у селі про таке кажуть - «як чай»). Люди поспішали, бо насувалася гроза, і треба було встигнути, щоб дощ не попсував сіно. Дивовижні аромати різнотрав’я долинали аж у салон машини. Хотілося вийти й побігати босоніж по покосах… Але завше поспішали на Київ, де тата й маму чекало багато справ. Чи ж до дитячих забаганок? Хіба що інколи зупинялися біля магазину з чималеньким асортиментом дефіцитних речей, таких, яких не «дістанеш» у Києві. Річ у тім, що в Лемешах був «кущовий» пункт, звідки промислові товари розподіляли по інших селах. Ну а левову частку «добра», ясна річ, залишали в себе. Там і ми прикупили багато речей…
|
|
| Наталія Розумиха |
Та цього разу татко звернув із траси ліворуч і поїхав сільською грунтовою вулицею… до церкви. Було це напередодні Великодня. Біля храму зібралося на вечірню службу чимало літніх людей, дехто тримав святково прибрані кошики, звідки пахло пасочками. Молодесенький священик щось там поправляв на вході, стоячи на драбині. Йшли останні приготування до урочистої молитви на честь Воскресіння Сина Божого. Зайшли всередину церкви. Помітно було, що парафія не з багатих. Не було пишних ікон і блискучих підсвічників та обладунків. Скромно прикрашені сільськими рушниками образи, невеличкий іконостас. Все свідчило про те, що служити в храмі почали недавно… Справді, церкву тільки-но відкрили, а до того вона стояла замкнена й пограбована. Розговорилися з віруючими й почули багато цікавого.
Сивенький худорлявий дідусь розповів, що церкву спорудили їхні земляки брати Розумовські кілька століть тому. Що в Лемешах жила родина реєстрового козака Розума, а в ній росли двоє синів, Олексій і Кирило. Старшого, Олексія, запримітили люди з Петербурга, які їздили Україною у пошуках хлопчиків, наділених красивим голосом, і забрали в «холодний і сирий Санкт-Петербург». Юнак мав не лише ангельський голос, а й гострий і допитливий розум та вроду. Тож невдовзі ним зацікавилася, а згодом і закохалася царева донька Єлизавета… Цариця і колишній пастух взяли шлюб і буцімто повінчалися на Чернігівщині. Мало того, у Лемешах переховувалася донька, що народилася в «нерівному шлюбі», - трагічної долі княжна Тараканова…
Згодом старший брат забрав до себе молодшого, Кирила, який став «великим чоловіком». Історія ж Трьохсвятительської церкви, мовляв, така. Глава родини полюбляв заглядати в чарку і в один із загулів наклав на себе руки. У ті часи самогубців не ховали на звичайному кладовищі, отож і батько Кирила та Олексія знайшов вічний прихисток на пустирищі за селом. Та хіба ж могли знамениті брати допустити, щоб батько лежав у неславі?! Отож за кошти Олексія 1755 року спорудили біля його могили храм, освятивши тим самим місце поховання предка. «Хай би там як, а Григорій заслужив шану вже хоча б тим, що дав життя таким синам», - зробив висновок чоловік.
|
|
| Олексій Розумовський |
Дідусева розповідь запала в мою душу, пробудила цікавість до історії хлопців із чернігівського села. Пізніше не раз бував у Лемешах та Козельці, подумки відшукуючи сліди, загублені в далеких роках минувшини, прочитав чимало літератури. Зокрема, багато довідався «З голосу нашої Кліо» Михайла Слабошпицького, написаної для юних українців, яким був сам на час виходу книжки. Відшукав, хоча й скупі, відомості про неймовірні метаморфози талановитих селюків в енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Потім простудіював «Історію України-Руси» Миколи Аркаса та інші джерела.
Зомліла перед власним відображенням
Родина Розумів жила в селі Лемешах Чернігівської губернії. Батько, Григорій Розум, був городовим козаком. Кажуть, своє прізвисько дістав через те, що в нетверезому стані любив похвалятися: «Гей, що то за розум, що то за голова!». А хмільним бував частенько, через те й молодим покинув білий світ, залишивши молоду вдову з шістьма дітками. Мали трьох синів - Данила, Олексія і Кирила - і стільки ж доньок - Глафіру, Ганну й Віру. Оскільки татусь пропив усі статки, то матері, Наталії Розумисі, довелося виборсуватися зі злигоднів самотужки. Жінка мала твердий характер, владну натуру і неабияку комерційну жилку, отож при дорозі, що вела на Москву й Санкт-Петербург, заснувала 1730 року корчму і всіляко дбала про добробут чисельної родини, не підозрюючи, що доля приготувала їй та її синам неабиякий подарунок. Що стане графинею з неабиякими статками по всій Україні. Що поїде до царських палаців у місто на Неві й матиме за невістку саму царицю, яка гостюватиме в її сільській оселі в Лемешах… Що власним коштом збудує дивовижний храм у Козельці, де й знайде вічний спочинок її горда душа. Не захоче придворна статс-дама жити в царських покоях, куди забере знаменитий син Олексій, й після кількох років гостювання повернеться в Лемеші…Й до кінця днів своїх не зможе забути конфузу, що стався по її приїзді в північну російську столицю... Річ у тім, що, нарядившись у шати, які носили придворні дами, та обнизавши пальці численними дорогими перснями, сільська жінка прийме власне відображення у величезному свічаді за… царське і втратить свідомість. Аякже, досі носила простий селянський одяг, сорочку зі спідницею та корсеткою й фартухом, очіпок, а по святах надягала коралі, та й то в період короткого дівування. І себе могла побачити тільки у скалочці дзеркальця, вмазаній у стіну хати… Портрет Наталії Розумихи, роботи придворного художника Генріха Готтліба, нині зберігається в Музеї українського мистецтва в Києві, і кожен охочий може побачити владну жінку з суворо стиснутими вустами, якій явно «муляють» панські обладунки.
Від пастуха до генерал-фельдмаршала
Розумовський Олексій Григорович, у майбутньому російський генерал-фельдмаршал, граф Римської і Російської імперій, народився у сім’ї реєстрового козака Григорія Розума та Наталії Розумихи 17 (28) березня 1709 в селі Лемеші на Чернігівщині. Хлопець мав допитливий розум, отож заприятелював із дяком із сусіднього хутора Чемера, який навчив селюка грамоті й приохотив до читання. Хлопчина брав з його бібліотеки книжки й опановував науку на луках, де пас худобу односельців. За таким заняттям його помітив батько й вирішив провчити: знаходячись у полоні «зеленого змія», схопив сокиру й погнався за сином… Після такої нагінки парубок не повернувся додому, а осів на хуторі.
Хлопець мав чудовий голос, співав у церковному хорі. Там його й запримітили гінці зі столиці. Спочатку полковник Вишневський забрав українця до себе на службу, а згодом рекомендував його обер-гофмаршалу графу Левенвольде, який 1731 року дав Олексієві, на той час уже Розумовському, місце в імператорському хорі. Тут він і потрапив на очі цесарівні.
Вражена красою співака, Єлизавета забула про свого обранця Шубіна й переконала графа Левенвольде поступитися їй молодим співаком. Так Олексій став спершу півчим, а коли почав втрачати голос, - бандуристом при цесарівні. Приблизно тоді ж Шубіна, за наказом імператриці Анни, заслали до Сибіру. Його місце при Єлизаветі звільнилося, і після численних інтриг хлопець із Лемешів з’явився серед придворних Єлизавети і невдовзі стає її коханцем. Єлизавета робить свого фаворита головним інтендантом свого двору, а по смерті імператриці Анни вона призначає його своїм камер-юнкером.
Унаслідок двірцевого перевороту 1741 року престол зайняла Єлизавета Петрівна. У перші ж дні царювання зводить Олексія в камергери. В день її коронації він став обер-єгермейстером, графом і кавалером ордена Святого Андрія Первозванного. Зрештою, отримав звання генерал-фельдмаршала та великі маєтності в Росії й Україні.
Друзі графа Розумовського вважали, що задля збереження взаємних вигод Єлизавета й Олексій мають вступити в шлюб, адже примхлива жінка може пересититися гріховним коханням. Духівництво переконало імператрицю, що зв’язок з Розумовським треба освятити вінчанням у храмі: 1742 року вони таємно повінчалися в підмосковній церкві.
Морганатичний чоловік сприяв організації поїздки Єлизавети Петрівни в Україну, яка сталася 1744 року. Під час мандрівки цариця побувала і в Лемешах, і буцімто вельможна невістка довгенько гостювала у свекрухи. Потім відвідала Київ. Враження залишилися найкращі. «Возлюби мене, Боже, в царстві небесному твоєму так, як я люблю народ цей благонравний і незлобливий», - просила вона у Всевишнього. Саме тоді козацька старшина, а передусім Гудович, Ханенко та Лизогуб, подали прохання про відновлення гетьманства. Чи то палкі прохання вплинули на імператрицю, чи складне міжнародне становище Росії (на заході назрівала війна з Пруссією, а на півдні - з Туреччиною), але цариця пішла назустріч українському козацтву, котре потрапило в немилість до її батька після «зради» Івана Мазепи. Отож царським указом 1745 року було відновлено Київську митрополію, а 1747-го проголошено царську грамоту про обрання гетьманом брата Олексія - Кирила Розумовського. Але він не поспішав в Україну, і пишна церемонія виборів сталася тільки 22 лютого 1750 року, у Глухові. На честь нового гетьмана стріляли із ста однієї гармати, а Батурин після страшної руйнації знову став столицею козацтва.
|
|
| Храм Богородиці у Козельці |
Своєвільна й розбещена цариця згодом розлюбила того, кого піднесла до найбільших висот, але не змогла віддалити як чоловіка. До самої смерті Єлизавети за Олексієм Розумовським збереглися відзнаки та шана. Лише після смерті дружини Олексій вийшов у відставку. Жив у збудованому для нього Анічковому палаці у Петербурзі. Оскільки справедливо вважав, що не може розраховувати на ласку нового царя Петра III, за російським звичаєм, подарував тому з нагоди його переїзду в Зимовий палац прекрасну палицю і мільйон карбованців. Через кілька місяців Петра III скинули з престолу та вбили. У двірцевому перевороті Катерини II, на відміну від молодшого брата, участі не брав. У шані та повазі прожив ще кілька років. Рідко відвідував двір, але придворні часто збиралися у нього. Сама імператриця Катерина II іноді навідувалася, залишивши у записках такі згадки: «Не маючи будь-якої освіти, він мав широкий розум; обсипаний почестями, він не вирізнявся гордістю. Рисами його вдачі були щедрість і великодушність, але був крутим і важким на руку у нетверезому вигляді». Чи не вгадуються риси гульвіси-батечка?!. Сучасники також зазначали, що граф був ласкавий, поблажливий, привітний у поводженні з молодшими, любив клопотатися про нещасних і користувався загальною любов’ю. Помер Олексій Розумовський 6 (17) липня 1771 року у Петербурзі.