|
|
| Такий вигляд мала Запорозька Січ у XVII столітті |
У козацькому українському історичному календарі маємо дві дати, що у часовому вимірі ніби і далекі одна від одної, але в історичному плані в козацькому літописі тісно пов’язані між собою, коли перша є закономірним наслідком останньої.
У 1775 році з волі російського царату наказала довго жити славна Запорозька Січ, яка протягом усього свого існування була для Московії як колода в оці. Ця трагічна для українського народу подія сталася 235 років тому.
А півтора століття тому Військо Чорноморське,
що складалося із колишніх запорозьких козаків, втікачів
від царського кріпацтва, у 1860 році було реформовано
у Кубанське козаче військо, що як таке проіснувало
до початку буремного двадцятого віку.
Саме про цей, майже столітній часовий термін в історії українського козацтва, подальшу долю нащадків славних запорожців на Кубані - Малиновому Клині - наша оповідь.
Відтоді, як сконала Січ…
Улітку 1775 року, після переможної турецької кампанії, Москва нарешті отримала реальний шанс здійснити свою давню загарбницьку мрію - ліквідувати надійного захисника українського народу від іноземного поневолення Запорозьку Січ.
Брами січової фортеці відкрилися для російського війська на початку червня. Але фактично руйнація українського козацтва, його вольностей, традицій розтяглася на довгі місяці, роки.
Доля колишніх запорожців складалося по-різному. Близько 12 тисяч козаків царат перетворив на своїх холопів-кріпосних. Були й такі, що подалися у прислужники до нової жорстокої влади, отримавши від останньої щедрі подачки і тим самим зрадивши свій народ. Було здійснено декілька невдалих спроб інтегрувати запорожців-вояків у російську армію - волелюбні українські козаки не сприймали її жорстоку дисципліну, муштру.
|
|
| Пам’ятник запорозьким козакам на Тамані |
Частина запорожців (від 10 до 20 тисяч), не бажаючи терпіти окупаційного гніту, чужинської сваволі, пішла за Дунай у «султанщину», створивши там Задунайську Січ. Для Османської імперії, яка щойно програла війну з Росією і прагнула реваншу, українські козаки-«емігранти» стали справжнім подарунком долі. Адже це були мужні, високопрофесійні воїни, які до того ж прагнули помститися царату за зруйновану неньку Січ, за закріпачену, зґвалтовану Україну. Тож закономірно, що, маючи таке грізне військове поповнення в особі козаків-задунайців, Висока Порта активно готувалася до майбутніх бойових дій зі своїм північним суперником.
Ті ж вояки-запорожці, що зосталися в рідних землях, не залишилися поза увагою Росії, яка прагнула використати їх у своїх імперських інтересах. З цією метою застосовували свою «перевірену зброю» - графа Потьомкіна.
Уже невдовзі після скасування Запорозької Січі один із головних ініціаторів цього антиукраїнського акту задумав… поновити козацьке військо. Щоби те надійно захищало від османських інтересів кордони щойно зорганізованої на прадавніх козацьких землях Новоросійської губернії, що, звичайно ж, була прилучена до складу Російської імперії. Фаворит Катерини ІІ «великодушно» дозволив колишнім запорозьким старшинам Головатому, Білому та іншим запрошувати бажаючих «к служению в казачьем звании», а Катерина ІІ дала відповідно згоду поновити «войско верных казаков».
І ось у 1790 році нарешті збулася давня, заповітна мрія владолюбця Потьомкіна-«Нечеси» отримати титул-звання гетьмана українських козаків. З царициної ласки і примхи її одноокий коханець стає начальником щойно створених військових формувань для захисту кордонів імперії, для участі в її протистоянні з Туреччиною. Отож маємо ще одну дату зі складної історії «післязапорозького» періоду існування українського козацтва - 220 років тому було створено Військо Чорноморське, назва якого протрималася сімдесят років…
Та коли щось робиться поспіхом і штучно, завжди опісля виникають проблеми, здебільшого - великі. Так і в цьому випадку: козацьке військо «під «гетьмана» Потьомкіна» так-сяк створили, а виділити місце-кіш під його постійне перебування - забули. Тож і лишилося воно без «офіційної прописки», пересуваючись уздовж берегів Азовського і Чорного морів - звідки й назва козацького військового формування.
|
|
| Наказний отаман Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко |
Пристали «чайки» до Тамані
Лише через два роки Війську Чорноморському запропонували-дозволили передислокуватися на Таманський півострів, Кубань, де українські козаки зі своїми родинами оселилися в нижній течії однойменної ріки. Цим хитрим військово-політичним маневром царський уряд прагнув, як-то кажуть, убити відразу двох зайців, а точніше - навіть трьох. По-перше: заселити родючі, цілинні кубанські землі дбайливими господарями - працелюбними українцями, щоби мати відповідний зиск, надходження до імперської казни. По-друге: зміцнити кордони з нескореним войовничим Кавказом. І по-третє: без зайвого клопоту і супротиву роздати звільнені від запорожців землі в родючому українському Причорномор’ї «особам, приближенным ко двору».
Отож восени 1792 року українські козаки причалили свої просяклі солоною морською водою «чайки» до берега Таманського півострова. Через сімнадцять років після поневірянь і гонінь запорожці нарешті мали свою нову землю - Кубань, яку згодом українці з притаманною їм образністю стали поетично називати Малиновим Клином.
Лише за рік суходолом і водою на Кубань перебралося майже 25 тисяч чорноморців (разом із сім’ями). Зайнявши територію майже в 30 тисяч квадратних верст, козаки заснували нинішню столицю краю Краснодар (Катеринослав), зорганізували близько 40 козацьких куренів. Подалі населення Кубані зростало за рахунок козаків із колишньої Гетьманщини і Слобожанщини, українських селян-утікачів від кріпосницького гніту Росії. Про це, зокрема, свідчить і така наука, як топоніміка: сучасна мапа Краснодарського краю РФ рясніє географічними назвами суто українського походження - станиці Уманська, Полтавська, Батуринська, Переяславська тощо.
На нових землях козаки прагнули зберегти свій прадавній територіально-адміністративний устрій, поділ, скажімо, у формі тих же куренів Чорноморського війська. Але виборний лад, по своїй суті - демократичний, російський уряд незабаром скасував: від 1794 року козацьку військову раду вже не скликали, наказних отаманів призначили згори, курені були перетворені на станиці. Однак національну свідомість із українців Кубані витравити російському царату було не так легко…
Останнє військо запорожців
Як і планувала заздалегідь імперія, головним завданням козаків-чорноморців стало протистояння гордим народам Кавказу, що розтяглося на довгий часовий термін. За цей період склад чорноморців постійно поповнювався. На початку ХІХ століття на Кубань прийшло понад півтисячі буджацьких козаків - колишніх запорожців, що повернулися з Туреччини, куди вони подалися після розорення Січі. З 1809 до 1824 року на Кубань прибуло близько 50 тисяч українців. Остання хвиля переселення з великої Батьківщини відбулася у 1845 - 1859 роках. Всього ж на Малиновий Клин із України потрапило понад 100 тисяч наших земляків.
А в 1860 році Військо Чорноморське було об’єднано з Кавказьким лінійним військом, що будувалося на основі вихідців із Дону. Так 150 років тому було офіційно створено одне із дванадцяти козацьких формувань на території російської імперії - Кубанське козацьке військо, яке стало останньою сторінкою в славній історії запорозьких козаків.
Прагнучи зросійщити Малиновий Клин, остаточно знищити тут український козацький дух, демократичний, волелюбний, - царський уряд протягом усього ХІХ століття всіляко сприяв переселенню на Кубань, як кажуть, уже на готовеньке, своїх «государственных крестьян, кантонистов, отставных солдат, зачисляемых в казаки». Прибульці здебільшого селилися в уже існуючих станицях, які колись з’явилися тут на базі запорозьких куренів.
|
|
| Легендарний козак Мамай |
Кубанщина - край український
Та, попри все, українство Кубані, зорганізоване на козацьких традиціях, гідно трималося й надалі.
Ось як характеризує побут та звичаї кубанців на початку ХХ століття, посилаючись на описи очевидця, у своїй книзі «Українська Соборність» відомий вітчизняний фахівець, доктор історичних наук, академік Володимир Сергійчук: «Кубанщина - переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запорожжя, і тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів. Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків-лінійців, переселенців із Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському й почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українське вбрання…
Удома козаки нічим не відрізняються від селян-хліборобів: вони працюють на полі і вдома, їздять під хуру. У свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де-не-де взимку збираються навіть на вечорниці, а навесні виспівують скрізь веснянки…
По відділах Кавказькому, Баталпашинському, Лабинському й почасти Майкопському живуть уже козаки-лінійці. Цей край змосковщений, бо там співаються московські пісні, вживається московська мова, навіть одіж на козачках московська, тільки мужики носять той же бешмет і ту ж черкеску, що й чорноморці. Отже, й по цих відділах багато українців-селян, що живуть понад Кубанню, а ще більше українців чужогородніх, що їх багато в кожному селі, в кожній станиці.
Ці переселенці не дають щезнути українській мові навіть по тих кутках Кубанщини, де живуть козаки-лінійці та горяни. Тим-то українець почуває себе рідним на Кубані: він знайде тут своїх земляків, побачить рідні звичаї, рідну одіж, почує рідні пісні, думки, казки, приказки. Правда, чужа московська школа і солдатські муштри разом із фабриками та заводами калічать моці кубанського вкраїнця, додають до його звичаїв багато чужого, нерідного, але ж до якогось часу кубанський селянин, вертаючись з солдатів або з фабрики до себе на село, забуває московську науку для своєї батьківської, бо старі люди, а надто жінки і дітвора, не знають іншої мови, як українська, не співають інших пісень, не розказують інших казок, як українських».
Прагнення до возз’єднання
Як свідчать факти, український дух на Кубані ніколи не вмирав. Новий імпульс йому надали події 1917-го року.
Усвідомлюючи свій кровний зв’язок із матір’ю Україною, значна частина тутешнього населення прагне возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Козацька Чорноморщина була найактивнішою щодо возз’єднання Малинового Клину з Україною, що засвідчено багатьма історичними документами.
Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом особливо гаряче підтримав український уряд гетьмана Павла Скоропадського, який, вітаючи на початку літа 1918 року офіційну делегацію Кубанського краю у Києві, виголосив: «Дуже радий, що в особі вас, кубанських козаків, можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все-таки лишилися вірними синами неньки-України… Й тепер славні кубанці підуть разом із молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі були керуючою зіркою для наших батьків».
Україна мала надати військову допомогу Кубані. Але згодом під натиском військ Директорії занепала влада Скоропадського, а Малиновий Клин почергово побував під окупацією як білих, так і червоних…
Громадянською війною кубанські козаки були розпорошені, розкидані по різних фронтах і арміях, воюючи під різними знаменами, нерідко - між собою. Кубанці воювали і в Україні, були вони і серед повстанців-козаків легендарного Холодного Яру.
Зрозуміло, що подальша більшовицька окупація остаточно поховала плани з’єднання козацького Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна заборонив діяльність на Кубані навіть українських лівих політичних угруповань, партій.
Але найбільші біди чекали на кубанців ще попереду - репресії, розкозачення. За короткий термін із тринадцяти козацьких станиць було виселено майже дванадцять тисяч українців. Жорстоко вдарив по українцях Кубані і страшний голодомор тридцятих років минулого століття, зменшивши їх чисельність з 1,5 мільйона до 144 тисяч. І за цим всім стоїть жахлива постать гідного ідеологічного спадкоємця Ілліча - Сталіна. Паралельно розпочався планомірний наступ на українську культуру, мову, національні традиції, що ще зберігали нащадки запорожців на Кубані. І до цього приклали свою руку усі подальші правителі Кремля. Починаючи з першої половини тридцятих років минулого століття від українських здобутків українства Кубані практично нічого не залишилося: національно свідома інтелігенція репресована, усі українські навчальні заклади, видавництва - закриті…
Козак Мамай - як символ духу
Що сьогодні собою являє колись майже суцільно запорозько-козацька Кубань, яку і донині в Україні тепло називають Малиновим Клином?
З цим питанням ми звернулися до кандидата педагогічних наук, українського письменника із Донецька Вадима Оліфіренка, який у кінці ХХ-го - на початку ХХІ століття неодноразово відвідував Краснодарський край Російської Федерації, збираючи матеріал для книжки «Козак Мамай», що побачила світ у 1998 році. Її видання було здійснене за сприяння товариства «Україна», Донецького українського культурологічного центру, Всеукраїнського наукового товариства імені Т.Г. Шевченка, Краснодарського регіонального відділення Міжнародної академії інформатизації. Наш земляк разом із кандидатом філологічних наук, завідувачем кафедри літератури Краснодарської державної академії культури і мистецтва, головою комісії з літератури фонду культури Кубанського козацтва Віктором Чумаченком намагається дати ґрунтовний аналіз стану сучасного українства на Малиновому Клині, дослідити його духовні, культурні, козацькі взаємозв’язки з історичною Батьківщиною, спрогнозувати їх перспективу на майбутнє.
Назва книжки двох вчених-українців із Донеччини і Кубані зовсім не випадкова, вона - символічна. Адже козак Мамай - це козацький провидець, наш народний, національний святий. Його зображення було неодмінним атрибутом української хати, де б вона не стояла - на березі Дніпра, Дінця, Дону, Кубані чи далекого Амуру.
Козак Мамай протягом тривалого часового терміну був символом взаємодії двох провідних верств традиційного українського суспільства - духовної та військово-адміністративної, символом єдності народних відунів і козаків-воїнів, які забезпечували енергетичний і фізичний захист основної верстви населення - хліборобів, господарів на рідній землі. Саме цей союз підтримував цілісність і життєву волю українського етнічного єства. Саме цей синтез козацької войовничості і мудрості наш народ і передав у назві «козак-характерник», а персоніфіковано - в імені «козак Мамай».
Як писав відомий українознавець Олександр Шокало, «будучи сам безсмертний, козак Мамай став символом безсмертя українського духу».
Дружив Кобзар із отаманом
Та чи зберігся цей дух, козацький, український, на теренах сучасної Краснодарщини?
Своїми думками на цю тему, торкаючись і славної минувшини, ділиться член Національної спілки письменників України Вадим Оліфіренко:
«У дитинстві, яке провів у селищі Біленьке, що біля Краматорська на Донеччині, часто чув від своєї бабусі про Кубань, куди подалися наші земляки освоювати незаймані ґрунти та й осіли там. Пам’ятаю ще: у нашої білянської молоді тоді була дуже популярна шапка-«кубанка» - особливого козацького фасону з простроченим навхрест верхом…
Кубань, зокрема життя тут українців, були постійно у полі зору, колі уваги великої України. І це не випадково, адже Кубань - єдиний край на земній кулі, де впродовж ХІХ століття і до 20-х років минулого активно зберігались і плекали традиції українського запорозького козацтва, трансформованого спочатку у Чорноморське, а пізніше - в Кубанське козаче військо. А тому тут, на землях Північного Кавказу, був таким живучим, тривким дух української свободолюбивої козаччини, народного слова. Саме тут існувало духовне підґрунтя для розвитку художньої літератури. Кубанські козацькі землі були в орбіті творчих, суспільних інтересів таких письменників, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Вороний, І. Карпенко-Карий, історика Д. Яворницького, композитора М. Лисенка, інших визначних діячів української культури.
До речі, Великий Кобзар в одному із своїх листів назвав Кубань «Козацькою Україною». Незабутньою сторінкою українсько-кубанських відносин в історії вітчизняної культури є дружба геніального Тараса Шевченка з наказним отаманом Кубанського війська, генералом, істориком і українським письменником Яковом Кухаренком, що тривала майже чверть століття».
Нагадують хіба що назви
Так, в історії взаємин України з Кубанню є багато хвилюючих сторінок. Зовсім недалеко, як за світовими масштабами, знаходиться від східних кресів нашої держави ця земля: піднімешся на Савур-Могилу у ясну погоду і побачиш марево Азовського моря, а навпростець, на веслах - і берег Малинового Клину. Та у нас не лише спільні кордони. Із заселення запорозьким козацтвом Північного Кавказу складалися дружні, родинні стосунки.
Ще зовсім недавно «язик не повернувся би сказати», що українство Кубані - наша діаспора. Здавалося, що українці Малинового Клину - завжди з нами, з Україною. Але політичні реалії останніх років невідворотно переконують у тому, що давній козацький край знаходиться за межами України. На жаль, опісля активних спроб відродити на початку 90-х років минулого століття український дух кубанців сьогодні Малиновий Клин глухо мовчить: немає україномовних шкіл, преси. У паспортах кубанців не пишеться національність «українець» - заборонено владою, бо, бач, всі нащадки запорожців на Кубані - уже росіяни. Про славних пращурів із берегів Дніпра, просторів України тут нагадують хіба що пам’ятники запорозьким козакам, що висадилися колись на Тамані, та письменниці Марку Вовчку, доля якої тісно пов’язана з цим краєм. А ще - назви деяких станиць. І, звичайно ж, - виступи Кубанського хору. Оце, певне, і все…
Ще вогник жевріє - ледь-ледь…
Слід зазначити, що з кінця минулого століття Кубанське козацтво в Російській Федерації (як, до речі, і Донське) поступово і частково почало відроджуватися, чому, безумовно, «сприяв» політичний неспокій серед народів Північного Кавказу. Тож офіційній Росії знову мають стати у нагоді козацькі формування, які протягом усієї своєї історії вона неодноразово використовувала в імперських інтересах. Але це - вже окрема тема…
Нам же залишається з далеко не веселим оптимізмом констатувати: український вогник на Малиновому Клині ще ледь-ледь жевріє. Але чи надовго - за такої політичної погоди, коли за вік-ном спільної української хати навіть опівдні часто-густо не розсіюється туман національної байдужості?...