|
|
| Інтер’єр церкви Покрови Пресвятої Богородиці |
Державним актом на право постійного користування Київрада ще 1993 року закріпила землю за Центром народознавства. Втілювати Господній задум взялися козаки. І 1994 року на честь Покрови Пресвятої Богородиці спорудили там невеличку капличку. Відтворили за малюнком Тараса Шевченка, і вже 14 жовтня того ж року її освятив настоятель Української автокефальної православної церкви патріарх Димитрій. Тоді ж заклали й триверху соснову церкву на сотню віруючих із дзвіницею заввишки тринадцять метрів. Чотири роки проводили службу Божу, радуючи віруючих, доки 1998-го… хтось підпалив осередок Божий. Отож довелося швидко споруджувати храм. Розпочали його будувати 2000 року, а завершили восени 2002-го.
Освятили 14 жовтня 2004 року і після Божественної літургії провели Велику Раду українського козацтва.
У центрі - козацька церква
Нині у центрі поселення вивищується дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці під гонтовим дахом. Така була на Запорозькій Січі за часів Богдана-Зиновія Хмельницького. Посередині панікадило на тридцять три свічі - символ років Ісуса Христа, балкончик над ганком - з таких зверталися з проповідями до віруючих священики. Бароковий іконостас роботи київських та львівських майстрів. Маківки храму увінчані козацькими Богородичними хрестами. Один із них - «Хрест слави» - має вигляд дерева життя, прикрашеного лілеями, квітами Пріснодіви Марії, яка дала світові Бога-Сина. На дзвіниці хрест «Сонце правди» - символ Ісуса Христа. Серед тринадцяти дзвонів, які щонеділі закликають на службу Божу, головний - «Благовіст». У храм ведуть сходи з товстих плах. Простеляється Шлях спокути, де відтворено трагічну дорогу на Голгофу Сина Божого.
Поряд із церквою посадили жолуді тисячолітнього хортицького дуба. Як символ невмирущості української нації. А в пам’ять про наругу, вчинену підступною російською царицею Катериною II над січовиками, встановлено тридцять вісім хрестів зі степового піщаника - саме стільки було куренів у Війську Запорозькому Низовому. На кожному з них - назва козацького угрупування.
Неподалік храму будинок священика, котрий вирізняється серед інших хат численними круглими віконечками. Є там і садиби церковного старости, пана сотника, козацької старшини, військова канцелярія, хата гадалки з трунками для чародійства, шинок - саме в такому за часів козацтва господарював підприємливий «жид»… Винокурня, обійстя козака-коваля з кузнею, зброєносця, гончарна майстерня - все, що потрібно для життя козаків… Загалом - до сотні споруд, відтворених у стилі XVII-XVIII століття.
|
|
Охочі можуть приміряти стародавній одяг, відчувши на мить себе козаками чи козачками, коли заманеться, поласувати стравами, які їли селяни, міщани, козаки чи люди «благородного сословія», скуштувати напоїв, приготованих за старосвітськими рецептами. Такими, про які досі можна було лише прочитати в «Енеїді» Котляревського чи у творах Миколи Гоголя або Івана Нечуя-Левицького, де так апетитно описувалися всілякі варенухи, вишнівки та слив’янки…
Музей, де вирує життя
Мамаєва Слобода живе й радує численних відвідувачів. У церкві хрестять діток, особливо хлопчиків, бо вважається, що малюк, який пройшов саме тут цей урочистий обряд, виросте мужнім, розумним, сильним, патріотом своєї країни. Одне слово, справжнім козаком. Дівчата ж приходять помолитися перед іконою «Богородиці слобідської, цариці козацької», щоб дала щастя.
Гарцюють на конях козаки, з кузні чути дзвін заліза, смачно пахне кулешем, тетерею, лемішкою на конопляній олії, кулагою, іншими нині екзотичними стравами, тягне димком із димарів - топлять печі у хатах, випікають хліб на капустяному листі. Не застиглі музейні експонати, а повна ілюзія справжнього життя. І не просто буденного, а з дотриманням стародавніх національних традицій. Відзначають свята, яких узимку особливо багато. Скажімо, на Катеринин день (українці називали його ще днем дівочої долі), сьомого грудня, влаштовували молодіжні складки. Що це таке? Ворожіння, щоб знайти свою долю. За звичаєм, дівчата приносили з дому по жменьці різних круп - вівсяних, гречаних, пшоняних, перлових, чим багата родина. Всі крупи зсипали у спільний горщик і варили тетерю. Потім кожна дівчина набирала страви в горщик, обгортала його рушником і йшла в потаємний куточок закликати долю: «Доле, доленько, ходи до нас вечеряти!». Якщо хтось подасть голос - нехай то людина, півень чи навіть пес, це означає, що доля почула. Після цього давала ложку тетері тому парубкові, який припав до серця. Є ще й інше ворожіння, за яким наші прапрапрабабусі віщували свою долю. Саме на Катерини зрізали три гілочки вишні й ставили у воду на покуті під образами. Якщо розквітне до Маланки, яка настає 13 січня, шлюб буде вдалий, не зацвіте - не піде заміж того року. Та найгірше, коли гілка всохне: пара буде ледача, сварлива, погана, не цуратиметься зеленого змія… І нинішні дівчата також хочуть знати, що чекає їх у майбутньому!
|
|
| Народні гуляння у Мамаєвій Слободі на минулі Різдвяні свята були гучними та масовими |
День Святого Андрія, 13 грудня, в Україні вважали за парубоцьке свято і також приурочували до пошуку щасливої долі. Цього дня носили на поясі конопляне сім’я. Сіяли його по снігу, примовляючи: «Я, Святий Андрію, конопельки сію. Дай, Боже, знати, з ким весілля грати». Потім брали жменю суміші снігу з сім’ям і підраховували кількість зерняток. Якщо число парне - бути того року в парі. Неодмінно мали наснитися наречений чи наречена. А ще пекли Калиту. Кожна юнка місила свою пайку, а потім додавала до спільної діжі. Випікали з родзинками, горіхами, сушеними вишнями, поливали медом і посипали маком. Такий корж із діркою посередині чи збоку нанизували на стрічку й піднімали високо вгору. Треба було примудритися вкусити це кондитерське диво. Кому поталанить, матиме щастя в сімейному житті, а коли ні - доведеться почекати наступного року. Оскільки свята припадають на Пилипівку, молилися й постували. А втім, це не заважало парубкам побешкетувати, скажімо, надто суворому батькові, котрий не пускав доньку на вечорниці, витягти сани на дах чи прив’язати двері. За це ніхто на них не ображався - що поробиш, парубоцьке свято.
Щоб відродити народні звичаї, у Мамаєвій Слободі у ці дні також влаштовують «великі» вечорниці, на яких молодь знайомиться. Кажуть, після таких вечорниць уже кілька пар стали на весільний рушник, повінчалися в церкві Покрови Пресвятої Богородиці й справили весілля за старовинним обрядом. У національних строях, зі сватами й світилками, дружками й боярами, з пишним короваєм і гільцем… До слова, хлопці й дівчата приходять туди на свята у вишиванках.
Організаторів народних дійств завше підтримує Олег Скрипка, який цього разу провів у Мамаєвій Слободі фестиваль «Країна мрій Різдвяна». Відбувався він протягом цілого місяця - від 13 грудня до 13 січня. Навчав дітей співати справжніх колядок і щедрівок, а не лише примітивну «Коляда, коляда, дай, бабо, пирога!». Каталися на конях, дивилися пластиліновий мультфільм про різдвяні святки, знятий режисером Степаном Ковалем за сценарієм казкаря Сашка Лірника. Кажуть, буцімто на мультики витратили 150 кілограмів пластиліну і 100 кілограмів солі. Одна з головних героїв - бабуся, до якої приходять щедрувати дітки, наділяє дівчаток і хлопчиків чарівними льодяниками, котрі перетворюють лихих людей на добрих. Малюки співають знаменитого «Щедрика», який у геніальній обробці композитора Миколи Леонтовича облетів увесь світ. Сама чула рідну мелодію на вулицях Чикаго під Різдво Христове. Так ось, у пластиліновому фільмі «Щедрик» звучить у інтерпретації Олега Скрипки. Він вважає, що народний варіант цікавіший, автентика ліпше відтворює святковий настрій, народні традиції, а класична обробка годиться для сценічного виконання. Ще один герой - Миколка - має знайти зірку й подарувати її людям…