|
|
| Народний артист України Василь Василенко |
Вражає його глибинне розуміння приналежності до козацького роду. Його діди і прадіди були справжніми козаками-отаманами, які не лише захищали від зазіхань ворогів оспівану в піснях козацьку Богуславщину, а й вели людей за собою. Це від них у героя нашої оповіді лідерські якості та вроджений патріотизм.
Він має всі ознаки отамана. Його армія – театр. І не лише рідний – Донецький. Під орудою маститого українця твори найвідоміших композиторів лунали у найпрестижніших концертних залах світу. Його зброя – високе музичне мистецтво, яке ладне підкорити будь-які народи, залагодити будь-які непорозуміння та конфлікти. А замість булави чи пернача у нього – батута – диригентська паличка.
На гостину до „України козацької” завітав народний артист України, музичний керівник та головний диригент Донецького національного академічного театру опери та балету імені Анатолія Солов’яненка, кавалер ордена Українського Реєстрового Козацтва «Бронзовий козацький хрест» III ступеня Василь Василенко.
З берега Хороброї-ріки
Немає нічого дивного у тому, що серце маестро Василенка палає любов’ю до батьківського краю. Адже його дитинство пройшло на теренах, які наскрізь пронизані героїчним духом славної української минувшини. Його рідним Медвином, що на Богуславщині,
|
|
| На кургані Тотоха біля рідного козацького Медвина |
проходили полки Богдана Хмельницького, тут діяли гайдамаки Максима Залізняка та Івана Гонти. А у двадцятих роках минулого століття славнозвісна Медвинська республіка, очолювана рідним братом дідуся Василя Василенка, Миколою Василенком, дев’ять разів відбивала атаки грізної на той час 1-ї кінної армії Будьонного. Медвинці по периметру села у кілька рядів поклали борони вверх зубами, зробивши село практично неприступним. Лише після того, як на допомогу кінноті прийшла важка артилерія, село було захоплене і спалене, а його вцілілі оборонці покарані.
Про все це малому Василеві розповідали дідусі й бабусі, які знали про ті події не з книжок. Оббігав допитливий хлопчак і навколишні місця, цікаві не лише живописними пейзажами. Самі назви - річка Хоробра, козацький курган Тотоха, Свята гора, Мирський ставок і Ковтунів ліс - викликають відчуття причетності до епохальних для України історичних подій. А неподалік за горбком - козацька Лисянка, трохи далі Моринці, Шевченкове…Той священний закуток Тараса… Ці місця вдовж і впоперек сходив босими ногами Василь Василенко та вдихав повітря, у якому й досі чується відлуння голосів його героїчних предків. Це вже у зрілому віці він оспіває дорогі серцю місця у своїх поетичних рядках…
Ази музичної освіти Василь отримав у рідному Медвині, яке, як і більшість українських сіл, славилося народними пісенними талантами, музиками. «Там, де вусаті дядьки по-молодецьки розтягували простенькі гармоні, відчайдушно вибивали в бубни чи вдумливо награвали на сопілці, а їх прекрасні половини мелодійно виводили народні пісні, можна було побачити й мене, малого хлопчика. З тієї пори й запала глибоко в душу музика», - згадує Василь Якович.
Але дорога до визнання була вкрита не лише пелюстками із троянд, але й колючками. Спочатку не взяли в музичну школу в рідному Медвині, а згодом і в Таращі (не було місць…), де юний Василенко навчався у сільськогосподарському технікумі. Наполегливий юнак пройшов усіма сходинками музичної освіти. Після армійської служби у військовому оркестрі здійснилася жадана мрія - вступив на оперно-симфонічне відділення Львівської консерваторії, яке успішно закінчив. Ті часи навчання у класі відомого диригента, Народного артиста України Юрія Луціва маестро з благоговінням згадує й сьогодні.
|
|
| Меморіальний пам’ятник героям Медвинської республіки |
Потім пішов «на вільні хліби» - працював диригентом Харківського оперного театру, майже два роки стажувався у Москві, у Большому театрі, у знаменитих маестро Фуата Мансурова та Євгена Світланова. Далі були запросини в Донецький академічний театр опери та балету. За три роки роботи у храмі Мельпомени талановитий диригент поставив п’ять прем’єр, серед яких особлива його гордість - опера М.Аркаса «Катерина» за поемою геніального Шевченка.
З 1994 року працював диригентом, а з 2001 по 2003 - генеральним директором та художнім керівником знаменитого Одеського оперного театру. Роки, проведені у Південній Пальмірі, маестро називає «Одеською одіссеєю», де, окрім творчих перемог (щорічно театр давав близько 300 вистав, із них по декілька прем’єр - і це під «акомпанемент» відбійних молотків у період генеральної реконструкції театру), Василь Василенко організував та проводив щорічний фестиваль оперного мистецтва «Золота Корона», представив мистецтво Одеської опери у США, Канаді, Швейцарії, Хорватії, Румунії, Молдові, Лівані, Великобританії, у тому числі в Королівському Альберт-Холі Лондона. Та, на жаль, далеко не всі раділи цим успіхам театру. Керуючись меркантильними інтересами, «зграя чинуш» від культури та їх театральних «опричників» не могли простити амбітному директору його доброчинної політики. Згодом ця тема знайшла болісний відгук в одному з віршів - «Щоб підмочити мій авторитет…» - у книзі «Тотоха». Відстоявши свою честь у Верховному Суді України, маестро за власним бажанням залишив тотально-корумпований одеський анклав…
В одну і ту ж ріку…
Василь Василенко може посперечатися із самим Сократом, який сказав, що не можна двічі увійти в одну і ту ж ріку. Маестро повертається в Донецький оперний і з одержимою енергією веде трупу театру до нових творчих висот. Уже через кілька років, завдяки таланту й наполегливості керівництва й творчого колективу, театру присвоюють звання «Національний», а його головному диригенту - звання народного артиста України.
|
|
| Співає соліст театру Ла Скала Мауріціо Граціані, диригує маестро Василь Василенко |
У його творчості постійно присутня козацька тема. Яскравою подією останніх театральних сезонів в Україні стала постановка опери Данькевича «Богдан Хмельницький», яка має грандіозний успіх і донині на кращих театральних підмостках України, а могла б стати окрасою афіш і європейських оперних театрів. Вистава заслужено стала візитівкою Донецької опери.
І нині, під керівництвом Василенка, робота в театрально-оперному «казані» кипить, та й попереду у невтомного козака-диригента амбіційні плани.
Запаливши козацьку люльку та зробивши кілька затяжок запашного тютюну, пан Василь зручно вмощується у кріслі і з притаманною йому образністю розповідає про життя, музику, поезію, час…
Опера національного єднання
- Маестро, останні кілька років для колективу театру були особливо плідними. А що не вдалося зробити?
- Дякуючи Богу, звершилися багаторічні сподівання. Результатом нашої роботи стало присвоєння Донецькому театру опери та балету статусу «Національний». Цю подію очікували з того часу, коли поставили оперу «Богдан Хмельницький» (у новій музичній редакції Василя Василенка, режисер-постановник Василь Вовкун - авт.), яка стала знаковою подією у театральному житті України. «Богдан Хмельницький» повернувся на українську сцену після півстолітньої перерви вже в новій редакції, квінтесенція якої полягає в її державотворчому дусі, що є актуальним і в наш час. Прикметно, що нині «Богдан» є лише в репертуарі Донецького оперного театру. Варто зазначити, що в Національній опері України дебют вистави відбувся під час святкування Дня Злуки 22 січня 2006 року і пройшов із грандіозним успіхом. А коли Донбас привіз «Богдана Хмельницького» до Галичини, то обидві вистави у Львівській опері пройшли з аншлагами, а сама опера була визнана кращою прем’єрою львівського театрального сезону. Місцеві газети назвали її оперою національного єднання.
У 2009-му, у рік святкування 360-ї річниці Української козацької держави, була мрія презентувати «Богдана Хмельницького» на його батьківщині, у Чигирині - колишній гетьманській столиці-резиденції, де, власне, і проводилися святкові заходи на державному рівні. На жаль, технічні проблеми не дозволили привезти «Богдана» до його рідного обійстя. А було би, погодьтеся, доречно.
- Що саме стало на заваді?
- В опері задіяні симфонічний оркестр у повному складі, хор, солісти, артисти балету і чоловіча балетна група танцювального ансамблю «Донбас», технічний персонал тощо, що складає понад 250 учасників, плюс багаті декорації, костюми, бутафорія, технічне обладнання… Оскільки заходи проводилися пізньої осені, коли погода непередбачувана, то йти на ризик ми не мали права. А прийнятного майданчика для грандіозної за своїми масштабами постановки на той час у Чигирині не знайшлося. Однак упевнений, що «Богдан» повернеться додому й підніме козацький дух своїх земляків-нащадків. У відстоюванні національної ідеї я також вбачаю покликання цього музичного твору.
|
|
| Фрагмент прем’єрної вистави «Богдан Хмельницький» Донецького національного академічного театру опери та балету ім. Анатолія Солов’яненка. У ролі Богдана Хмельницького - соліст Вашингтон-опери, народний артист України Стефан П’ятничко |
- Пане Василю, «Національний» статус - це не лише почесно, але й відповідально.
Без перебільшення, саме опера «Богдан Хмельницький» дала поштовх до наповнення нашого репертуару не лише класичними операми західно-європейських композиторів, а, в першу чергу, і нашою рідною українською класикою. Яскравим доказом цього є нещодавня прем’єра балету М.Скорульського «Лісова пісня» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки. На цьому фоні нові прем’єри творів західноєвропейських композиторів також знаходять почесне місце в репертуарі нашого театру. Нині йде активна підготовка випуску двох прем’єр - меси Дж.Верді «Реквієм» та лебединої пісні Дж.Пуччіні - опери «Турандот». До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка розробляю перспективу постановки вперше в Україні опери знаменитого українського пісняра Олександра Білаша «Гайдамаки» за поемою Великого Кобзаря (лібрето В.Шевчука). Враховуючи авторитетний склад постановників, котрий я поки що не афішую, плекаю надію, що прем’єра «Гайдамаків» стане не менш резонансною і знаковою, ніж «Богдан Хмельницький». Поряд із цим до 200-річчя від дня народження Ріхарда Вагнера наш театр планує поставити вперше в Україні оперу «Летючий голландець» спільно з німецьким інституціями - Посольством ФРН в Україні, Генеральним Консульством ФРН у Донецьку, Гете-інститутом - у співпраці з німецькими постановниками та виконавцями.
- У час, коли національне, м’яко кажучи, не знаходить особливої підтримки у владних коридорах, Ви не ризикуєте зажити слави «націоналіста»?
- Не ризикую, адже усвідомлюю свою патріотичну місію служіння рідній державі. На жаль, у нашому суспільстві не всі однозначно сприймають це слово, знаходячи в ньому викривлений підтекст. Проте у всіх народів, а особливо високорозвинутих країн - Японії, Великобританії, Німеччини, Франції, Швеції, Норвегії, Фінляндії, саме патріоти стояли біля витоків становлення і розквіту своїх держав. Тому й живуть вони заможно, бо в основі - національна культура, самобутня, неповторна, виплекана багатьма поколіннями.
- Чи плануєте продовжити практику залучення до вистав театру вихованців вітчизняної школи оперного співу, які наразі є солістами провідних оперних театрів світу?
|
|
| Василь Василенко з рідними та колегами після успішної прем’єри опери «Богдан Хмельницький» |
- Не лише планую, а втілюю в життя цю практику близько 20 років, працюючи в Одеському і Донецькому оперних театрах, і в основному, завдяки Міжнародному фестивалю оперного мистецтва «Золота Корона». Це ціле сузір’я яскравих оперних зірок. На роль Богдана у «Богдані Хмельницькому» запросив соліста Вашингтон-опери, нині соліста Львівського оперного театру Стефана П’ятничка. Є досвід співробітництва із зарубіжними майстрами оперної сцени - Манамі Хамою, Мікі Морі, Мауро Августіні, Бруно Себастьяном, Мауріціо Граціані, Іоаною Карвелас, Корнелієм Мургу та іншими. Всі вони мали шалений успіх на українській сцені. Подібні обміни збагачують наше мистецтво, та, на жаль, вони поодинокі, адже не знаходять належної державної підтримки. Приємно зазначити, що кращі представники нашої
національної оперної школи, а це сотні імен, сьогодні є окрасою найвідоміших оперних театрів світу. Але боляче від того, що вони так рідко дарують своє мистецтво у себе вдома. Ось декілька з них: Анатолій Кочерга, Марія Гулєгіна, Вікторія Лук’янець, Віталій Білий, Зоряна Кушплер, Юрій Нечаєв, Марина Вискваркіна, Михайло Дідик, Дмитро Харітонов, Шалва Мукерія, Олександр Цимбалюк, Тетяна Мельниченко та багато інших.
«Досить возити в Італію спагеті»
- Маестро, колектив Донецького оперного багато гастролює. Куди запрошують і що замовляють?
- Запрошують в Іспанію, Італію, Німеччину, Бельгію, Люксембург, Голландію, Австрію, Китай, Корею тощо і замовляють різне. Переконаний, що досить возити спагеті в Італію. У нас є своє оперне меню з національної оперної класики - чудові твори, якими можна дивувати найвибагливіших театралів Європи та світу. За великим рахунком, європейці ще не знають української опери. Свою місію вбачаю у тому, щоб достукатися до західно-європейських імпресаріо й довести, що твори українського оперного та балетного мистецтва - варті уваги. На жаль, мало запрошень надходить із обласних центрів України. А нам, повірте, є що показати як українцям, так і європейцям.
- Вважаєте, що «український продукт» за кордоном зрозуміють?
- Навіть не сумніваюсь. Мова музики інтернаціональна. Це саме та річ, яка не потребує перекладу. А тема свободи й вольності, яка червоною ниткою проходить у тому ж таки «Хмельницькому», близька європейцям і американцям. Більше того, наш гетьман у свій час був освіченим європейцем, знав багато мов, і з ним рахувалися західні володарі. Не зайве нагадати тим же французам, що запорозькі козаки під проводом Івана Сірка допомогли їм оволодіти доти неприступною фортецею Дюнкерк, або австрійцям - про нащадка козаків Юрія Кульчицького, що врятував Відень від знищення турками, а згодом навчив віденців, а відтак і всю Європу пити каву. Хіба це не приклад нашої європейськості? Потрібно систематично нагадувати, що ми, українці, завжди були в Європі і творили її історію, в тому числі й історію культури. Звичайно, прикро, що наших геніїв-композиторів Максима Березовського та Дмитра Бортнянського, як, власне, й Сергія Прокоф’єва, «приватизувала» собі Росія. Але у нас є твори і талановиті виконавці, які й сьогодні не осоромлять вітчизняне мистецтво на найкращих оперних сценах світу.
- Є надія, що лід скресне?
- Оперою «Богдан Хмельницький» уже зацікавився відомий у світі продюсер Орландо Монтес де Ока. Коли він побачив запис вистави - був у захопленні й сказав, що це - український Мусоргський. Отже, настав час «не рубати вікно у Європу», а культурно «відкривати двері» кращими зразками національного оперного та балетного мистецтва. Доречно було б разом із «театральною кухнею» почастувати європейців і справжніми стравами української кухні.
- Пане Василю, читачам нашої газети відомо, що Ви майстерно володієте не лише батутою, а й пером. Що спонукує Вас звертатися до поетичного слова? (Василь Василенко - автор трьох поетичних збірок - авт.).
- Для мене музика й поезія - дві рідні сестри. Звичайно, першій приділяю більше уваги й часу, але про другу не забуваю. Для поезії залишаються ночі, дороги…
І мед буде, і вино
- У своїх віршах Ви оспівуєте рідну Богуславщину, Медвин з його чудовими краєвидами, прекрасних земляків-землеробів, які, коли треба, і вила можуть до рук узяти...
- Мені болить доля мого рідного краю. Тягне туди зі страшною силою, тому при нагоді їду додому - відвідати батьків, відпочити душею, напитися козацького медвинського повітря, набратися наснаги від річки Хороброї, знову відчути силу кургану Тотоха. З часом відчувається оцей тонкий зв’язок із предками, а тому, в міру своїх можливостей, намагаюся зберегти й примножити про них пам’ять.
- Маестро, відомо, що Медвин завжди славився своїми яблуневими садами. Ви колись казали, що заклали на малій батьківщині яблуневий сад. Та й не дарма ж одна з ваших поетичних збірок називається «Медвинські сади»…
- Зараз сад уже піднявся: декілька сотень яблунь уже дарують свої плоди моїм дорогим землякам. Поки дерева буяють, то і мед буде, і вино. Адже саме вони є кореневими словами, які складають назву мого рідного Медвина.
Крім того, потроху збираю українські старожитності, автентичні предмети українського побуту - щоб не переривалася та пуповина, яка з’єднує нас із нашими славними пращурами й не дає згаснути пам’яті століть.
- Маестро, ми живемо у часи великих змін. Що б Ви хотіли побажати людям, від яких залежить стан української культури?
- Якщо коротко, то хотілося б нагадати і політикам, і бізнесменам відомий афоризм: «Хто допомагає культурі - вписує себе у вічність».
- А які побажання читачам «України козацької»?
- Щиро зізнаюся, що із задоволенням читаю вашу газету - професійну, патріотичну. Хочу побажати творчому, без сумніву, талановитому колективу й надалі орати ниву просвіти й не втрачати того курсу, яким ідете. А читачам «України козацької», пробачте за тавтологію, бажаю козацького здоров’я та оптимізму й не забувати, що ми міцного роду - козацького.