Над річкою Хороброю святою
Споконвіків здіймається курган,
Де видно Медвин рідний, а весною -
Цвітуть сади, ліси, безмежний лан.
Стоїть, як привид, древній, буйночолий,
Ховаючи глибоку таїну,
І хмуряться його ребристі брови
У спогадах про сиву давнину.
Він згадує Хоробру судноплавну,
Рясну, широку, в повені краси,
Трипільську мудрість, хліборобську славу
І русичів веселі голоси.
Їх побут, звички, руни і меандри,
Обряди, шрифти, коди і пісні,
Молитви сонцю, матері, весні,
Він згадує походи їх і мандри.
Героїв наших - велетнів стожилих,
Що завжди били хижих ворогів,
Котрі не раз нам землю горем крили,
Забравши наших дочок і синів.
Тут лицарі козацький дух кріпили,
Народну волю і Чумацький шлях,
Тут Коліївщина ножі гострила,
І падав на коліна гордий лях.
Тут кровію Республіка стікала,
Коли над світом Медвин наш горів.
Тут матері, сивіючи ридали,
Втрачаючи навік своїх синів.
Він згадує, як землю відбирали,
Господаря заславши у Сибір,
Як у колгосп під дулом заганяли,
Як церкву нищив більшовицький звір.
Як з голоду опухла Україна,
І села вимирали чарівні,
Репресій захлиналась гільйотина,
Вбиваючи і мову, і пісні.
Він згадує, coпe від сьогодення,
Безликість наша серце йому рве,
І б’ється до нащадків одкровення,
Важким відлунням болісно реве.
Кричить до нас, до Неба, крізь погрози:
“Просніться ж, українці! О, Творець!
Зірвіть ярмо плебея, витріть сльози,
Направивши всі думи на вінець
Добра і щастя, мудрості і сили!
Карбуйте у єднанні поступ, рух,
Розправте груди і козацькі крила,
Щоб воскресали Слава наша й Дух!”