|
|
| Професор Дмитро Яворницький, козацький батько |
При всій простоті життя запорозькі козаки завжди відзначалися глибокою релігійністю і щирою побожністю. Захист віри предків і православної церкви становив основу всього їхнього життя.
Першим пунктом козацтва стояло питання православної віри.
Під впливом справді релігійних почуттів багато запорожців ішло у непроглядні ліси, берегові печери, річкові плавні й там, живучи між небом і землею, “спасались о Христі”. На цьому поприщі з’являлися справжні подвижники, ревні виконавці євангельських заповідей і апостольських переказів. Наприклад, військовий осавул Дорош, простий козак Семен Коваль та інші. Багато хто створював каплиці у своїх зимівниках, влаштовував скити, ставив молитовні ікони, відділяв у власних житлах особливі “божниці”, вміщаючи туди ікони в дорогих шатах і багатих кіотах, ставлячи перед ними незгасні лампади, запалюючи саморобні воскові свічки, курячи дорогим фіміамом і, часто будучи письменним, співав акафісти, вимовляв молитви, читав житія святих, приваблюючи цим до себе неписьменних, але релігійних і старанних щодо християнської віри товаришів. Багато хто з військової старшини, наприклад Милашевич, Калнишевський, Ковпак, Третяк, Рудь, Шульга та інші, утримували при собі грецьких і слов’янських ченців, користувалися їхніми добрими порадами й намагалися жити за вказівками цих носіїв Слова Божого. Багато хто, як, наприклад, ієромонах Паїсій, чернець Полікарп, козаки Андрій Хандалій, Пилип Роздора та інші, все своє життя присвячували виключно викупові з далекої неволі нещасних християн, із ризиком для життя проникали у страшне місто Кафу (нинішню Феодосію), що торгувало “людською неволею”, пробиралися у саму столицю кримських ханів Бахчисарай і навіть у резиденцію турецьких султанів Константинополь. Тиняючись тут під виглядом мусульманських жебраків, сліпців, калік і убогих, збирали відомості про нещасних християнських невільників і або викуповували їх за гроші, або потай виводили з неволі “на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, між мир хрещений”. Багато хто жив лише для того, щоб відбивати християнський “ясир” (невільників) у хижих татар, який ті щорічно тисячами, а то й десятками тисяч забирали з України в далекі області Малої Азії, Індії, Єгипту та інших країн. Вони залягали по глибоких балках, ховалися обабіч проїжджих доріг, у гущавині лісів і, пильно стежачи за татарськими загонами, раптово нападали на них, відбивали з рук диких ворогів нещасних невільників, котрих потім самі лікували, забезпечували одягом і харчами й повертали на батьківщину. Цими подвигами заслужили на історичну відомість, зокрема, козаки Хижняк, Шульга і Рудь. Останній за свої високі християнські подвиги отримав у нагороду кілька тисяч десятин землі й заснував слободу Миколаївку-Рудеву на річці Нижній Терсі, у колишній
Самарській паланці.
Спонукувані релігійними почуттями, запорозькі козаки двічі на рік у мирний час вирушали пішки “на прощу”, тобто вклонятися святим місцям у монастирі: Самарському, Мотронинському, Києво-Печерському, Межигірському, Лебединському, Мошенському. Першого разу восени, у вересні й жовтні, після звичних літніх занять - рибальства, конярства, скотарства, овочівництва й мисливства. Другого разу - перед постом на масницю. В останньому випадку побожні паломники залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і протягом цього часу постилися, сповідалися й причащалися. Святість чернечого життя змушувала багатьох козаків назавжди залишатися в цих монастирях і навіть іти у відомі монастирі далеких країн - грецький Афон і молдавську Драгомирну. Іноді в монастирі приходили козаки, що мали на це особливо важливі причини, коли давали, наприклад, обітницю послужити Богові й ченцям за врятування свого життя від явної смерті. У “Тератургімі” Києво-Печерського ченця Афанасія Кальнофойського, який жив на початку XVII ст., розповідається про випадок, коли запорожці, яких на Чорному морі захопила страшна буря, звернулися з палкою молитвою до Бога про відвернення від них цього лиха, за що обіцяли послужити кілька днів ченцям святої Києво-Печерської обителі, й коли небезпека минулася, справді дотримали цієї обітниці, виконуючи всю чорну роботу в монастирі.
Інші риси спільного й приватного життя запорозьких козаків дають багато прикладів справжньої побожності. Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запорожжі. У звичайний час старанність запорожців щодо духовних отців сягала так далеко, що Кіш не лише утримував їх за рахунок війська, щедро обдаровував, а й особливим ордером на ім’я громадських отаманів наказував роздавати овечу вовну родинам зимівчаків, щоб ті пряли її на десятки й потім відсилали пряжу на сукно “для одягу послушників і служок Самарського монастиря”. Постійні відвідування богослужінь і різних молебнів запорозькими козаками, особливо людьми старшого віку, багаті пожертви ченцям, часті заповіти козаків, з огляду на близьку смерть, майна на користь церкви й духовенства, а особливо незліченні пожертви й різноманітні вклади, здійснювані
|
|
| Козацька дерев’яна церква XVII століття |
Київський митрополит Арсеній Могилянський 1762 р. спеціальною грамотою дякував запорозьким козакам за ревність щодо храмів Божих у Києві та просив дозволу на збирання милості серед запорожців на прикрашення київського храму Св. Софії. Ієромонах Афонського монастиря Григорій дякував Кошеві за “многія милости” й повідомляв про щасливе повернення з поїздки по запорозьких місцях на Святу Гору. Архімандрит грецької обителі Костянтин висловлював глибоку вдячність запорозьким козакам за надіслання церковного начиння, одягу та 2500 крб. грошей на потреби монастиря. 1774 р., напередодні зруйнування царицею Катериною ІІ Січі, запорожці послали архімандриту Межигірського монастиря Іларіонові багато прикрашену митру з малинового оксамиту.
Крім перелічених прикладів, майже кожен із простих козаків, уникнувши смерті на війні чи вилікувавшись від хвороби вдома, робив посильний внесок у храм Божий срібними хрестиками, кухлями, кубками, чарками. А найчастіше - металевими подобами сердець, рук, ніг, очей, одно слово - того, чим хворів. Ці зображення вішали ланцюжками чи стрічками на різні образи у церквах і монастирях. Крім того, кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо, заповідаючи повісити їх на іконостасі в обраному ним самим місці.
Крім відзначених фактів релігійності запорізьких козаків, на це вказують ще й інші риси характеру - звичай не страчувати злочинців перед великим постом, починати кожну важливу справу після молитви, носити при собі “тілесний” хрест із зображенням Покрови Пресвятої Богородиці, Архістратига Михайла, Миколи Чудотворця, віра в рятівну силу цього хреста в час походів і баталій, звичай записувати вбитих у битвах у синодики, чи пом’яники. Так, у відомій козацькій думі “Про бурю на Чорному морі” розповідається, що запорозькі козаки ніяк не погоджувалися кинути в море як жертву розбурханій стихії Олексія Поповича, незважаючи на щире бажання останнього:
“Ой, козаки, пани-молодці,
добре ви чиніте, -
Самого мене,
Олексія Поповича, візьміте,
До моєї шиї
камінь біленький прив’яжіте,
Очі мої козацькі молодецькі червоною китайкою запніте,
У Чорне море
самого мене спустіте”.
“Ей, Олексію Поповичу, славний лицарю і писарю!
Ти ж святе письмо читаєш
І нас, простих козаків,
на все добре навчаєш,
Про що ж ти од нас гріхів
більше маєш?”