|
|
У лютому 2004 року в Донецьку, на землі, овіяній віковою козацькою славою запорозького форпосту Домаха, величної Савур-Могили, Кальміусу й Осикової, якими легендарні чайки з Хортиці виходили у відкрите море, побачив світ перший номер «України козацької», газети, що від початків, як ми того й прагнули, стала невід’ємною часткою національного відродження та сучасного козацького руху.
Гортаючи чималу підшивку примірників газети, що вийшли друком за цей час, не перестаєш задаватися запитанням, а чи не збивається газета з торованого совістю шляху, чи все зроблено для того, «щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало»?
|
|
Великий Тарас колись писав: «Орю свій переліг - убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть». Сіємо своє СЛОВО і ми, СЛОВО щире і правдиве, мужнє, сміливе і непідкупне. Слово, яке має будувати Українську незалежну соборну європейську державу й помісну Українську Церкву, повертати з небуття нашу правдиву історію, вчити українців пишатися своїм родоводом, своїм корінням, своєю історією, мовою, культурою, традиціями, своїм народом.
Нам так довго прищеплювали комплекс малоросійства, холопства й меншовартості, віками «добрі люде» нищили все українське, морили голодом народ, розстрілювали й вивозили в Сибіри сотнями тисяч письменників і вчителів, митців, священиків, селян, на хлібі й моралі яких трималася Україна, що на певному етапі головним завданням українця стало - вижити. Не припиняються спроби нищення українського духу й нині, вже у XXI сторіччі. Тож давно настав час активно протидіяти руйнації України, працювати на Державу, «думать, сіять, не ждать і посіяне жать…»
|
|
Навчити українців, усіх без винятку, пишатися тим, що вони є українці, - найголовніше наше завдання. Гордість за свою націю, за себе - ось підгрунтя, фундамент духовності, патріотизму, моральності, людяності, врешті-решт, і економічного розвою.
На шляху становлення газети, яку перший рік творили лише двоє журналістів, що працювали, так би мовити, і за коректора, і за директора, було всього - протидія опонентів, нападки у комуністичній й шовіністичній пресі, що охрестила нас мазепинцями, бандерівцями й уніатами, позови до судів, які, врешті-решт, і були відкликані позивачами, бо всім зрозуміло, що не можна судити правду. Та, як писав наш духовний батько Тарас Шевченко, «ми не лукавили з тобою, ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою». Саме це дозволяє колективу газети сміливо дивитися в очі колегам, друзям і багатотисячній армії наших постійних передплатників.
|
|
Саме тому з гордістю гортаєш підшивку газет, зі шпальт якої не сходять публікації на теми, що болять. Це історія та сучасний стан української церкви, проблеми розвитку та функціонування української мови, проти самого існування якої, починаючи з часів Переяславської ради і до сьогоднішнього дня, видано сотні циркулярів; тема національних ландшафтів як осердя українського генотипу (через що й затоплені Хортицькі пороги й частина островів, десятки сіл на Полтавщині, Черкащині, Дніпропетровщині, на місці яких розлилися штучні моря, непридатні ні на що). Це правдива розповідь про такі історичні події, як винищення гетьманської столиці Батурин, Конотопська битва, битва під Берестечком, бій під Крутами, зруйнування Запорозької Січі у 1709 та її повне знищення у 1775 роках; це правдива розповідь про наших національних героїв Івана Сірка, Петра Калнишевського, Івана Виговського, Івана Мазепу, Костя Гордієнка, Пилипа Орлика, про козаків, закатованих царськими вояками у Батурині, Лебедині, Ромнах, про героїв Холодного Яру, Симона Петлюру, поетів-шістдесятників та багатьох, багатьох інших, хто власної кров’ю скропив шлях України до її незалежності й саме за любов до рідної землі був замордований, закатований, підданий анафемі, заплямований і викреслений з історії, писаної на замовлення.
|
|
Упродовж семи років газета «Україна козацька» творилася й твориться серцями, душевними силами справжніх патріотів України і своєї справи, високопрофесійних журналістів. Газета тримається на ентузіазмі, невтомному творчому пошуку таких майстрів пера, як Віра Костянтинівна Кульова (Київ), чий творчий доробок - нариси у провідних українських газетах та виданнях за кордоном (на кращих нарисах нашої колеги навчають журналістської майстерності студентів Києво-Могилянської академії), як член Національної спілки письменників України, автор доброго десятка поетичних збірок Юрій Тимофійович Доценко, якого читачі знають за цікавими публікаціями про нащадків козацьких родів - мандрівників Миклухи-Маклая, Пржевальського, про непохитних в’язнів совісті Василя Стуса й Олексу Тихого. Читачам добре запам’яталися матеріали Антона Григоровича Бобиря, автора низки публікацій про Холодноярівську республіку, Василя Олексійовича Гуменюка, який хоч і перейшов кілька місяців тому працювати на телебачення, але й досі отримує на свою адресу читацьку пошту. Свій значний внесок у становлення газети роблять Ірина Сергіївна Полянська та Людмила Миколаївна Сулима. «Україна козацька» не досягла б такого рівня, як нині, якби не самовідданість справі, високий професіоналізм, відповідальність і невтомність коректора Тетяни Миколаївни Ягодкіної та фахівця з комп’ютерної верстки Тетяни Григорівни Максимової, керівника відділу розповсюдження та передплати Ганни Борисівни Павлюченко.
Свої вагомі рядки в історію сучасного козацтва, зокрема Українського Реєстрового Козацтва, вписали відомий журналіст і поет, скульптор із Вінниччини Микола Миколайович Крижанівський, наш колега з Ужгорода Іван Іванович Мільчевич, журналіст із Лубен Олександр Іванович Тарасенко, В’ячеслав Євграфович Дригайло із Запоріжжя, чиї статті ввійшли до золотого фонду української журналістики. Вагоме, як достигле пшеничне зерно, слово золотиться у матеріалах наших авторів - доктора філологічних наук зі Львова Василя Васильовича Лизанчука, дослідника Хортиці Костянтина Івановича Сушка, історика, дослідника Холодноярської республіки Романа Анатолійовича Коваля, історика з Полтави Людмили Кирилівни Шендрик, філолога з Донецька Анатолія Опанасовича Загнітка, археолога з Канади пана Володимира Мезенцева, письменника із Запоріжжя Петра Павловича Ребра, Надзвичайного і Повноважного Посланника, кандидата історичних наук Теофіла Георгійовича Рендюка, дослідника козацтва Олеся Миколайовича Гаврилюка, постійного нашого автора і друга газети Анатолія Зборовського з Ірпеня та багатьох інших, чиї публікації підносять нас до нових висот знань. Дуже точно про таких людей сказала Ліна Костенко: «При майстрах якось легше. Вони - як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота».
|
|
Діяльність «України козацької» не обмежується підготовкою та публікацією матеріалів. Газета ініціює та підтримує різноманітні проекти, спрямовані на наше духовне відродження. Скажімо, кілька років тому саме «Україна козацька» допомогла директору Музею Івана Виговського, що у селі Руда Жидачівського району Львівської області, Степану Івановичу Ревуцькому, який виступив з ініціативою встановити у колишньому родинному маєтку Івана Виговського пам’ятник славному гетьману, знайти благодійників. Газета не лише надрукувала лист-звернення директора музею до громадськості, а й надсилала свої листи отаманам обласних та міських товариств УРК, проводила роз’яснювальну роботу серед інших громадських організацій щодо важливості відкриття першого на той час пам’ятника славному синові українського народу. До акції долучилися реєстрові козаки з Львівщини, Івано-Франківщини, Тернопілля, інших регіонів, які зібрали близько 50 тисяч гривень на монумент, що нині гордо стоїть у далекому селі під Жидачевим.
«Україна козацька» не лишилася осторонь і будівництва козацької церкви Різдва Ісуса Христа у Донецьку, відбудови Батуринського заповідника, збору української книги для української громади в Естонії та інших важливих справ, підтримавши їх не лише інформаційно, а й фінансово.
…Позаду сім років кропіткої, напруженої, інколи виснажливої праці, без вихідних чи навіть святкових днів (утім, справжня журналістика - це завжди робота до самозабуття). Ці сім років творення газети, яку читають не лише в усіх куточках нашої країни, але й на усіх континентах, стали роками справжнього журналістського щастя. Щонайперше тому, що ми віднайшли дорогу до себе, знайшли свого читача, вдячного й щирого, нових вірних друзів, з якими нас об’єднують світлі думки й мрії, прагнення вільно жити у вільній і красивій країні, на своїй Богом даній землі.
У своїй новій книзі Ліна Костенко, розмірковуючи про нелегку долю української мови, бо ж часто у нас «говорять якоюсь мовою нелюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму», зазначила, що говорити українською - акт громадянської мужності. Чи є актом громадянської мужності видання української газети, заснованої громадською організацією - Українським Реєстровим Козацтвом, упродовж семи років? Мабуть, та головне для нас у іншому. Ми скажемо за Тарасом Шевченком:
«Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розверзися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом, Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!»