«Я – козак у рясі», - так із гордістю казав про себе нащадок славних запорозьких козаків із роду Богунів, перший український емігрант у Сполучених Штатах Америки, колишній чернець Києво-Печерської Лаври Андрій (Агапій) Гончаренко.
І мав для цього вагомі підстави.
Довгий життєвий шлях цієї неординарної людини нагадує справжній пригодницький роман, замішаний на карколомних реаліях буремного тогочасся. Спробуємо ж прочитати бодай декілька сторінок захоплюючого біографічного твору нашого, нині майже забутого, земляка.
|
|
| Агапій Гончаренко |
Як Андрій став Агапієм
Він народився в останній літній день 1832-го року в селі Кривині поблизу Фастова, що на історичній, козацькій землі. Змалку пас худобу на Придніпрових вигонах. У місцевого дяка-псаломщика швидко навчився читати й писати. А восьмирічним хлопчиком батьки багатодітної сільської родини відправили свого кмітливого, непосидючого сина набиратися розуму до Київської бурси.
У 1853-му році після успішного завершення навчання в Київській духовній семінарії молодий, енергійний богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської Лаври Агапієм. І відтоді розпочинається його далеко не смиренне, не затворницьке життя, сповнене не лише служіння Всевишньому, а й неньці Україні, рідному народу. Цьому кредо він не зраджував ніколи, залишався вірним йому впродовж усього свого довгого, проведеного у постійній боротьбі, небезпечних мандрах життя, в умовах різних суспільно-політичних, державницьких устроїв на чотирьох континентах світу.
Вперше і - назавжди…
У 1857-му році Агапій Гончаренко вперше і назавжди (цього тоді він ще не міг передбачати) потрапляє за межі України. З крутих берегів сивого Дніпра доля привела його на Балкани, де між гір багато віків тому знайшов собі високе, надійне гніздо відомий в усьому християнському світі Афонський чоловічий монастир. Молодий, пристрасний ієродиякон з України служить у православній Греції - в Атенській посольській церкві.
Але Агапій Гончаренко живе не лише церковними справами. Він активно долучається до суспільно-політичного життя, до демократичних виступів, що тоді охопили чимало країн Європи. Маючи козацьку вдачу, бунтівний характер, органічно вливається у революційний рух. Як і чим може, у сані священнослужителя прагне захистити рідний український народ, жорстоко поневолений імперською Росією. Як згадував Агапій опісля, саме в цей час він стає постійним читачем, розповсюджувачем і дописувачем демократичних лондонських видань Герцена та Огарьова. Така його бурхлива діяльність не могла залишитися поза увагою пильної і всюдисущої царської охоронки. І невдовзі за безпосередньої участі російського посла у Греції активного Агапія Гончаренка було заарештовано. З тим, щоби надалі переправити його в одну з імперських в’язниць.
Але дорогою-етапом до Росії конвойований «козак у рясі» загадково-зухвало щезає із Константинопольської тюрми. Певне, так, як тікали колись із турецької неволі його легендарні пращури - запорожці-характерники, яким ворожі мури та грати не були завадою у прагненні до свободи.
|
|
| Києво-Печерська лавра |
По Євразії та Африці
Початок весни 1860-го року колишній в’язень-утікач Гончаренко вже зустрічав у протилежному, західному кінці Європи - на туманному березі Темзи він, як завжди і всюди, не сидить без діла. Працює складачем у «Вільній російській друкарні», заснованій Олександром Герценом. У квітні 1861-го року Агапій Горчаренко друкує в «Колоколі» свою замітку-некролог
із приводу смерті Тараса Григоровича Шевченка - українською мовою. І відтоді стає найактивнішим пропагандистом творчості Кобзаря за межами України - куди б його доля не закидала.
В Англії «козак-монах» довго не затримався. Певне, щось не склалося в незалежного «малоросса» у стосунках із маститими лідерами російської демократичної думки - хазяями «Колокола». Та це і не дивно, адже загальновідомо, доведено самою історією, що пресловута російська демократія закінчується там, де постає «українське питання». А Агапій Гончаренко був справжнім патріотом рідної землі. І запитання щодо долі України, свого народу ставив перед будь-якими авторитетами гостро і прямо - по-козацьки.
Та як там не було, а невдовзі невтомного монаха-мандрівника знову було помічено на землі древньої Еллади. А вже з Греції він вирушає до не менш цікавої в історичному аспекті країни - Лівану. Певне, як істинний християнин, не оминув і Єрусалим, інші святі місця Палестини.
З азійського Близького Сходу Агапій Горчаренко перебрався до Південної Африки. Увесь 1863-й рік він провів у спекотному Єгипті. Відвідав древню Александрію, подорожував водами Нілу, пісками Сахари.
Отож за неповні десять років невтомний український монах із міцним козацьким корінням - за власним бажанням і не по своїй волі - встиг відвідати чимало країн на трьох материках світу. Але так ніде надовго й не осів, не вкоренився у чужі землі. Мандруючи світами, знайомлячись із різними містами і портами, він ніколи не забував про місце прописки своєї «чайки»-долі - рідну Україну.
|
|
| Київські бурсаки. Фрагмент малюнка |
На Новому континенті
На початку зими 1865-го року мандрівник із солідним стажем, Андрій Гончаренко ґрунтовно підготувався до своєї чергової і останньої, найтривалішої подорожі - до берегів Нового континенту. До цього він уже багато чув, читав про країну, до якої вирушав, про яку тоді з надією і вірою говорило все прогресивне людство, - Сполучені Штати Америки.
Саме напередодні відзначалося 110-річчя Декларації про незалежність США, але рабство в країні офіційно було скасоване лише за два роки до прибуття нашого подорожуючого українця у США. Тож Андрій-Агапій Гончаренко мав змогу наочно бачити і відчувати, окрім демократичних процесів у країні, й живучі залишки расової дискримінації щодо чорношкірих американців, корінного населення.
У перший день 1865-го року кремезний бородань зійшов на землю в порту північноамериканського міста Бостон. А вже на Різдво Христове отець Агапій відправив свою першу службу в місцевій православній церкві. Невдовзі український священик перебрався до Нью-Йорка, а згодом осів у Сан-Франциско. У США, окрім релігійної діяльності, він активно займається видавничою роботою. І досить успішно, бо мав за плечима вже певний досвід, набутий у герценському «Колоколі».
Від Бога - до слова
Навесні того ж 1865-го побачив світ перший номер англомовної газети «Вісник Аляски», заснованої і редагованої нашим земляком Андрієм Гончаренком. У перших числах цього нового видання, що відразу набуває популярності серед демократичної американської громадськості, національно свідомих українців США, друкуються уривки із поем Тараса Григоровича Шевченка, матеріали, спрямовані проти імперської по-літики Росії, на захист поневолених нею народів - як в Євразії, так і на крайній півночі Америки.
|
|
| Корінні мешканці Аляски - алеути |
Свою газету А.Гончаренко розповсюджує не лише у США, на Алясці, а нелегально переправляє її у царську Росію - перш за все у Сибір, його східну частину. Він добре знав, що саме там проживали тисячі українців, нащадків запорозьких козаків. Вони опинилися далеко від Батьківщини, на суворих, необжитих задвірках Російської імперії, здебільшого після руйнації славної Січі і часто-густо не за власним бажанням…
У самих США редактор-українець активізує свою видавничу діяльність. У 1868-му році він започатковує друкований додаток «Свобода», що виходить українською та англійською мовами. До речі, майже через чверть століття це видання під промовистою назвою як газету Українського народного союзу поновив інший український священик у Сполучених Штатах - Григорій Грушко.
Вважаючи себе нащадком запорожців, сповідуючи козацький спосіб життя, Агапій Гончаренко постійно опікувався долею майже двадцяти тисяч українських козаків, своїх земляків, які після продажу Сполученим Штатам у 1867-му році Аляски, ліквідації колонії «Форт Рус» на Тихоокеанському узбережжі, на вимогу уряду Російської імперії, відмовилися повертатися на Камчатку і назавжди залишилися в Америці.
Алеути, немов… козаки
У першого свідомого українця в США, як називають А.Гончаренка дослідники української діаспори в Америці, було особливе ставлення до найпівнічнішого штату цієї молодої країни - Аляски, до її корінних жителів - алеутів. Як священик, журналіст-редактор двотижневика «Вісник Аляски» він часто бував на півострові, прилеглих до нього Алеутських островах, на які колись висадилися козаки з Камчатки. Мав дружні стосунки з місцевим населенням, добре знав його звичаї, побут.
Як не дивно, алеутів Агапій Гончаренко вважав дуже схожими на козаків. І тепло писав про них, виділяючи головні, на його погляд, риси характеру аборигенів Аляски: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші кревні… Наше общежитійське джерело гарно і чисто збереглося на виспах в Алясці…
Учений чоловік народної просвіти витолкував алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали».
Чим можна пояснити таке, на перший погляд, несподіване резюме Агапія Гончаренка, його симпатію до корінного народу Аляски? Насамперед, певне, генетично умотивованим почуттям козацького гуманізму і солідарності, расовою терпимістю, якої ще так хронічно не вистачало у молодих, офіційно демократичних Сполучених Штатах. І як тут не згадати козацьку республіку - Січ, її славне чоловіче товариство, куди приймали представника будь-якого народу. Але за умови, щоби мав найкращі козацькі риси - хоробрість, добросердя, шляхетність, розум.
А ще слід згадати історичні факти, що так приховувала офіційна імперська, а потім і радянська наука. А вони свідчать про те, що в колонізації Московією Камчатки та Аляски на початку XVIII-го століття домінуючою силою у складі російських загонів були українські козаки. Навіть на сучасній географічній мапі цього куточка світу існує чималеньке селище із промовистою назвою «Запорожжя».
|
|
| Сучасна православна церква на півострові Аляска |
Певне, цим і керувався Агапій Гончаренко, так неочікувано споріднивши американських алеутів із українськими козаками.
Серцем любив Україну
У перекладі з грецької ім’я Агапій означає «любити». І «козак-монах» Агапій Гончаренко справді любив - ніжно і самовідданно! Любив подорожувати, відкривати нове, докопуватися самотужки до істини. Любив людей, природу, друзів, жінок. Усім своїм козацьким єством любив життя! Та більше за життя, за все на світі, по-синівськи, щиро він любив свою рідну неньку
Україну, за яку молився і боровся, тривалу розлуку з якою так боляче переживав.
Уже на схилі віку, перебуваючи на чужині і вже не маючи надії повернутися на Батьківщину, сивочолий українець із козацької Фастівщини вже тремкою рукою вивів такі щемливі, сповідальні рядки: «Козакуючи по світу вже стільки років між усяким людом, я не бачив ще нічого кращого, як тебе, українська земле. Люба моя, мамо моя!».
Останні роки свого бурхливого, довгого і змістовного життя «козак у рясі» Андрій-Агапій Гончаренко провів в американському штаті Каліфорнія. Там, біля містечка Гайворд, у міжгір’ї, на власному ранчо, якому дав символічну назву «Україна», він і відійшов у вічність травневого дня 1916-го року, залишивши по собі книжку спогадів і багато добрих справ, зроблених в ім’я України…
Козацьке пророцтво
Кажуть, що все велике бачиться, відчувається на відстані. Коли це справді так, то Агапій Гончаренко беззаперечно володів даром пророцтва, успадкованим від своїх славних пращурів - козаків-характерників, який був стократ помножений на невмирущу віру в рідний народ, його гідне, вільне майбутнє. Саме про це красномовно свідчать віщі слова великого патріота України, людини дивовижної долі, сказані понад століття тому на величезній відстані від поневоленої, багатостраждальної Батьківщини:
«Я втік із московської тюрми у широкий світ, бо чув у своїх жилах вільну кров… Моя ненька Україна і джерело козацтва відродяться, як той фенікс, на добро людям, на вічну правду і волю».