|
|
| Українські активісти міста Кобрина (Брестська область, Білорусь) |
Недавня поїздка на Берестейщину принесла багато вражень. Знаючи, що весь південь цієї області Білорусі - зона українських говірок, я запасся вітчизняною пресою, зокрема, прихопив п’ять примірників «України козацької». Таким чином хотів провести тест «на українськість». Мовляв, якщо все, що говорять філологи та етнографи - правда, то преса зацікавить бодай когось із місцевої інтелігенції. І хоча північні сусіди волинян давно є «паспортними» білорусами, все ж сентимент до українського не зник.
Здавна цей край населявся нашим людом, хоча тривале перебування Берестейщини у складі Великого князівства Литовського таки наклало певний відбиток на ідентичність. Зокрема, існувала думка: якщо ти шляхтич, то вже не українець, а литвин чи поляк… І все ж більшість населення були православними, і це якоюсь мірою «консервувало» українськість. Мало того, берестейці і тепер пишаються своїм православним походженням, ба, навіть вважають себе чимось кращими від уніатів, мовляв, ті зрадили віру предків, а ось вони - були непохитними.
Мені, львів’янину, було це дивно чути, але на те вони й поїздки, щоб пізнавати світ. До речі, завдяки православ’ю зберігся український острівець і на північному Підляшші - нині це територія Польщі. Берестейщина і Підляшшя - це фактично єдиний суцільний український масив, тільки розділений білорусько-польським кордоном. Польські українці можуть читати часопис «Над Бугом і Нарвою», потрапляє він і на Берестейщину - неодноразово бачив його в українських оселях. Свідомі українці читають його залюбки, бо йдеться там і про їхній край. Часопис «Над Бугом і Нарвою» свого часу був створений жменькою ентузіастів, і цей ентузіазм досі як слід не оцінений Українською державою. А шкода, бо він є наочним прикладом незнищенності українства, а ще гарним прикладом для наслідування. Чув, що редактор часопису Юрій Гаврилюк посилав свого сина до Львова, аби той оволодів мистецтвом бойового гопака. Це все до теми козацтва. До речі, деякі українці Бреста вже посилають своїх дітей на Київщину, у Стрітівську вищу школу кобзарського мистецтва! Отже, якийсь зв’язок з Україною підтримується, і це радує.
Взагалі, давня і багатолітня боротьба місцевого населення за право бути українцями не може не викликати захоплення. Вона добре описана у книгах волинянина Івана Пущука, зокрема, у нещодавно виданій книзі «Берестейщина у складі незалежної української держави 1918-1921 рр.» (Луцьк, 2009). Виявляється, на цю територію після розвалу Росії відразу почали претендувати і поляки, швидко створивши й озброївши потужне військо. Українці також почали формувати підрозділи «Поліської Січі» під командуванням холмщанина Петра Макарука. Як бачимо, слово «Січ» не було якоюсь екзотикою для поліщуків, навпаки - все козацьке було своїм, рідним, знаковим.
Варто згадати і про подвиг «синьожупанника» Віктора Усенка, який деякий час працював у редакції «Рідного слова». Коли поляки пішли на контрольований українцями Брест, цей патріот був готовий грудьми захищати вистражданий острівець українства. Ось що пише про нього у своїх спогадах один із тогочасних діячів Берестейщини Т. Олесіюк:
«Високий, бравий козарлюга з довгими козацькими вусами сам, один, кулеметним вогнем затримав на кілька годин польський наступ по головній дорозі з Берестейської кріпості до міста. Лише вистрілявши всі набої, В.Усенко вийшов із-за звалищ придорожнього дому назустріч полякам…»
До речі, польський генерал Лістовський поставився до відчайдушного козака по-лицарськи, дарувавши йому і життя, і свободу. Під злобними поглядами польських вояків Усенко холоднокровно пройшовся вулицями окупованого Бреста і подався воювати на Волинь.
Про цей випадок тут знають хіба що представники інтелігенції, зате козацькі пісні люблять усі, і всі люблять виступи Кубанського козачого хору. Завжди аншлаг! До 1996 року в області виходила україномовна газета «Берестейський край». Можете судити про її популярність бодай на основі того факту, що тільки в Пінському районі газета мала 2 тисячі передплатників! Ось вам і «білоруська Одеса»- чомусь так називають це місто, великий річковий порт на Прип’яті.
Відносно українським вважається і місто Кобрин. Мені пощастило познайомитися з місцевими українськими активістами. Чимало з них є учасниками хору «Палескія перазвоны». Назва, як бачите, білоруська, але в репертуарі хору до 40 відсотків українських пісень, що допомагає місцевому населенню підтримувати своє українство.
Посиділи ми за кавою, посумували з приводу того, що тепер нема ні газети, ні викладання української мови в школах: а колись же її можна було вивчати у більшості шкіл Кобрина! Але «бацька» послідовно бореться із «сепаратизмом», тому всі чекають кращих, більш демократичних, часів. І заздрять трохи українцям, адже у нас і школи є, і такі газети, як «Україна козацька». Останню оцінили високо, бо є чимало історичних матеріалів, а також багато інформації про життя козацьких осередків. А якщо народ пам’ятає свої козацькі традиції, то у нього є майбутнє. Коли ж повнокровним національним життям житиме вся Україна, вважають поліщуки, то збережеться український дух і на Берестейщині.
А хіба нам, українцям, не хочеться, щоб жила і процвітала мила нашому серцю «білоруська Кубань»?