|
|
| Генерал-полковник УРК Анатолій Власенко у козацькому храмі Різдва Христового м.Донецька біля меморіальної дошки героям-чорнобильцям, на якій, зокрема, викарбувані і поетичні рядки, що вийшли з-під його пера |
Цьогоріч - 25 річниця найбільшої у світі техногенної катастрофи – аварії на Чорнобильській АЕС. Серед ліквідаторів, яким уже у перші, найважчі дні довелося боротися з наслідками страшної катастрофи, - заступник Гетьмана УРК з особового складу, генерал-полковник УРК Анатолій Власенко. Навіть через два з половиною десятки років Анатолію Дмитровичу боляче від згадки про гіркий полинний присмак весни 1986-го, втрачені можливості та про своїх колег-побратимів, які стали жертвами безжального, як тоді полюбляли говорити, мирного атома.
...Указом Президента України за самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, А.Д. Власенко у 2002 році нагороджений орденом
„За заслуги” III ступеня.
Герою цієї оповіді Чорнобиль пройшов крізь серце. Він вважає, що причини й наслідки аварії не усвідомлені до кінця ще й дотепер. Очевидно, має право на таку думку - як очевидець будівництва, експлуатації ЧАЕС, а згодом і учасник ліквідації наслідків аварії.
„На початку 80-х років мені, як оперативному працівникові 6-го відділу Управління КДБ УРСР по місту Києву та Київській області, довелося виконувати контррозвідувальне забезпечення виробничого енергетичного об’єднання „Київенерго”. Зокрема, доводилося займатися й проблемами, пов’язаними з ЧАЕС. Неодноразово там бував, зустрічався з її керівництвом, - розповідає Анатолій Власенко. - Хочу наголосити, що з Прип’ятського міського відділу КДБ, який безпосередньо здійснював контроль за роботою на ЧАЕС у той період, постійно надходила отримана оперативним шляхом інформація про численні факти несумлінного виконання будівельно-монтажних робіт, постачань неякісного устаткування, порушення технології робіт, недотримання правил радіаційної та пожежної безпеки тощо. Інформація ретельно перевірялася і через керівництво УКДБ надходила до ЦК КПУ, КДБ Української РСР і 6-го управління КДБ СРСР. Лише за порівняно короткий проміжок часу роботи по цій лінії пам’ятаю кілька випадків аварій, відмов основного устаткування, радіаційних викидів, загорань тощо.
Серед причин аварії найголовнішими, на мою думку, були проектні прорахунки конструкторів, відсутність належної безпеки реактора РБМК-1000, що вважався вершиною радянської ядерної енергетики. І, звичайно ж, та безвідповідальність і вседозволеність, що були притаманні тодішньому керівництву ЧАЕС. Усі ці чинники загалом і призвели до порушень в експлуатації такого особливо небезпечного об’єкта і, зрештою, викликали катастрофу світового масштабу”.
„В офіційних колах реактор РМБК вважався найнадійнішим у світі, проте самі реакторники-експлуатаційники вважали його недосконалим, - продовжує розповідь Анатолій Власенко. - Річ у тім, що безпека експлуатації реактора грунтувалася на механіці і цілком залежала від дій оператора за пультом управління. Надійної автоматичної системи аварійного захисту створено не було, хоча про це говорилося постійно. Винні в цьому, звичайно, автори проекту”.
|
|
| Група співробітників КДБ УРСР у зоні ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Анатолій Власенко – другий праворуч. Травень 1986 р. |
Вранці 26 квітня 1986 року майор Власенко знаходився у своєму службовому кабінеті у Васильківському райвідділі УКДБ. Зранку йому зателефонував начальник відділу міліції й запитав, що він чув про події на ЧАЕС, куди вночі виїхали пожежники з Василькова. „Зізнаюся, що по лінії КДБ навіть наші співробітники ніякої інформації не отримували. І спершу тривогу колеги сприйняв спокійно, адже пожежі на ЧАЕС виникали й раніше”, - згадує Анатолій Дмитрович.
Він так само добре пам’ятає першотравневу демонстрацію у Василькові, етап Велогонки Світу в Києві. І це в той час, коли існувала реальна загроза ще двох ядерних вибухів. Адже під зруйнованим реактором знаходився величезний резервуар із водою для його охолодження, і якби основа реактора не витримала, провалилася у воду, то стався би тепловий вибух із непередбачуваними наслідками. Воду з-під реактора вдалося відкачати лише 8-го травня.
У його пам’яті й досі виникають епізоди паніки на Київському та Дарницькому залізничних вокзалах, хоча для жителів Києва офіційно евакуація не оголошувалася. „З 25 травня по 4 червня 1986 року мені довелося виконувати обов’язки начальника Прип’ятського міськвідділу УКДБ, старшого оперативної групи КДБ УРСР на ЧАЕС. Картина у 30-кілометровій зоні, де доводилося щодня бувати, вражала - величезна кількість військової техніки і практично нічим не захищені військовослужбовці та інші ліквідатори наслідків аварії. Дивно, але під час перебування в зоні аварії, ми, працівники КДБ, ніяких медичних обстежень не проходили, за винятком здачі крові на аналіз наприкінці терміну перебування. Будь-яких препаратів, що захищали б від радіоактивного випромінювання, ніхто не мав, індивідуальні дозиметри були недосконалими, а отже, ними не користувалися. Пізно ввечері, після 14-16-годинного робочого дня, відвідували сауну на місці нашої дислокації у піонертаборі „Казковий”, а після неї - по 100 грамів спирту „на брата”. Можливо, ці 100 грамів і рятували нас від важких наслідків радіоактивного опромінення”, - говорить Анатолій Власенко.
Проте у 1993 році все ж довелося звільнитися з військової служби у запас за станом здоров’я...
Та спокій йому лише снився. Досвідчений офіцер, полковник запасу Власенко поринув у громадську діяльність. Вже більше п’ятнадцяти років очолює Донецький обласний осередок Асоціації соціальної підтримки і захисту співробітників спецслужб України „Співдружність”. Він - член Донецької обласної ради ветеранів, Всеукраїнської ГО „Союз Чорнобиль України”, з 2006 по 2010 роки - був депутатом Донецької міськради. Член Національної спілки журналістів України та дійсний член Міжнародної академії безпеки життєдіяльності. За постійну турботу про долю чорнобильців нагороджений Почесною відзнакою МНС України та вищою відзнакою ВГО «Союз Чорнобиль України» орденом «Чорнобильський хрест: Мужність.Честь.Гуманність».
З козацького роду, доброго...
Відомо, що українець завжди асоціює себе з козаком, тим більше військовий. Це вже у зрілому віці Анатолій Власенко дізнався, що його родовід іде від легендарного козацького роду - Кочубеїв. Тож вибрана стезя офіцера-захисника, а згодом і козака-реєстровця - явище невипадкове.
Народився Анатолій Дмитрович на Сумщині, але дитинство пройшло на Волині, де його батьки вчителювали.
Після закінчення семи класів сім’я Власенків знову повернулася на Сумщину. Там, у древньому Путивлі, Анатолій на «відмінно» закінчив середню школу і вступив до Харківського авіаційного інституту.
«Тато просив добре вчитися і пам’ятати, якого я роду-племені», - пригадує ті незабутні хвилини життя пан Анатолій.
А з роду він справді доброго, козацького... Дід по батьківській лінії - Дем’ян Давидович - служив у гусарському полку царської армії у Першу світову. Батько, Дмитро Дем’янович, учасник Другої світової. Пройшов шлях від Дніпра до Берліна та Праги, під нальотами й обстрілами ворожої авіації та артилерії будував переправи через Десну, Дніпро, Уж, Стир, Горинь, Західний Буг, особливо відзначився при форсуванні радянськими військами ріки Нейсе. За мужність і відвагу був нагороджений медаллю «За бойові заслуги», орденами Слави II та III ступенів. А вже по війні відзначився на педагогічній ниві - став кавалером найвищої на той час державної нагороди - ордена Леніна.
Де б не перебував Анатолій Дмитрович, він завжди пам’ятав мудрі батькові настанови. І коли працював майстром на київському заводі „Арсенал”, і тоді, коли п’ятнадцять років бездоганно служив в органах КДБ та СБУ.
У званні полковника звільнився у запас, але невгамовному, соціально активному чоловікові не довелося нудьгувати й у відставці: присвятив себе громадській роботі. Очолив Донецький обласний осередок Асоціації соціальної підтримки і захисту співробітників спецслужб України „Співдружність”. Ця його робота поцінована гідно - Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Зустрілися два майори
З особливою теплотою згадує Анатолій Дмитрович зустріч у 1987 році з Анатолієм Шевченком під час служби в органах КДБ: «Тоді ще ми були майорами, мали свої відповідальні ділянки роботи. Пізніше, коли звільнилися зі служби, разом мріяли створити організацію, яка б діяла на принципах духовності й патріотизму. У 2003 році, при зустрічі у Києві, Анатолій Шевченко сказав: «Можеш привітати: ми зареєстрували «Українське Реєстрове Козацтво». Запропонував посаду отамана Донецького міського товариства УРК».
Організаторського досвіду колишньому кадровому офіцерові не бракувало. І вже невдовзі Донецький осередок УРК став одним із найдієвіших в Україні. Багатий спадок передав Анатолій Дмитрович своєму наступникові, коли громада Донецька надала йому депутатський мандат. Але, навіть перебуваючи у міській раді, зв’язків із УРК не поривав - був радником, а згодом заступником Гетьмана УРК з особового складу.
За ініціативи генерал-полковника УРК Власенка була створена Чорнобильська дивізія УРК „Україна”. Незважаючи на порівняно короткий термін свого існування, вона вже зарекомендувала себе дієвим козацьким формуванням, що стоїть на варті захисту прав ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Очолити цей елітний підрозділ УРК Анатолій Власенко запропонував своєму товаришу, лікарю-чорнобильцю Анатолію Вислому.
Життєве кредо - постійно у русі
Незважаючи на те, що майже 18 років у відставці, козацький генерал Анатолій Власенко завше підтягнутий, охайний, зі спортивною виправкою і головне - із вогником в очах. А ще - завжди в русі, у справах. Складається враження, що кожна хвилина розписана далеко наперед... Такий життєвий ритм - це вже потреба організму, вироблена роками.
Хоч трохи відійти від справ Анатолію Дмитровичу вдається хіба що в родинному колі, коли можна поспілкуватися з онучатами - Марійкою та Дмитриком - чи порадіти успіхам дітей. А їх у Анатолія Дмитровича й Ольги Геннадіївни троє. Найстарша Ганна живе у Києві, працює економістом у приватній установі. Син Максим - лікар-ортопед-травматолог, а наймолодша Катерина - співробітник банку. Тож правду кажуть, що яблуко від яблуньки далеко не котиться. Всіх трьох батьки гідно виховали, дали належну освіту. І не дивно, що радіють Власенки успіхам своїх дітей, веселими й розумними зростають онуки. Щаслива й малеча, бо десь там, ще підсвідомо, розуміє, що дідусь і бабуся зберегли, пронесли крізь роки й передали їм сакральну таємницю свого роду - древнього, міцного, козацького.