|
|
Автор цієї краєзнавчої замітки-замальовки Петро Гайворонський народився і виріс на Донбасі, де живе, плідно працює і нині – в шахтарському Красноармійську, відомому в українській історії як Гришине. Має міцне козацьке коріння, що глибиниться у славній Слобожанщині, в Сумських землях. Випускник Сімферопольського держуніверситету, успішно поєднує педагогічну діяльність з творчою роботою. Член Національної спілки журналістів України, заслужений краєзнавець України Петро Гайворонський – автор понад десяти книжок прози, дослідницьких робіт із історії рідного краю. Його цікаві матеріали постійно друкуються у вітчизняній та зарубіжній періодиці.
Пропонуємо невеличку розвідку П. Гайворонського на козацьку тематику, де він, як історик-краєзнавець, оперуючи фактами, стверджує, що Донецький степовий край, його стародавнє Гришине – споконвіків українська, козацька земля.
Та в тридцяті роки церкву закрили богоборці, а у п’ятдесяті збили бані з хрестами. Однак вистояв храм і остаточно відродився в наш славний час. «Чому ж славний?» - запитає песиміст або нитик. «Бо відродилася Україна, відродилася віра й церква», - відповімо їм.
За п’ять десятків кілометрів від Гришиного по балках ховається велике селище Гродівка, що виросло з козацького зимівника, про який згадував у своїй праці ще владика Феодосій Макар’євський. За його словами, у Холодній балці, на території сучасної Гродівки, запорожці ще у ХVІІ сторіччі «животи гріли свої». І тут була церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці. Їй, однак, не судилося вистояти в лихоліття. Наприкінці тридцятих місцевій владі раптом знадобився будівельний камінь. Гродівка, де каменотесний і гончарний промисли були споконвіку основними, стоїть на двох кар’єрах, пісковику й сіро-зернистого вапняку, але владі вкрай необхідним був камінь саме з церкви. Почалася підготовка підривних робіт. Селяни почали, як могли, чинити спротив. Із ними не церемонилися - кількох найактивніших відловили, нашвидкуруч судили, дали по «десятці» й запроторили кого на Соловки, кого до Сибіру.
А церкву підірвали-таки. Підірвавши ж, переконалися, що збудована вона була не з каменю, а зі шлаку. Знати б це раніше, дивися, й люди до в’язниці не потрапили б, і церква стояла б… Не можна-таки нашу історію «без брому читати»…
|
|
| Свято-Покровська церква в селі Гришине |
На Донеччині, між Гришиним і Гродівкою, розкинувся нинішній Красноармійський район. Тут Наддніпрянщина межує з Придінців’ям. Гришине стоїть над річечкою Гришинкою, що належить до басейну Дніпра, а в Гродівці бере початок Казенний Торець - права притока Дінця. Мабуть, ця обставина й дала привід несумлінним краєзнавцям стверджувати, що край наш лежав за межами «Запорозьких вольностей» й ніяких слідів козаччини тут немає.
А вони ж наявні, видимі неозброєним оком! Свідками сивих часів і «ровесниками» славних прадідів є надмогильні кам’яні хрести й плити з характерними написами «дружині осавула», «отаману» тощо. І грунтова дорога у Гришиному після кожного дощу рясніє фрагментами характерної кераміки часів козаччини.
А років із п’ять тому до автора цих рядків потрапив
«залізний аргумент», і не «звідкись, випадково», а з рук нащадка козацького роду- місцевого фермера Петра Федотовича Мамця.
Ось його розповідь.
…Славної пам’яті наш земляк, письменник Володимир Михайлович Зеленський під час чергового свого приїзду з Підмосков’я до рідної Гродівки простягнув мені невеличкий теракотовий виріб, вимовивши:
- Ось, Петре Федотовичу, знайшов під час польових робіт на своїй ділянці землі. Здається, давня річ.
- А як знайшов? - цікавимося з Раїсою Володимирівною Мазохою, гродівською вчителькою, вже у фермера.
- Ще в минулому році, працюючи в городі, звернув увагу на незвичайний камінець. Підібрав, подивився та й… викинув. Цього року він знову під руку мені трапився. Це, думаю, неспроста, й відклав його на паркан. Якось заходить Володимир Михайлович, побачив знахідку й говорить: «Незвичайна річ, треба її нашим краєзнавцям показати».
Раїса Володимирівна уважно розглянула теракоту й передала мені. Глянув на цікавинку, покрутив її в руках, нарешті вимовив:
|
|
| Краєзнавці Донеччини вшановують пам’ять запорозьких козаків - засновників села Гродівка. Зліва направо: Л.Т. Жовнір, П.Є.Гайворонський, В.І. Романько, Б.П. Єкасьов, В.В. Юрченко |
- Здається, люлька, козацька…
Раїса Володимирівна ще раз уважно глянула й упевнено повторила слідом:
- Так, козацька люлька, Саме тут, на землях Петра Федотовича, брала початок Холодна балка, де в прадавні часи козаки «животи гріли».
Ми всі, тепер уже з підвищеною цікавістю, розглядали знахідку. Для остаточного визначення вирішили порадитися з науковцями.
Повіз люльку до університету. Професор Василь Олексійович Пірко з першого погляду визначив:
- Козацька люлька. Без усякого сумніву - козацька. ХVІІ сторіччя. Де знайшли?
- У Гродівці, там був козацький зимівник.
Характерно й те, що «гродівська люлька» виліплена не з рудої, а білої глини, якою багатий Донецький край. Ця обставина дає можливість стверджувати, що тут козаки не тільки бували, але й жили, вели господарство, що край цей був для них рідним.
…«Раптом серед самого бігу зупинився Тарас і вигукнув: «Стій! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб люлька дісталася вражим ляхам!» І нахилився старий отаман і став шукати в траві свою люльку з тютюном, невідлучну супутницю на морях, і на суші, і в походах, і вдома. А тим часом набігла ватага і схопила його за могутні плечі», - так геніальний Микола Васильович Гоголь описував останні хвилини героя однойменної повісті - Тараса Бульби. Саме його і згадали ми в Гродівці.
…Тарас Бульба - збірний літературний герой. Його прототипи воювали з ляхами поблизу крутих Дніпрових круч, воювали з турками під Кам’янцем, воювали з кримськими татарами у нас, у Дикому полі, на широких просторах донецького степу. Одному з таких отаманів, а можливо, простому козакові, належала, певне, й гродівська люлька.
Отже, «німих свідків» козаччини чимало в нашому краї. А не бачать їх лише ті, хто не хоче бачити. І - чути…