|
|
|
Книгу відомої дослідниці козацької минувшини, видатного історика, письменниці, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка та Фундації Антоновичів (США) Олени Апанович із такою всеоб’ємною назвою опублікувало видавництво дитячої літератури «Веселка». Енциклопедія адресована найдопитливішим читачам – школярам та студентам, які цікавляться життям пращурів, своїм корінням, що сягає в глибоку давнину. Йдеться в ній про становлення Козацької республіки, звитягу й перемоги лицарів, чорні сторінки минувшини й зраду захланних людців, які замість серця мали глибокий гаманець, про роз’єднаність козацьких ватажків, що призвела до поразки у визвольній боротьбі, а зрештою, - до румовища і втрати самостійності. Про це важливо говорити на повний голос, адже нинішня ситуація вельми нагадує тодішню.
Батько - білорус,
мати - полька,
донька - українка
Книга не тільки слугує посібником, де виважене кожне слово, а й сприяє вихованню національної самодостатності, що дуже важливо в світі манкуртів, іванів безрідних та перекинчиків, які, за словами нашого генія, за шмат гнилої ковбаси ладні продати навіть рідну матір. Власне, такі були за всіх часів і повсюдно. Тому дуже важливо збуджувати національну свідомість, що й зробила світлої пам’яті Олена Апанович.
На долю самої авторки припало чимало переслідувань і шельмування. Звільнення з улюбленої роботи, провладне гоніння за наукову правду, цькування з вимогою «отямитися», тобто поступитися тим, у чому була впевнена, піти проти власної совісті, заборона друкувати книжки й навіть згадувати її ім’я, тотальне замовчування творчості… У ті часи серед прихильників доробку Апанович ходив про неї такий сумний жарт: «Останній в Україні козак, та й той - жінка». Й уточнювали: «Вона одна з перших жінок проникла на Запорозьку Січ та й залишилася там на все життя». Тут ще варто додати: Олена Апанович єдина з-поміж жінок нагороджена Хрестом Українського козацтва. Коротко про становлення цієї, без перебільшення, унікальної жінки, яка удостоїлася високого звання - Козацької Матері.
Олена Апанович народилася на Поволжі, в містечку Мелекесі Ульяновської області. Її батько Михайло був білорусом за походженням, а мати Каміла - представниця відомого в Польщі шляхетного роду Бортновських. А втім, Олена Михайлівна завше вважала себе українкою, бо сформувалася як особистість саме на українській землі.
|
|
|
Тато був залізничником, отож чималенька родина - мали шестеро діток - постійно кочувала по неозорому СРСР. Побували навіть у Харбіні (Китай), та найчастіше дороги пролягали через Слобожанщину - Харків, Суми, Бєлгород… Дитинство і юність пов’язані з родиною, книгами, історією та літературою, зустрічами з цікавими людьми та частими переїздами. Олена Михайлівна згадувала, як їй, тринадцятирічній юнці, японський генерал, командувач Квантунської армії, пропонував залишитися в Харбіні. Дівчина відмовилася, проте вже тоді почали збиратися грізні хмари недовіри над родиною Апановичів. У 1937 році батька заарештували, засудивши за популярною тоді статтею «за шпигунство». Як мовиться, чоловік мов у воду канув. Реабілітували через добрий десяток років «за отсутствием состава преступления» - такі папірці тоді приходили в багато родин. І хоча дівчина росла сиротою - мати померла ще до арешту чоловіка, в 1935-му, - блискуче закінчила школу в Харкові. В атестаті зрілості є такий запис: «за здібностями - видатна». Одразу вступила до Всесоюзного інституту журналістики в Москві, та провчилася там тільки рік - заклад розформували як неблагонадійний, а студентів розподілили по ВНЗ за місцем проживання. Так Олена стала студенткою факультету російської мови і літератури Харківського педагогічного інституту. Закінчила його якраз напередодні війни з фашистською Німеччиною. В евакуації перебувала в Південному Казахстані та Башкирії.
Історик з філологічним фахом
У травні 1944-го повернулася у зруйнований Київ і стала науковим працівником Центрального державного архіву України, а в червні вже очолила відділ давніх актів. Це й визначило долю молодого науковця. Апанович не стала слухняним виконавцем настанов «руководящей и направляющей», не повторювала міфів про «єдину колиску трьох братніх народів», а по-справжньому зацікавилася минувшиною України, особливо історією козацтва. За тих часів диплом історика, ясна річ, справжнього, не фальсифікатора, з сумом називали паспортом на загибель, а тим паче історика, що цікавився табуйованою тематикою… І хоча Олена Михайлівна офіційно мала диплом філолога, історія фактично стала її фахом. Неспокійним, тривожним і небезпечним. Адже козацтво з його звитяжними ватажками нагадувало про часи, коли Україна боролася за незалеж-ність. Одне слово, жінка свідомо вибрала для себе роль «білої ворони», за якою потягнувся шлейф недовіри та підозр у нелояльності до влади.
|
|
|
Під час роботи в архіві Апанович навчалася в аспірантурі. Тему для дисертації запропонував тодішній директор архіву, відомий архівіст К. Гуслистий - про участь Війська Запорозького в російсько-турецькій війні 1768-1774 років. Одночасно взяла участь у підготовці збірника документів «Україна перед визвольною війною1648-1654 років», де вперше за двадцять років умістили незнані доти документи козацької доби. Після успішного захисту дисертації у січні 1950 року Олена Михайлівна перейшла працювати в Інститут історії АН УРСР. Невдовзі потрапила в археологічну експедицію, яка проводила розкопки на місцях Запорозьких Січей - незабаром там мали споруджувати Каховську ГЕС, отож потрібно було якомога більше врятувати свідчень звитяжної доби. Затоплювали чорноземи та луки, під гнилими водами навічно канули в Лету і Січ-мати, й Луг-батько. Апанович була серед останніх дослідників Великого Лугу, Базавлуцької, Чортомлицької та Підпільненської Січей. Продовжували традиції знаменитого історика козацької минувшини Дмитра Яворницького. Та невдовзі на цей напрямок наклали державницьке «табу», щоб і сліду не залишилося від козацького лицарства, щоб назавжди проголосити український народ гілкою російського. І все-таки в 1954 році Олена Михайлівна опублікувала низку наукових і науково-популярних праць на улюблену тематику, яку вона не зрадить до скону. Передусім це брошури «Історичні місця Визвольної війни українського народу 1649 -1654 років», «Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу», «Переяслав-Хмельницький та його пам’ятники».
Дбала Олена Апанович і про збереження історичних пам’яток, насамперед часів козацтва. Скажімо, Хортиці. Брала участь у розробці проекту історико-меморіального комплексу запорозького козацтва на цьому овіяному славою острові. А її книжка «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» стала бестселером сімдесятих років уже минулого століття. Я сама доклала чимало зусиль, щоб придбати для домашньої бібліотеки видану трьохтисячним накладом книжку.
Апанович «повернула» Вернадського
До Олени Михайлівни тяглася молодь, поступово відроджувалися славні традиції класичної української історіографії, перервані в трагічні 1930-ті роки. Та зі зміною керівництва Компартії України посилилася політика русифікації, а отже, й гоніння на її справжніх патріотів і безкомпромісних учених. Розпочалися погроми. Однією з перших під керівну мітлу потрапила Олена Апанович. З друку вилучили всі її статті, деякі побачили світ під чужими прізвищами. А 12 вересня 1972 року її та групу прогресивних патріотично налаштованих науковців звільнили з роботи, начебто за скороченням штатів, а насправді ж - за дисидентство в науці. Після восьми місяців безробіття нарешті її взяли в штат відділів рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, під суворий контроль, коли фіксували кожен крок, стежили за кожним дзвінком. А втім, і в таких жорстких умовах Олена Михайлівна зуміла знайти цікаві свідчення козацької доби. Приміром, розвінчала брехню про дикість і некультурність козацької спільноти, відшукавши документи про те, що багато хто з них були справжніми лицарями, мали хорошу як на ті часи освіту та виховання, знали іноземні мови. Особливо зацікавила постать геніального вченого Володимира Вернадського, який мав козацьке коріння. Тема «Вернадський і Україна» стала провідною в її творчості 1980-х років.
Козацька Мати
З набуттям незалежності в Олени Апанович немов відкрилося друге дихання. Одна за одною виходять книги, присвячені гетьманам України і кошовим Запорозької Січі, історичним постатям часів козаччини. Особливу увагу зосереджує на заслугах козацтва у національно-визвольній боротьбі, ролі замовчуваних або оббріхуваних козацьких очільників Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Івана Виговського…
|
|
|
І все-таки доля до цієї унікальної жінки була прихильною. Пройшла через владні тортури високопоставлених людців - духовні й матеріальні, не зламалася, пережила біду, дочекалася часів, коли стало можливим розповісти про сфальсифіковане радянською історіографією минуле, скинути страшний тягар тоталітарної системи і повернути українцям історичний борг. Нарешті знайшли її слава і визнання. У далеко не молодому віці поновилася на роботі в Інституті історії НАН України. Стала членом Національної спілки письменників. Почали виходити книжки, присвячені їй - Козацькій Матері, незламній дослідниці й безкомпромісній ученій. Та все-таки роки брали своє, через слабке здоров’я в останній рік свого земного життя вона рідко переступала поріг власної однокімнатної квартири. А втім, і хвороба не перешко-джала невтомній трудівниці працювати. Готувала доповіді, статті, консультувала численних учнів, навіть у лікарні систематизувала матеріали, зібрані за багато років, підводила підсумки нелегкої, а почасти й каторжної праці… Не стало Олени Апанович 21 лютого 2000 року.
Її лебедина пісня
«Козацька енциклопедія для юнацтва» є останнім твором, власноруч підготовленим до друку цією непересічною жінкою, її лебединою піснею. Про роботу над нею розповіла редактор книги Ольга Яремійчук.
- Спочатку планували «Козацьку абетку», але невдовзі з’ясувалося, що рамки абетки затісні для цієї теми, - розповідає пані Ольга. - Тоді Олена Михайлівна подала у «Веселку» заявку на публікацію «Козацької енциклопедії». Я намагалася розгадати її феномен: як людина, не українка за походженням - батько білорус, а мати з польського дворянського роду, котра виросла за тисячі верст від України, - так самовіддано поклала життя на олтар нашої культури.
Коли під час однієї з розмов редакторка запитала її про це, та обурилася: «Як Ви не розумієте! Це ж така історична несправедливість! Козаки ніколи не прагнули завойовувати чужих земель, покорити чужі народи! Вони захищали свою віру, свою родину, свою землю. Це були лицарі, люди особливі - і фізично, і духовно, й інтелектуально».
Ольга Яремійчук часто відвідувала письменницю, забирала написане, щоб підготувати до друку. Авторка не раз казала під час роботи: «Україна щедро обдарована природою, але скривджена історією». І намагалася виправити оту історичну несправедливість, коли, тяжко хвора, на лікарняному ліжку дописувала останні рядки, систематизувала матеріал за алфавітом і періодами. Бідкалася, що не все вдалося.
- Одного сльотавого лютневого дня - це була неділя - зателефонувала мені: «Прийдіть сьогодні, бо я завтра лягаю в лікарню», - продовжує розповідь пані Ольга. - Дістала тридцять білих новеньких течок, на кожній написала літеру алфавіту, і ми почали розкладати по течках справу усього її життя. Працювали до ночі. Відчувалося, що їй тяжко, кілька разів лягала відпочивати. Дещо взяла з собою в лікарню. Пообіцяла: «Я ж у лікарню ненадовго, на якийсь тиждень»…
Герої Великого Лугу
Не стану переповідати зміст енциклопедії. Скажу тільки, що читач знайде в ній відомості про головні періоди славної й не дуже минувшини нашого народу. Про Великий Луг, Кіш Запорозької Січі, Гетьманщину, Києво-Могилянську та Острозьку академії, Задунайську Січ, Євангеліє Петра Калнишевського, угоди, битви, зброю, побут, пісні нашого козацтва… Про Запорозьку Січ з її звичаями й традиціями, морські походи, паланки, універсали, школи… Про Батурин, Берестечко, Чигирин, Хортицю, Пилявці, Конотоп, Корсунь… Про кобзарство, козацькі клейноди, тогочасну освіту, релігію, козацькі ікони, декоративно-вжиткове мистецтво… Про Самійла Величка, Григорія Граб’янку, Самійла Кішку, Петра Сагайдачного, Петра Дорошенка, Івана Сірка, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Богдана Хмельницького, Петра Калнишевського… Про багатьох знаних і замовчуваних, героїв і зрадників… Їх також потрібно знати. Наостанок наведу лише кілька характеристик, які найбільшою мірою висвітлюють морально-естетичну сутність і значення Козацької республіки для формування сучасної української нації. Наголошую: всі висловлювання авторка підтверджує документально, адже ні за яких обставин не відступала від історичної правди, повсякчас повторюючи: «Я архівіст».
«Даючи рішучу відсіч турецько-татарській експансії, козацтво примусило ворога певною мірою перейти до оборони. Воно врятувало український народ від загибелі і не допустило, щоб Україна зникла з карти світу».
«Запорозький козак відзначався високими морально-етичними якостями,сильним почуттям патріотизму, розумінням найвищої цінності волі та незалежності, фізичною міцністю та витривалістю й умінням концентрувати енергію. Ці риси закріпилися на генетичному рівні».
«На покозаченій Україні жінка була рівноправною з чоловіком навіть юридично. …Милосердя до бідних і знедолених, доброта й сердечність притаманні українським жінкам-козачкам. Українські жінки були глибоко віруючими християнками, на моральних основах православної релігії виховували дітей. Широка освіченість жінок України вражала іноземців. Мати-козачка стояла на висоті розуміння інтересів України».
«Козацтво зробило великий внесок у розвиток культури і духовності українського народу. Козацька старшина і козаки побудували багато православних храмів, архітектурний стиль яких одержав назву «козацького бароко».
«Мистецтво Запорозької Січі мало великий вплив на розвиток мистецтва всієї України і міцно ввійшло складовою частиною в духовне життя сучасної української нації».