|
|
| Гоголь М.В. |
1. Микола Васильович Гоголь (Яновський) був не тільки письменником, але й науковцем-істориком. Напишіть, будь ласка, як він розглядав феномен українського козацтва та чому 1834 р. дав «оголошення про видання історії малоросійських козаків».
Саме зацікавлення історією спонукало Гоголя знову звернутись до України, хоча й протилежна думка, теж, можливо слушна. У грудні 1832 року Гоголь завів листування з українським істориком Михайлом Максимовичем, котрий невдовзі став його близьким другом.
Уже в своєму першому листі до Максимовича Гоголь засвідчує свою зацікавленість українським фольклором та історією, яка цілком поглинатиме його найближчі два роки. Влітку 1833 року Гоголь переживав такий стан, що йому геть дочиста оприкліла Росія. Внаслідок низки обставин, Гоголеві не повелося в Петербурзі. Він вирішив змінити житло, йому не дуже писалося, та й окрім того його захопив проект укладання історії України. 2 липня 1833 року в листі до Максимовича в Москву він радив: «Киньте й справді кацапію та їжджайте в гетьманщину. Я сам гадаю те саме зробити й наступного року махнути звідси. Дурні ми, їй-бо, як добряче подумаєш. Для чого й кому жертвуємо всім. Їдьмо!» Хоча конкретною метою поїздки до Києва було назбирати «всякої всячини» для історичних досліджень, Гоголеве протиставлення України і Росії відбивало щось більше, аніж тільки перехідний настрій. Це був прояв того, що сам Гоголь відзначив, як власне «двоедушие».
Тим часом захоплення Гоголя українськими інтересами сягло найвищої позначки. Він навіть переконував себе, що його нова місія полягає в тому, аби явити світові правду про українську минувщину. «Тепер я взявся, - писав він до Максимовича 9 листопада 1833 року, - за історію нашої єдиної, бідної України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше й стрункіше. Мені здається, що я напишу її, що скажу багато такого, чого до мене не говорили». В усьому цьому Гоголь керувався як суто естетичним бажанням відкривати минуле, так і щирим почуттям обов’язку («заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил»). Але навіть це почуття обов’язку перед рідним краєм не було досить сильне, щоб запалити іскру національної самосвідомості.
При кінці 1833 року перейнятість Україною дістала ще один стимул. Під впливом Максимовича Гоголь вирішив домагатись призначення на кафедру історії в новоствореному Київському університеті. Задля цього він заручився допомогою Пушкіна та міністра освіти графа Уварова. Зусилля його врешті виявилися даремними, але впродовж кількох місяців він перебував у стані сподівань і збудження. Гоголеве бажання одержати престижну наукову посаду зливалося в ньому з почуттям українського патріотизму, розбурханому його історичними студі-ями. «Туди, туди! В Київ! У давній, у чудовий Київ! Він наш, він не їхній, чи ж не правда? Там чи довкіл нього діялися діяння старовини нашої. На хвилі цього ентузіазму Гоголь звірявся Пушкінові у грандіозних своїх планах, які намірявся здійснити у Києві. «Я загодя захоплююся, коли уявляю, як зануртує праця моя в Києві. Там я видобуду з глини багато речей, з яких не все ще читав вам. Там закінчу я історію України і півдня Росії і напишу «Всесвітню історію», якої, у справжньому викладі її, досі, на жаль, не тільки на Русі, але навіть і в Європі нема».
Ніколи в житті Гоголя так сильно не притягувала Україна, як тієї пори. І відповідно дедалі більшало його невдоволення Росією. Особливо в цей час Гоголя приваблювала не так сучасність, як давня козацька Україна. Його праця над історією України не вельми просувалася вперед, хоч він був сповнений рішучості провадити її далі. У січні й лютому 1834 року Гоголь опублікував у «Северной пчеле», «Московском телеграфе» і «Молве» розлоге оголошення «Об издании истории Малороссийских казаков» – певний знак, що він сподівався довести до кінця свою роботу. Оголошення починалося словами: «Досі у нас ще не було повної і задовільної історії Малоросії і народу, що діяв протягом чотирьох віків незалежно від Росії». І відповідь на це оголошення Гоголь отримав. Чимало пропозицій допомогли йому. Срезнєвський у листі до Гоголя від 16 лютого 1834 року писав: «…він з великою радістю почув, що той самий письменник, який так мило, так талановито розважав численних читачів поетичними оповіданнями про Україну під ім’ям Рудого Панька, тепер хоче обрадувати українців поважною працею – працею, в якій справді передається наша історична література…»
Одна з причин, чому цю історію так і не було написано, імовірно, полягала в тому, що Гоголя страшенно розчарували деякі першоджерела, з якими він ознайомився. «Я до наших літописів охолов, - скаржиться він у листі до Срезнєвського від 6 березня1843 року, - марно силкуючись в них відшукати те, що хотів би відшукати. Ніде нічого про той час, який мав бути найбагатший подіями… Тим-то кожен звук пісні мені говорить живіше про минуле, ніж наші мляві й короткі літописи…» Єдиною історією козацьких часів, щодо якої Гоголь висловився з беззастрежною похвалою, була «Історія Русів». Можливо, потай душі він сподівався перевершити її. Сподівання ці залишилися невиправданими, бо Гоголь написав лише фрагмент свого задуму української історії. Текст цей був надрукований у квітні 1834 року під назвою «Взгляд на составление Малороссии».
Ця стаття – радше поетична характеристика українського козацтва, аніж власне історична студія. Однак, цілком очевидні тут і сліди поважних історичних пошуків Гоголя. Він до-тримується загальноприйнятого погляду, що козацька спільнота постала з багатьох складових задля захисту країни, пізніше знаної як Україна, від монголів. Він також наголошує, що Україна мала з боку литовців реальну оборону і висловлює думку, що сформувалося козацтво на початку ХIV сторіччя – раніше, ніж вважає більшість пізніших істориків. Щодо проблеми зв’язків української козаччини з минулим Гоголь займає проміжну позицію. З одного боку він обстоює погляд, що «більша частина цього (козацького) товариства складалася… з тубільних, корінних жителів південної Росії». З другого боку визнає, що у формуванні козацтва брали участь представники інших народів і рас. Цікаво, що Гоголь пробує пояснити українськиий характер через його історичну двокультурність. Тут склався народ, який вірою і місцем проживання належав Європі, але в той же час, способом життя, звичаєм, убранням був цілком азіатський, - народ, в якому так дивно зіткнулися дві різнохарактерні стихії: європейська обрежність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрість, сильна діяльність і найбільші лінощі та пестощі, прагнення розвитку й удосконалення – і разом з тим бажання здаватися таким, що нехтує всяке досконалення».
Команда «МОЛОДА СІЧ»
м.Переяслав-Хмельницький,
Київська область
|
|
| Царгород, архівне фото |
2. Для чого посланець гетьмана Івана Самойловича І.Лисиця у 1686 р. відвідав Царгород і які були наслідки цієї дипломатичної акції?
Переяславська Рада, яка визначила історію українського народу на кілька століть, здійснила вплив не тільки на державний та суспільний устрій України, а й на духовність, освіту і церковне життя народу Малоросії, на стан і статус його Православної церкви.
Деякі історики вважають, що Богдан Хмельницький з самого початку переговорів з Москвою був схильний приєднати Українську церкву, яка з 988 року підлягала Константинопольській кафедрі, до Московського патріарха Нікона і ще до Переяславської Ради, пишучи до Москов-ського патріарха Никона називав того «Зверхнєйшим пастирем». Однак у договірних статтях весни 1654 року стаття про перехід Київської митрополії під омофор Московського патріарха відсутня.
Тому тільки після смерті гетьмана Богдана московський уряд почав заявляти, що така стаття там була, й почав провадити послідовну, уперту, часто підступну політику поглинання Київської митрополії. Діяв відомий принцип «мета виправдовує будь-які засоби», бо московський уряд і церква були вельми зацікавлені в приєднанні до себе древньої Київської митрополії, через яку християнство поширилось на терени всієї Східної Європи, з її візантійським сяйвом Софії Київської, Святими угодниками Божими Києво-Печерської Лаври, численними монастирями, духовними школами, освіченим духовенством, добре поставленим друкарством і великою благочестивою паствою. До того ж – не такою бідною, як на Русі. Українське ж духовенство вагалося й опиралося кілька десятиліть, перш ніж його таки примусили – політичним тиском, обманними обіцянками, прямим підкупом – влитися в Московську церкву.
Як відомо, 1654 року гетьман Б.Хмельницький з козацьким військом прийняли присягу на підданство московському царю Олексію Михайловичу. Після того московське посольство на чолі з боярином Бутурліним виїхало з Переяслава до Києва, аби прийняти присягу столичних козаків, городян, а також духівництва. Гетьман послав наперед до Києва свого генерального писаря Івана Виговського, бо знав, що Київський митрополит Сильвестр Косів і все Київське духівництво не хотіли йти у підданство московському цареві. Гетьман боявся, що митрополит може не вийти назустріч московським посланцям урочистою процесією і не схоче привести до присяги киян. Виговський прибув до Києва раніше посольства й одразу пішов до митрополита Сильвестра Косова.
Іван Нечуй-Левицький описує зустріч І.Виговського та митрополита так: «На посольство Виговського старий митрополит сказав: «Чув, чув і знаю, що сьогодні опівдні посланці будуть у Києві. Але ні я, ні духівництво на Україні не думаємо присягати цареві на підданство. Про це гетьманові нема чого і говорити! Бо поки наша церква залежить від цареградського патріархату, ми вдержимо свою автономію та свої права. Не такої заспіває нам московський патріарх Никон, чоловік простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Він зламає нашу автономію і запроторить наших владик попів у свої льохи, в котрих він карає своїх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман і не допоминається!... Та ще пішла ніби чутка, що московський патріарх Никон думає заново перехрещувати нас усіх на Україні, бо ми хрещені через обливання водою, наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути її з головою у воду: благодать Божа дається й через обливання, бо це тільки форма сакраменту. В Москві нас вважають за це як неправославних. З невченими людьми погана справа.»
Тож вийшло так, що митрополит з великою процесією, з намісниками монастирів стрів посланців, вся процесія рушила через Золоті ворота до Святої Софії. «Митрополит, одправивши молебень, привів до присяги козаків та городян, а сам од жалю умлівав, а все духівництво за сльозами світу не бачило,» як записав тодішній літописець. Митрополит і все духівництво присяги не зложили, що дуже не сподобалося бояринові Бутурліну і усім посланцям.
Після Переяславської Ради незалежність Київської митрополії протрималась 32 роки. Формальним актом приєднання Київської церкви до Московської стало затвердження чергового Київського митрополита (єпископа Луцького Гедеона) не Константинопольським, як це було з часів хрещення Русі, а Московським патріархатом. Це відбулося за гетьманства Івана Самойловича. Гетьман Самойлович всіляко сприяв обранню митрополитом єпископа Гедеона, тоді як впливове духівництво, яке бажало зберегти незалежність Київської церк-ви, навіть не з’явилося на вибори (1685 р.), бо прихильність кандидата до Москви була загальновідомою. За таких умов правила вимагали відкласти вибори, та посланці гетьмана не дозволили це зробити. Гедеона було обрано. Це було порушенням клятви на вірність, яку Гедеон, як кожний єпископ, давав архієпископу Константинопольському. Гедеон поїхав до Москви, де був урочисто поставлений митрополитом в Успенському соборі в присутності царів і присягнув вірно служити Московському патріарху та російському Священному Синоду. Як у Києві, так і в Москві добре розуміли, що відбулося порушення загальноприйнятих старовинних церковних канонів. І тому вже через три дні по присязі Гедеона Московський патріарх Яким виготував грамоту до Вселенського патріарха Діонісія та послав до нього дяка Микиту Олексієва – домагатися того, аби Константинопольська кафедра «поступилася» Київською – передала її Москві.
До цього посольства приєднався й посланець гетьмана Самойловича Іван Лисиця. Іван Лисиця – український державний діяч кінця 17 сторіччя, дипломат. Був братиславським полковником, згодом перейшов на службу до Лівобережжя. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи. Зрештою, справу вирішила «милостиня» – багаті московські дари східним ієрархам сумнозвісні «три сорока соболей» та 400 золотих. І в травні 1686 року патріарх Діонісій офіційно віддав Київську митрополію Московському патріархату (невдовзі після цього спеціально зібраний Собор позбавив Діонісія патріаршої кафедри), насамперед за передачу Київської церкви в підпорядкування Московській патріархії. Тому сьогодні Вселенський патріархат не визнає законним чи канонічним входження Української православної церкви до складу Російської. Невдовзі після приєднання в Україні було скасовано соборність церкви – з часів Петра І на всі важливі духовні посади Київської митрополії духівництво призначалось Санкт-Петербурзьким Священним Синодом (державним органом імперії, який з 1721 по 1918 роки «заміняв» Московського патріарха). Припинили свою діяльність церковні братства; церковній мові було силою нав’язано московський акцент, проповіді проголошувалися російською мовою; з’явилися невідомі українцям суто російські свята та святкові дні; змінилися деякі старовинні богослужебні звичаї української церкви. Раз і назавжди було покінчено з отриманням духовними людьми освіти у західних університетах. Зате великого значення набули такі проблеми, як, наприклад, довжина бороди духовної особи.
У 17 столітті Київська церква та народ, попри війни та нестабільність, переживали своєрідне відродження – повсюди відкривалися духовні школи, багато міщан знало грамоту, друкувалися численні духовні книги та букварі.
У той самий час стан московського духівництва визначався неосвіченіс-тю, поєднаною з граничною нетерпимістю, упевненістю і тому, що всі його дії, обряди, звичаї є єдино істинними і що все інше – то єресь. Значна частка московських священиків ледь знала грамоту; у церкві вирував розкол. Усього за кілька десятиліть до описуваних подій Московська церква запросила з Києва допомоги – надіслати до Москви вчених «справників» для виправлення богослужбових книг, у яких покоління малограмотних переписувачів накопичили чимало серйозних помилок і навіть викривлень. Тоді ж кияни посприяли також відкриттю в Москві першої слов’яно-греко-латинської школи. Тому не треба доводити, що приєднання до Московської церкви було для Київської церкви 17 століття переходом на нижчий ступінь розвитку.
Сьогодні українське православ’я розділене на кілька окремих ворогуючих церков; розділене тим самим запитанням, яке хвилювало людей 350 років тому – бути в Україні самостійній церкві чи входити їй до складу Московської церкви? Але, якщо за часів Хмельницького митрополит Сильвестр та його однодумці намагалися зберегти незалежність церкви попри залежність політичну, то сьогодні частина української православної ієрархії тримається Москви усупереч навіть державній незалежності України.
Які дивні й примхливі завитки виписує історія нашого народу на тлі часу!
Чернігів – один з найдавніших та найвідоміших християнських центрів часів Київської Русі. Чернігівська єпархія – одна з найстаріших православних єпархій. Часом її появи вважається 992 рік, коли до нашого міста прибув перший відомий з літопису єпископ – Неофіт, який приїхав з Греції разом з першим Київським митрополитом Михайлом. Після Деулінської угоди 1618 року між Москвою і Варшавою Чернігів на кілька десятиріч опинився під владою Польщі. Цей стан відбився і на положенні православ’я. У 1635 році Варшавський сейм запропонував домініс-канцям заснувати католицькі монастирі в Чернігові, Ніжині, Новгороді-Сіверському. Однак під тиском народу, і насамперед всього козацтва, у 1649 році єпархія була відновлена та іменувалася Чернігівська та Новгород-Сіверська. До 1688 року архієпископ Чернігівський залежав від Київ-ського митрополита, але грамота царів Іоанна і Петра Олексійовича вивели її з-під влади Києва.
За даними 1890 р. в ній налічувалось 15 монастирів, 969 церков. Зараз у місті Чернігові 13 діючих церков: 11 з них підпорядковані Московському патріархату; 2 – належать Українській православній церкві.
У 1992 році поновлено діяльність Єлецького Свято-Успенського жіночого монастиря; на території Троїцького монастиря відкрито вище духовне училище регентів-псаломщиків.
|
|
| Пам'ятник українському козакові у Відні |
3. Назвіть ім’я українського козака, який допоміг врятувати Відень від турків. Коли це трапилось і як віденці віддячили йому за порятунок? Коли і ким було встановлено пам’ятник у Відні на честь цієї події?
320 років тому, 12 вересня 1683 року, відбулася вирішальна битва за визволення Відня від турецької облоги.
Того року незліченні орди турків взяли в облогу столицю наймогутнішої імперії Габсбургів – Відень.
Європейська цивілізація опинилась на межі мусульманського поневолення. Імператор Леопольд утік з міста, і оточений Відень втратив надію на порятунок. Облога почалася 14 липня 1683 року, коли 300-тисячне турецьке військо оточило Відень, гарнізон якого налічував лише 10 тисяч солдат та 15 тисяч ополченців. Сили були дуже нерівні.
Об’єднане європейське військо на чолі з польським королем Яном ІІІ Собеським, що прямувало на допомогу, не мало звісток від оборонців Відня. Усі розвідники, які намагалися пробратися крізь турецький табір, потрапляли до ворожих рук. У місті бракувало їжі, надія танула на очах. Зробити неможливе – пройти крізь щільне оточення турків і дати звістку війську, що наближається, на заклик коменданта Відня графа Штаремберга, дав згоду українець Юрій Кульчицький, який напередодні потрапив до Відня у бізнесових справах. Виходець з українського шляхетного роду Юрій Франц Кульчицький був непересічною особистістю. Змолоду пристав до козацької ватаги і брав участь у незліченних боях із татарами в придніпровських степах. Потрапив у полон, де досконало вивчив турецьку мову, звичаї мусульман. Знав сім мов.
Вбравшись у турецький одяг, Юрій Кульчицький нахабно пройшов крізь центр ворожого табору під виглядом купця, що постачає харчі до війська і неушкодженим дістався до війська союзників. Передавши листа коменданта полковникові Данилу Апостолу, що на той час з військом знаходився у Штільфріді, Кульчицький повернувся до Відня. Окрім звістки про швидку допомогу та вказівки комендантові, Кульчицький приніс також копію відомого листа запорожців турецькому султанові. Листа було негайно перекладено німецькою мовою, і за добу вийшла брошура «Листування запорожців із турецьким султаном», яку поширили серед оборонців. Коли зранку 12 вересня турки почали генеральний штурм Відня, несподівано їм в тил ударили прибулі союзні війська, у складі яких були українські полки Семена Палія, Іскри, Ворони, Булиги. Узгоджений план дій обложених у Відні та війська, що наступало, приніс європейцям блискучу перемогу. Турецьке військо було розгромлене, втративши понад 30 тисяч убитими і залишивши увесь обоз. Більше жодного разу турки не робили спроб поневолити Європу.
На честь подвигу запорозьких козаків на старовинній церкві св. Леопольда, що стоїть на горі Леопольдсберг, було встановлено меморіальну дошку.
Переможці не забули і про героя. Юрія Кульчицького було оголошено почесним громадянином Відня та на його честь викарбовано срібну медаль. Коли ж рятівнику запропонували вибрати будь-який трофей із захопленого табору противників, Кульчицький попросив нікому не потрібні мішки з невідомими коричневими зернами, які на думку більшості, були кормом для верблюдів. Виконавши дивне прохання українця та віддавши йому усі 300 мішків, віденці завдячили йому й чималою сумою грошей та подарували гарний будинок у місті.
Здивуванню городян не було меж, коли наступного, 1684 року Юрій Кульчицький відкрив незвичайний заклад – кав’ярню «Під голубою пляшкою» та почав частувати у ньому напоєм, приготовленим із трофейних коричневих зерен.
Там у будинку № 6 по вулиці Домгассе у Відні виникла перша в Європі кав’ярня. Вживання кави не одразу стало до смаку європейцям. Незвичайний гіркуватий смак приваблював небагатьох. Більше до кав’ярні приходили люди, яким цікаво було познайомитись з людиною, що врятувала їх від поневолення.
Щоб ще більше зацікавити покупців, Юрій Кульчицький одягав турецькі шати, виходив на вулицю і за символічну плату пригощав віденців кавою по-турецьки. Зрештою доля усміхнулася наполегливості підприєм-ливого українця. Шматок цукру, що одного разу потрапив у горня із кавою, зробив її смак надзвичайно популярним. Відтак кав’ярня Кульчицького стала улюбленим місцем відпочинку віденців та приїжджих гостей.
З Відня тогочасного європейського законодавця мод, традиція керувати і проводити час у кав’ярнях поширилась по всій Європі. І сьогодні вже годі кому довести, що Відень, а не Лондон, Мадрид чи Флоренція подарував цю незрівнянну моду світові, а стиль пити каву одвічно не належав європейцям.
Проте засновника традиції шанують не лише на його батьківщині в селі Кульчиці Самбірського району на Львівщині. У Відні про українця теж пам’ятають і згадують із вдячністю. На розу будинку № 4 по вулиці Кульчицького ось уже понад 100 років стоїть бронзова постать українця, який врятував Відень від знищення і привчив європейців пити каву. В екзотичному турецькому одязі з пишними козацькими вусами, з тацею і філіжанками в одній руці та кавником в іншій, з трофейною зброєю та мішком кави він і сьогодні запрошує поринути в її чарівний світ, подарований українцем Кульчицьким. До речі, він почав пригощати гостей «кавою по-віденськи» – з цукром та вершками.
На відзначення 320-ї річниці визволення Відня від турецької облоги, а також у зв’язку зі святкуванням 12-річчя Незалежності України, посольством нашої держави в Австрії було реалізовано проект з встановлення в австрійський столиці пам’ятника українським козакам, створеного колективом скульпторів у складі голови Національної спілки художників України, професора В.А. Чепелика, О.В.Чепелика та архітектора В.П. Скульського. Пам’ятник було виготовлено на Київському творчо-виробничому комбінаті «Художник». Його було встановлено в одному з найяскравіших куточків Відня – парку, де колись були укріплення (шанці) проти турків. Цей парк так і називається «Тюркеншанцпарк».
Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 15 вересня 2003 року. На церемонії відкриття були присутні представники дипломатичного корпусу, офіційних, ділових, культурних кіл та ЗМІ країни перебування, громадськість Відня. Пам’ятник виготовлено у бронзі.
З промовою виступив і Гетьман УРК Анатолій Шевченко. «Якщо в 17 столітті за волю Австрії боролися 5 тисяч козаків, то сьогодні в лавах УРК 24 тисячі козаків, готових співробітничати в економічній, науковій, культурній сферах»,- сказав він.
Керівник дипломатичної місії України у Відні В.Огризко у своєму виступі заявив, що хоча йдеться про події більш як трьохсотрічної давності, вони мають символічне значення, бо засвідчують активну участь українців у тих глобальних історичних процесах, що в наш час завершуються створенням нової демократичної, об’-єднаної Європи, Він висловив переконання, що з часом Україна також стане повноправним членом ЄС.
|
|
| Козацьке поселення |
4. Що ви знаєте про Грецьке (Албанське) козацьке військо та Кримсько-татарське козацьке військо та їх роль в історії України?
Після закінчення російсько-турецької війни 1768 —1774 р.р. росій-ський уряд відкликав Балтійську ескадру з Архіпелагу. Багато греків, які мали відчути на собі турецькі репресії за допомогу росіянам під час бойових дій, звернулися до уряду Катерини II з проханням щодо надання їм російського громадянства. Від російського уряду вони одержали дозвіл оселитись у Криму біля фортець Керч і Єнікале та території майбутнього Ялтинського повіту. В обмін на надання земель, матеріальну допомогу та захист, імперія одержувала досвідчених у мореплавстві, торгівлі та ремісництві підданих.
Грекам, що бажали переселитися до Росії або вже переселилися туди надавалися значні пільги та гарантії. Грекам-переселенцям було вирішено надати п’ять селищ біля Таганрога; їх звільняли від сплати податків на 20 років; зведення будинків, лікарні, церков, магазинів, гімназій було здійснено за рахунок державних коштів; кожен з переселенців мав одержати одноразово по 12 крб. і харчів на рік за солдатським штатом. Крім того, російський уряд передавав грекам рибальські заводи та надавав їм право вести торгівлю на всій території держави без обмежень.
Окрім положення «Земським грецьких поселенців установленням» від 28 березня 1775 року стосувалися умов несення греками військової служби з охорони нових кордонів Російської імперії.
Процес юридичного та фактичного оформлення Грецького (Албанського) війська тривав з 28 березня 1775 року до серпня - вересня 1776 року, коли Албанські (Грецькі) команди почади нести військову службу. Батальйони Албанського війська були сформовані за штатами регулярних відділів російської армії. Водночас командний склад війська був представлений офіцерами з албанців та греків. У мирний час військо підлягало юрисдикції губернатора Азовської губернії, а в час бойових дій знаходилось під командою призначених військовою колегією вищих військових посадових осіб. Комплектація відділів війська передбачала добровільний вступ і вербування, у разі потреби збільшення його кількісного складу. Після демобілізації, частіше всього за власним бажанням, рядові Албанського війська мали повертатись до своїх домівок і записуватись до купецького або міщанського стану.
Протягом усього часу військові Албанських команд мали нести гарнізонну караульну службу в Таганрозькій фортеці. Під час бойових дій відділи Албанського війська могли бути перекинуті на інші ділянки згідно з вимогами військового часу. На чолі Албанського війська було призначено майора Анагнаті, а пізніше - майора Чапоні.
Після встановлення російського протекторату над Кримом (1774 р.) і приєднання його до Росії (1783 р.) перед урядом постало завдання контролю за місцевим населенням та узбережжям Чорного моря. До цього були залучені і команди Албанського війська. Військові Албанські команди часто брали участь у придушенні бунтів кримських татар. Загалом же, значення Албанського війська як бойової одиниці не було високим. Це було пов’язано з відносно невеликою кількістю греків-переселенців до Криму і ще меншою кількістю бажаючих нести військову службу. Більшість цих іноземних переселенців віддавали перевагу цивільним справам, а саме: торгівельним операціям, ремісництву, садівництву, тваринництву, та інколи — хліборобству. Все це заважало перетворенню війська на дійсно значну військову одиницю.
На 2 липня 1780 р. у фортеці Таганрог перебували від Грецького полку: один полковник, два майори, один полковий квартирмейстер, один ад’ютант, двадцять три капітани, п’ятнадцять поручиків, два підпоручики, двадцять шість прапорщиків, дев’ятнадцять сержантів, тридцять п’ять капралів, двісті вісім рядових, всього триста тридцять чотири чоловіки. Відомості про кількісний склад Албанського війська свідчать і про етнічну строкатість. На 1784 - 1785 рр. У його складі перебували не лише представники грецької й албанської націй, але також і українці, вірмени, кримські татари, грузини, італійці. Це свідчить про бажання людей різних націй, що перебували на півдні України, вступити до козацького стану й отримати належні привілеї та пільги. Але разом з тим, часто бажання російського уряду покращити обороно-здатність краю за рахунок Албанського війська зустрічало опір греків та албанців, більшість яких бажало користуватися пільгами, не виконуючи військової служби. Разом з частим нехтуванням російською стороною умов і статутів по відношенню до козаків, це призводило до частих непорозумінь, заворушень і навіть масових втеч козаків і членів їх родин. Офіцери замість служби займались торгівлею роздрібних товарів.
З початком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. підвищились і вимоги до несення служби греками та албанцями. Багато з них було зараховано до екіпажів Чорноморського флоту. Командам Албанського війська наказано було нести прикордонну варту на чорноморському узбережжі, запобігаючи висадкам турецьких десантів і можливим заворушенням з боку місцевого татарського населення. Крім цього, албанських військових було задіяно у несенні митної служби та карантинах. За наказом російського уряду на турецьких морських комунікаціях знову, як і за часів минулої війни, почали діяти грецькі капери. Напередодні війни, під час подорожі Катерини II Тавридою, з доньок військових Албанського війська та представників грецької адміністрації, було створено так звану «Амазонську роту» (кінний ескадрон). Цей відділ грав роль символічного кортежу імператриці на шляху до Константинополя.
Грецькі поселенці, в тому числі і військові Албанських команд, багато зробили для перетворення півдня України та Криму на майбутню базу російської чорноморсько-середземноморської торгівлі. Вже наприкінці 1770-х початку 1780-х років, перебуваючи у російському підданстві, греки вели торгівельні операції зі Стамбулом (Туреччина), Ліворно (Апенінський півострів), Марселем (Франція) та Олександрією (Єгипет). Усе це призвело до появи грецьких торгових династій, що збагачуючись, підіймали економіку півдня України. Пільги, надані російським урядом, сприяли більш швидкій інтеграції грецького населення у ділове та громадське життя Російської імперії і України зокрема. Вони також прив’язали економіч-ну та політичну діяльність переселенців до планів Російського уряду, створили підвалини для майбутнього втручання Імперії у вирішенні долі грецького населення Османської Імперії у 19 сторіччі.
На шляху до свого розформування, перетворення на звичайний військовий відділ регулярної російської армії 20 травня 1797 р. Албанське військо пройшло чергу організаційних і структурних перетворень. Ці перетворення відбулись у прямому зв’язку з послабленням військово-політичного протистояння між Росією та Туреччиною. Військо реформовано спочатку у полк, потім - у грецький піхотний батальйон. Проіснувавши в різному складі до 1859 року, Албанське військо, а точніше його службовці та члени їх родин, заклали підвалини добробуту в регіоні та зробили свій внесок у багату етнокультурну палітру всієї південної України та Кримського півострова.
Історія служби кримських татар у військах «козацького» зразка в останній чверті 18 століття залишається на сьогодні практично недослідженою.
Створення мусульманського формування для боротьби з мусульманським ворогом Російської держави, Туреччиною, виглядало певним парадоксом.
Джерельна база з цієї проблеми дуже обмежена. Вона складається з відповідних законів «Повного зібрання законів Російської імперії», окремих ордерів князя Потьомкіна-Таврійського, які було видано у 1905 році, та виданих і частково опрацьованих документів архіву Таврійської губернії.
При вивченні історії військової служби кримських татар більше уваги традиційно приділялось формуванню у 1807 - 1810 роках чотирьох татарських полків для їх участі у війні проти Франції. Але за свідченням Г.Габаєва, 1784 р. можна вважати офіційною датою створення «Таврій-ських дивізіонів».
Після приєднання Криму до Росії у 1783 році офіційний Петербург прийняв рішення про доцільність привернення місцевих мурз до державної цивільної та військової служби. Значну роль зіграв у цьому особисто князь Г.О.Потьомкін.
В історії Кримського ханства традиційно існувало дві панівні верстви, які тримали під контролем усі сфери життя держави - військова аристократія та духовенство. Після анексії Криму Російський уряд швидко зрозумів, що на відміну від мусульманського духовенства, яке підкорювалось у справах халіфату — султану Туреччини, значна частина Кримської військової аристократії схилялась до співпраці з Російськими установами.
У січні 1787 року в Криму шляхом таємного голосування було проведено перші дворянські вибори. В них брало участь до 100 переважно молодих мурз, які з’їхались зі всього півострова. Створення національних підрозділів у складі Російської армії та включення місцевих мурз до російських установ можна вважати складовими одного і того ж процесу — залучення півострова у єдиний політичний та соціально-правовий організм Російської імперії.
За проектом князя Г.О.Потьомкіна 1 березня 1784 року Катерина 11 підписала іменний наказ про створення війська з числа підданих, які мешкали в Таврійському краї. Цим наказом передбачалось створити з Кримських татар п’ять дивізіонів для несення військової служби в Криму. Кошти на їх утримання заплановано було брати з кошторису Таврійського краю. На одержану платню татарські козаки мали придбати та утримувати у доброму стані зброю, амуніцію та коней. У випадку тимчасової передислокації татарських загонів з пів-острова російський уряд зобов’язувався надати провіант і фураж натурою.
За приблизним на 1784 рік штатом до складу дивізіону татарського війська входило 17 офіцерів: один майор, два ротмістри, два поручики, два прапорщики та десять наказних отаманів.
Назва останніх старшинських посад у дивізіонах свідчить про приналежність загонів до козацького війська Російської імперії. Традиційна для козацьких формувань Росії посада священика була відсутня серед штатів Кримсько-татарського війська з причин мусульманського віроспо-відання козаків.
Таким чином в одному дивізіоні разом з 190 рядовими козаками, налічувалось 207 чоловік, а до складу п’яти входило 1035 козаків.
Зараз можна стверджувати, що незважаючи на факт участі російської військової адміністрації у створенні Кримсько-татарського війська, до складу його загонів входили лише кримські татари. Всі офіцери і більшість наказних отаманів у дивізії були з числа молодих мурз, які представляли відомі родини Криму.
На червень 1784 року було сформовано вже три дивізіони. Матеріали з історії війська, які використовувалися у дослідженні, не дають можливості докладно прослідкувати діяльність формування у період між його створенням та початком 1787 року.
Під час подорожі Катерини II князь Потьомкін наказав полковнику Горичу переобмундирувати татарські загони. Військові Таврійських дивізіонів одержали нові чекмені (каптани) та шаровари (штани) — все це було пошито з чорного сукна. Козаки трьох дивізіонів супроводжували кортеж Катерини II протягом перебування її у Криму, це мало символізувати прихильність населення півострова до Росії.
Наприкінці 1787 року дивізіони зазнали реформування. Згідно з реформою з трьох дивізіонів утворювалися лише два, причому склад одного з них було просто розіслано по домівках. Ці зміни співпали з початком російсько-турецької війни 1787 - 1791 р.р., що примушує шукати причини реформи саме у зв’язку з цією подією.
У квітні 1788 року для захисту Севастополя з суходолу було створено угрупування російських військ, до складу якого входив третій дивізіон кримських татар. Виконуючи наказ російського уряду з охорони Кримського півострова, татарські загони весь час входили до більш великих угрупувань російських військ. У період з 1788 по 1790 роки дивізіони кримсько-татарського війська несли службу безпосередньо на території півострова. Крім охорони узбережжя Криму від можливого турецького десанту, татари, як і козаки інших формувань російської армії, супроводжували пошту, посадових осіб під час їх подорожей Кримом. Татари несли варту по лісах та навколо соляних озер; їх було залучено і до пошуку, переслідування втікачів та розбійників, до доставки естафет та їх переорієнтації на інший театр бойових дій.
Згодом було сформовано ще чотири дивізіони. І потім вже шість диві-зіонів під керівництвом полковника Мєгметша Бея, князя Кантакузіна було відправлено на російсько-польський кордон. Ідея передислокації татарських загонів з Криму виникла через загрозу турецьких десантів та татарського повстання на півострові.
Російська адміністрація уважно слідкувала за діяльністю мусульманського духовенства та реквізицією зброї у місцевого населення. Водночас переміщення кримсько-татарського війська з Криму демонструвало довіру до нього з боку російського уряду.
У 1790 році дивізіони були зупинені на марші ще в Чернігівському намісництві, де вони приєдналися до складу корпусу генерал-аншефа Кречетникова. На жаль, невідомо як зарекомендували себе козаки Таврійських дивізій під час служби у вищезгаданому корпусі. Проте відомо, що наприкінці 1792 року Кримсько-татарське військо одержало наказ повернутися до Криму, де відразу після їх повернення уряд ліквідував ті чотири дивізіони, що були створені двома роками раніше. Два інші дивізіони продовжували свою службу до 1796 року, коли після смерті Катерини II вийшов наказ про їх скасування.
Створення Кримсько-татарського війська, яке проіснувало лише 12 років, можна вважати першою спробою російського уряду привернути кримських татар до військової служби.
Команда «ЧЕРНІГІВСЬКИЙ КІШ» м. Чернігів