|
|
| Марина Чорна |
Областю самобутнього функціонування православної церкви на українських землях здавна була Запорозька Січ.
Першу запорозьку церкву – старосамарську святителя Миколая було збудовано 1576 року. Посилений же розвиток церков на Запорожжі пов’язаний з останньою, так званою Новою Січчю, яка існувала в 1734 - 1775 рр.
Після 1766 р. і до кінця існування Запорозької Січі в межах Вольностей Війська Запорозького нараховувалось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, одна молитовна ікона – у 53 поселеннях та урочищах.
Церкви на Запорожжі були дерев’яними. Козаки планували з часом дерев’яні церкви замінити на кам’яні, хотіли спорудити храм із мармуру і тесаного каміння, зібраного на руїнах мечетей у татарських містах.
Один з перших козацьких храмів з’явився 1645 року в містечку Новий Кодак. 1750 року це вже була соборна церква з двома священиками, в 1768 році при ній було вже чотири священики, в 1770 – п’ять, наступного року – шість, а в 1771 році – шість і чотири диякони.
Таку велику кількість священослужителів у Новому Кодаці кошовий Петро Калнишевський пояснював тим, що в містечку була велика кількість населення, до того ж в той час тут стояла полкова резиденція, тобто місцеперебування полковника, осавула, писаря, підписаря, толмача. До містечка, що стояло на переправі через Дніпро, на битому та людному шляху, приїжджала велика кіль- кість «разного звания чинов», промисловці, чимало козаків то «... із Польші, України, Росії в Січ, то із Січі в Польшу, Україну, Росію».
Цікава історія будівництва в 1659 році на Романковім кургані церкви в ім’я Покрови пресвятої Богородиці. Рішення про її будівництво приймалося на загальній військовій раді козаків. Там же обговорювався і затверджувався проект храму. Козаки самі контролювали хід будівництва, облаштування інтер’єру.
Одна за одною з’являються церкви в Мішуриному Розі, Петриківці, Гупалівці, Котівці, Старосамарах, Новосамарах, Дмит-рівці, Кагальнику, Андріївці, Чорнухині, Усть-Берді, Підгорному, Орлику, Лелецівці й інших населених пунктах.
Усі козацькі храми мали чимало цінних речей – ікони старовинного письма, стародруки, дорогоцінний посуд, як правило, подаровані козаками. Козаки жертвували церквам не лише богослужебні книги, ікони, чаші, а й древні церковні документи, хоругви. Втім церкви козацької доби відрізнялися не лише оздобленням, багатством інтер’єру, а й зовнішнім виглядом. У селі Романівка Єкатеринославського повіту на Романковім кургані в 1740 році була збудована церква в ім’я св. Миколи. Ця церква була на колесах , могла пересуватися з місця на місце і зовні була схожа на «хлівину». В центрі цього ж села в 1766 році з’явилася ще одна церква, яка була зроблена з соснового дерева, покрита гонтом, на вигляд була дуже низька, присадкувата, «печеричкою», з нефарбованими стінами, з одним куполом. При ній стояла соснова дзвіниця з п’ятьма баштами, також нефарбована. З кожного боку дзвіниці на жестяному пруті стояв ангел, що лівою рукою тримав трубу, прикладену до рота. На середній башті був поставлений апостол Андрій з хрестом у правій і свитком у лівій руці. На свитку виднів-ся напис «На сих горах процветает благодать божия». Як тільки дув вітерець, ангели поверталися то в один, то в інший бік, а їх труби звучали.Із древніх речей в цій церкві були три різних у срібній оправі хрести. Один подарований в 1758 році козаком Запорозької Січі Мартином Шкурою, другий – 1777 року козаком Сергіївського куреня Леском Чорним, третій – козаком Олексієм Гнідим.
У місті Самара (тепер Новомо-сковськ) перша козацька церква була побудована 1734 року, невдовзі після того, «як козаки вийшли з-під турцаря». За переказами це була невеличка церква, яку переробили зі звичайнісінької хати, покрита очеретом і увінчана жестяним хрестом. Згодом на місці цієї церкви було вирішено збудувати нову, величну. Як розповідають перекази та письмові свідчення, козаки вирішили, що в новому храмі не буде забито жодного залізного цвяха – не личить, мовляв, у домі Спасителя, що був розіп’ятий на хресті, вбивати в дерево цвяхи, а треба в колоди вставляти дерев’яні тиблі і на них кріпити основу церкви. Питання про будівництво храму вирішувалося на раді, на яку було запрошено осавула, паланочного сердюка, підосавула, писаря, підписаря, місцевого протопопа, кілька священиків, кілька почесних жителів міста та майстра Якима Погребняка. Самарський собор за красою, величністю та «смелой до дерзости постановке» вважався серед козаків чудом на все Запорожжя. В середині храм було розписано картинами на релігійну тематику, були тут ікони голандського та фламандського пензля, а іконостас прикрашено різбленням та інкрустацією. Обійшлося будівництво цієї церкви в 16 785 рублів 71 копійку. Пізніше до неї прибудували дзвіницю, на якій встановлено дзвін вагою 262 пуди 24 фунти і ціною 7220 рублів.
Услід за козацькою старшиною, зібравши кошти, будували церкви й міщани, й селяни. Таке будівництво велося далеко за межами Січі. В архівних документах ми знаходимо відомості про те, що Калнишевський на свій власний кошт збудував кам’яну церкву в Межигірському монастирі, дві дерев’яні церкви в Ромнах, а також у Пустовійтівці, де народився, в своєму зимівнику Петриківці.
Церква святої Покрови, побудована на замовлення й під наглядом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, була найвизначнішою спорудою Полтавщини ( 30 метрів заввишки). Над головними дверима церкви був вирізаний напис: «Сооружен храм сей во імя Покрова Богоматері коштом з старання військ запорозьких кошового благородного господина Петра Калнішевского, Давида Чорного».
Церковний інтер’єр, внутрішнє оздоблення храмів відбивало ставлення запорожців до церкви. Скажімо, січова церква відзначалася дорогою ризницею, найкоштовнішим церковним начинням. Уся російська імперія не мала багатшого храму. Царські врата в церкві останньої Січі були вилиті з чистого срібла, ікони горіли золотим оздобленням, вони були писані кращими візантійськими художниками, ризи були ковані щирим золотом, книги обкладені масивним сріблом і коштовним камінням. Не один козацький отаман посилав дари до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі, на гору Афон, до храмів Києва, Чернігова – чаші, звіздиці, все з срібла та позолочене.
…У тяжкі роки православні церкви Січі і навіть цвинтарі поблизу них поділяли долю самих козацьких вольностей: їх знищували, спалювали, а коштовне церковне начиння грабували, дзвони знімали й переливали на гармати. Нерідко з однаковим завзяттям це робили чужинці-іновірці й свої одновірці. Під час погрому Січі царськими військами під командуванням Яковлєва та Галагана в 1709 році російська армія, за спогадами очевидців, творила «чого і в язичництві, за стародавніх мучителів не водилося: мерців з домовин багатьох не тільки з товариства, але й ченців відкопували, голови їм відтинали, шкуру знімали й вішали».
Тоді було зруйновано не тільки Січ, а й січову Покровську церкву.
Попри трагедії, труднощі та негаразди козаки залишаються вірними Богу і своїй предківській вірі. Вони знову будують церкви, жертвують храмам, монастирям. Так у 1755 році запорозький Кіш, відправляючи свого полковника до Москви за царським жалуванням, доручає йому замовити московським майстрам срібне панікадило вагою 5 пудів, 2 аршини висотою. Та оскільки полковник спішно від’їхав, панікадило замовили в Глухові за 3000 рублів – величезну в ті часи суму. В той час річне козацьке жалування складало 4660 рублів.
Не забували вони й про церкви, що знаходилися за межами Запорожжя. Таких прикладів багато. Майже кожен простий козак, який врятувався від смерті на війні чи переміг тяжку хворобу надсилав свої дари до храму – срібні хрестики, кубки, чарки, а найчастіше зроблені з металу зображення серця, очі, руки, одним словом те, чим страждала хвора людина. Ці дари на ланцюжках і стрічках навішувалися на образи в церквах і монастирях. Крім того, кожен козак, який помирав, якщо він мав ікону, медаль, срібло чи золото – все це відписував церкві та в заповіті вказував місце, на якому його дар повинен був знаходитися.
З огляду на особливості своєї релігійності козаки за святий обов’язок вважали участь у богослужіннях, релігійних обрядах. Богослужіння в день загальної військової ради супроводжувалися виносом знамен, клейнодів. Релігійні церемонії на свято Покрови, Різдва, Водохрещення, Пасхи, Богоявлення ознаменовували гарматними пострілами. При читанні Євангелія в церкві козаки стояли за традицією з напівоголеними шаблями, символічно демонструючи свою готовність будь-якої миті захистити православну віру.
Козацтво, яке завжди виступало на захист православ’я, повною мірою підняло православний прапор у роки Хмельниччини. Травневі перемоги Богдана Хмельницького під Жовтими Водами та Корсунем стали сигналом до широкого повстання на Придніпров’ї, а наслідки Пилявецької битви (осінь 1648 р.) поширило його далеко на Правобережжя, Поділля та Волинь. Повідомлення з місць (переважно звіти урядовців і листи) свідчили про переслідування католиків та іудеїв. Належність до православ’я стала за тих умов ознакою належності до руськості, а значить, до повстання, і, навпаки, тісно пов’язані в тодішній масовій свідомості етноконфесійні та соціальні ознаки ( католик – поляк –пан, іудей- єврей – орендатор) вказували на образ ворога. За таких умов досить було змінити конфесію, щоб розі-рвати ланцюг. Достатньо було перейти в православ’я, щоб вважатися своїм у таборі повстанців.
На примусове хрещення євреїв у 1648-1649 рр. неодноразово нарікали тогочасні єврейські джерела, про це згадували очевидці. Одним з найвідоміших прикладів переходу католиків у православ’я є історія гетьманового кума, полковника Чигиринського полку Станіслава Кричевського. Перейшовши у православ’я, він навіть поміняв ім’я на Михайло.
Козацтво того періоду було щодо іновірців категоричним: прибулі в Січ і християни й нехристияни різних націй приймалися до громади не інакше, як після прийняття ними обрядів Східної православної церкви. Усі, хто не погоджувався на перехрещення, мали покинути Січ.
Віра в Бога керувала всіма устремліннями козацького лицарства. Треба відзначити, що ніде не ставилися з такою повагою до священослужителів, як на Запорожжі. Благочестивий архимандрит Володимир Сокальський у важку годину, коли царські війська в 1775 році атакували Січ, звернувся до козаків з закликом не піднімати зброї проти москалів: «Он хотя и недруг, но все же православной вері человек». Козаки відповіли: «Знав пан-отче, що сказать!»...
Вимоги козаків до січового та парафіяльного духовенства були простими, але принциповими: присяга на вірність запорозькому Кошу, знання слова Божого, володіння українською мовою, тверезість. Неодмінною вимогою до самого начальника січових церков ставилося, крім іншого, уміння проголошувати релігійні провоповіді українською мовою напам’ять.
… До трагічного 1775 р. включно запорозький церковний устрій залишався фактично незалежним від вищих церковних інстанцій Російської імперії, незважаючи на їх численні спроби домогтися від Запорожжя безумовної церковно- адміністративної підлеглості. Подібні наміри виношували й московський патріархат, Синод. Однак усі ці спроби були приречені на невдачу. Козаки заявляли: «Не буде церква божія запорозька відлучена від монастиря Межигірського общежительно, поки буде текти вода в Дніпрі і стояти Військо Запорозьке на землі».
Усе духовенство, що посилалось із Межигірського монастиря на Запорожжя могло залишитись там тільки один рік – з вересня по вересень. Козаки не хотіли, щоб ті пускали корені на Січі. Виняток робився лише з «військової ласки» – коли священик дуже вже полюбився запорожцям. Духовні особи не мали урядової влади, не наважувались втручатися в мирські справи – за винятком заступництва при публічних покараннях за незначні провини.Перш ніж приступити до виконаня своїх обов’язків, вони приносили присягу Кошу.
Останнє слово у вирішенні важливих церковних справ було за Кошем, а найважливіші справи вирішувалися на раді. Рішення Коша і ради ставилися вище за розпорядження київського митрополита і права межигірського архімандрита. Про це свідчить і той факт, що під значущими для церковного життя козаків документами, відомими на сьогодні, стоять підписи кошових отаманів, зокрема Петра Калнишевського.
Протягом багатьох років царський уряд не полишав спроби позбавити Запорожжя церковної автономії. Січ твердо чинила тому свій опір.
У 1769 році на противагу наказу Румянцева запорозька кошова старшина не захотіла поставити запорозьких ієромонахів, які були в поході, в залежність від російських обер-священиків усієї діючої армії. Козаки зі своїми традиціями демократизму навіть у цьому намагалися себе відстояти.
Насильницька ліквідація Запорозької Січі «со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков» поклала край не тільки цьому унікальному стихійно-демократичному утворенню, а й історичній можливості збереження в усій повноті особливостей православної церкви в Україні. Вже на кінець ХVIII - початок ХIХ ст. Катеринославська єпархія, створена на землях Запорозької Січі, мало чим відрізнялася від великороської церковнорелігійної моделі.