|
|
Понад 500 років тому козацтво стало рушійною силою українського народу, національним джерелом, з якого ми черпаємо мудрість, натхнення, мужність.
Перші згадки про козаків з’явились у ХVI столітті. Ставлення до них було схвальним. Адже українське козацтво, і особливо запорожці, чинило найзапекліший опір Османській імперії. Тоді по всій Європі створювалися антитурецькі коаліції, однак воєнні кампанії проти Османської імперії успіху не мали. Турецька агресія в ХV-ХVII століттях “загрожувала всьому європейському розвитку”. Висловлюючи думку всіх своїх сучасників, Теодор Агріппа д’Обіньє називав козаків “християнськими лицарями” і додавав: ”Без них (козаків) татари були б частими гостями в Європі”. У XVI столітті українські невільники, захоплені турками, опинялися згодом у різних, найвіддаленіших країнах світу – від Гібралтару до Індії. Так, згадується про українського козака Якова Малика, що в середині XVI століття став великим візиром Гуджарата і побудував там фортецю в ренесансному стилі.
Еріх Ляссота (1594 р.), посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, пробувши на Запорожжі цілий місяць, називає запорожців хоробрими і підприємливими людьми. “Я вважав справою надзвичайної ваги запевнити собі приязнь цього товариства, котре не тільки користується величезними впливами на Україні (тобто на Волині і Поділлі), але на котре оглядається і ціла Польща”. Наприкінці ХVI століття, після Люблінської унії та проголошення третього Литовського статуту, на Заході спостерігається значне зростання публікацій про Україну, вони стають різноманітнішими. На першому плані в них стоїть соціально-політична проблематика, військово-політична активність козацтва, описується боротьба українського народу проти турецько-татарської експансії, з одного боку, та польсько-шляхетської – з іншого.
Перші масштабні виступи проти польсько-шляхетського панування (Косинського і особливо Наливайка) сприймалися Європою в суто релігійному плані. З 70-х рр. ХVI століття Ватикан постійно відстежує ситуацію в Україні. Терміново створюється польська провінція єзуїтського ордену, що активно займалася українською проблемою. А.Поссе, папський емісар у Польщі, у своєму трактаті про релігійну ситуацію в східноєвропейських державах наголошував: “Навернена Русь ( тобто Україна й Білорусь) стане тією потужною машиною, за допомогою якої можна буде подолати схизму і в Московії”. У цей період очевидні намагання Польщі нав’язати Європі негативний, “варварський”, імідж України.
З XVII століття посилюється інтерес європейців до України вже як до певної етнополітичної реальності. Адже боротьба козацтва проти покатоличення України збіглася з Тридцятилітньою війною у Європі й черговим загостренням конфесійнополітичної боротьби. Козацькі війни з турками і татарами сприймалися як лицарське, богоугодне діло. До речі, європейські держави високо цінували специфічні військові якості козаків, їх запрошували на військову службу Австрія, Швеція, Франція. До травня 1631 р. відноситься перша згадка про козаків у 1-му числі урядового французького тижневика “Gazette de France”, який можна вважати достатньо повним джерелом відомостей про наступну Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. та про самого гетьмана Богдана Хмельницького (а з часу свого обрання гетьманом на сторінках цього тижневика, починаючи з 6 грудня 1687р., присутній також Іван Мазепа). У 1638 р. “Gazette de France” повідомляє: ”Козаки повстали проти польського короля і погоджуються на мир тільки на трьох умовах: 1) щоб їм залишили свободу релігії, яка в них протестантська (sic!); 2) щоб польське військо приходило на Україну лише на випадок найбільшої небезпеки: вони самі захищатимуть свої кордони проти татар; 3) щоб скасувати реєстр 6000 козаків”. Тобто фактично козацтво заявило про себе як державотворча сила. Визвольна війна 1648-1654 рр. активізувала західноєвропейську думку про Україну. За своїм розмахом, масовістю та масштабами вона виступала своєрідною козацько-селянською революцією. Адже метою її стала не тільки національно-конфесійна незалежність, а й знищення чужоземного феодально-кріпосницького устрою, поширення на всі верстви населення статусу козаків – тобто вільних людей і вільних виробників та споживачів товарів. Саме ця мета, яка досить швидко сформулювалась у свідомості Б.Хмельницького, ріднить Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. з ранніми європейськими буржуазними революціями. Недаремно Англія, її преса ставилися до подій в Україні з великим інтересом і розумінням. Лорд-протектор Олівер Кромвель вбачав в Україні важливу опору всеєвропейського антикатолицького руху. Самого Хмельницького тоді часто порівнювали з Кромвелем, однак визнавали, що завдання, які стоять перед Хмельницьким, набагато складніші, ніж ті, які стояли перед Кромвелем.
Хмельниччина, як визначали сучасники, була “ахіллесовою п’ятою” Польщі, головним чинником наступного падіння й занепаду могутньої держави, якою захоплювалася вся Європа. Сенсаційні поразки під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборівська кампанія зруйнували військово-політичну репутацію польського королівства. Європу вразило, що “пригноблений народ, який не мав своєї держави, своєї регулярної армії, який постійно зазнавав руйнівних нападів турецько-татарських ханів, успішно воює з сильним ворогом”. Характерно, що європейські історики воєнні кампанії козаків 1648-1676 рр. називали по-різному – від скіфсько-козацьких воєн до громадянських, а визвольний рух під проводом Хмельницького 1648-1649 рр. – “великою козацькою війною”, на відміну від більш ранніх розрізнених повстань. Досить часто у Європі козаків називали руськими шляхтичами, тобто бачили за ними роль і соціоорганізуючу функцію західноєвропейських рицарів (дворян).
Серед країн протестантського табору Швеція єдина мала реальний вплив на хід Визвольної війни. Ще раніше саме вона утримувала Австрію від надання військової допомоги Польщі. Швеція, так само як і сусідні держави, знала про наміри гетьмана Хмельницького зруйнувати польську державу і об’єднати всі українські землі «від Перемишля до московських кордонів». Незгода короля Карла Густава, після того як він захопив Варшаву і проголосив себе польським королем, з цими планами Хмельницького була зрозумілою, оскільки західноукраїнські землі, що були тоді під Польщею, належало віддати Україні, а король «не визнав за козаками права на всю стару Русь, або Роксоланію». Смерть Хмельницького була сприйнята з великою полегкістю Польщею і ватиканським табором і, природно, з сумом – протестантськими державами. Взагалі доба Хмельницького, Виговського і Самойловича широко висвітлена у західноєвропейській публіцистиці та мемуаристиці.
(Закінчення у наступному номері)