|
|
| Віктор Ющенко і прихожани біля церкви Івана Богослова |
Ранок 11 квітня 2004-го був доволі прохолодним. Прочани прийшли до Храму в плащах і куртках, тепло вдягнувши і діток. Після літургії в Золотоверхому соборі і Церкві Івана Богослова, що діють при монастирі, люди, як годиться, зібралися біля храмових входів півколом, чекаючи на обряд освячення.
Цей особливий урочистий момент, певно, милий і дорогий не лише для мене. До вподоби розглядати й ошатно прибраних, із просвітленими обличчями присутніх, їхні плетені кошики із святковими вишиваними рушниками чи серветками, Пасхи із свічечками і крашанками. Чого тільки у тих кошиках немає! У кожному – наче в розі достатку, буде чим розговітися опісля.
Ми із сином стояли біля Церкви Івана Богослова, де я була колись охрещена. У минулі роки з нами була й моя матуся, яка вже відійшла в інший світ. Щоразу родина наша приносила сюди Пасхи не куплені, а нею спечені. І ми упевнені були, що пух-кіших і смачніших, ніж мамині, немає в цілому світі. Пам’ять переживає час, переживає нас. І як добре, коли є кому її передавати – від покоління до покоління.
Син на згадку сфотографував людей біля двох Храмів, а тут надоспіли і ченці – почався обряд освячення. Щасливі й радісні, покроплені святою водичкою, прийшли додому. А коли син приніс із фотоательє надруковані знімки, ми з приємністю побачили на них Віктора Андрійовича Ющенка, красивого й на рік молодшого, із дітьми, котрі теж біля Собору чекали на освячення Пасхи.
… Минув лише рік. Хто ж знав тоді, яким вирішальним він буде для України, всіх нас, і особисто для Віктора Андрійовича. Які важкі випробування випадуть на нашу долю і долю майбутнього Президента. Які планетарної значимості й масштабу події відбудуться. Та все скінчилось Перемогою, що насправді є тільки початком. Закріпити Перемогу – ой, як нелегко. А треба ж невпинно рухатись – вперед і далі!