|
|
| Дмитро Павличко |
Так поетичним рядком з одного з своїх віршів, сказав відомий поет Дмитро Павличко на зустрічі з студентами Першого студентського реєстрового козацького полку, що відбулася в Донецьку, про майбуття та долю України. Як зазначив Дмитро Васильович, нині доля країни, нації вирішується на сході. “Завжди молюся на схід, не лише тому, що на сході сходить сонце, а й тому, що тут потуга, сила, економічна міць, висока духовність”. Осереддям духовності в регіоні, в Україні давно став Донецький державний інститут штучного інтелекту. “Перші зустрічі, перші бесіди, художні виставки, які тут працюють - все свідчить про те, що тут б’ється жива душа людей розумних.” Особливо вразила поета виставка філософських робіт донецького художника, члена УРК Володимира Балакая, що постійно діє в інституті. “Коли побачив на одній з картин Дух святий над головою Тараса Шевченка - серце завмерло,” - сказав поет. І зазначив, що нічого подібного, таких глибоких символів, такого злету думки, душі не бачив ні в Західній Європі, ні в Америці.
|
|
| Фото на пам'ять з студентами козацького полку |
Дмитро Павличко ознайомився з розробками ДонДІШІ. В цьому науково-навчальному закладі, де вивчають комп’ютерами і релігієзнавство, силу духовного і матеріального, об’єднують їх так, за власним визначенням поета, щоб у житті було більше Божого і менше сатанинського.
|
|
| Фото на пам'ять з студентами козацького полку |
“Матеріальне виробництво не може розвиватися без духовної наснаги”, -зазначив Дмитро Васильович. А духовну наснагу черпаємо в славній історії народу і козацтва, в коханні, в поезії…
Я мушу книжки читати,
Щоб очі мої не осліпли,
Я розмовляти мушу,
Щоб з туги не оніміти,
Я мушу почути пісню,
Щоб не оглохнути з тиші,
Я закохатись мушу,
Щоб радість прийшла до мене,
Я друга побачить мушу,
Щоб день мені був ясніший,
Я вірш написати мушу,
Щоб серце не розірвалось,
Я працювати мушу,
Щоб не соромитись хліба,
Я мушу опівночі вмерти,
Щоб рано воскреснути знов!
1967
На галузці яблуко висіло;
Каменем я кинув – перебив
Гілочку, аж серце заболіло;
І навіщо я таке зробив?
Не подумав.
Лютий недотепа.
За добро я розплатився злом.
І стоїть коло дороги щепа,
Наче птах
з підстреленим крилом.
Яблунько моя зеленокрила,
Може, ти й заплакала
тихцем.
Ти для мене яблуко вродила,
Я ж у тебе кинув камінцем!
Засихає перебита галузь
І в душі горить, немов батіг
Совісті,
а яблуко зосталось, -
Мій важкий,
хоч недостиглий гріх.
1979
|
|
| 'На пам'ять' |